Хто, як не легендарна Ліна Василівна так чудово розкаже про осінь?
Вірші Ліни Костенко – мед для душі. А осінь – час насолоди та поезії.
То ж читаємо найкраще про цю золоту пору року!
*************
Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п’ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.
**************
Життя ж коротке і шалене.
Летить, як цифри на табло.
Учора все було зелене.
Учора все іще було.
*************
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
***************
Ти знов прийшла, моя печальна музо.
Не бійся, як не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
і мокре листя падає на брук.
А ти прийшла в легесеньких сандаликах,
твій плащик ледь прип’ятий на плечі.
О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,
така одна-однісінька вночі!
Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?
Яким вікам світилася вві млі?
І по якій несповідимій карті
знаходиш ти поетів на землі?⠀
Ти їм диктуєш долю, а не вірші.
Твоє чоло шляхетне і ясне.
Поети ж є і кращі, й щасливіші.
Спасибі, що ти вибрала мене.
************
УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба – це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
************
Та нічого. Тільки от що.
На пронизливих вітрах
облетіло наше листя,
облетіло його — страх!
Лиш одна є втіха в тому,
що під небом голубим
аж тепер вже видно, хто ми,
до самісіньких глибин.
***********
Ще пахне сіно. Ще рояться оси.
Ще у дуплянках солодко медам.
А вже вночі навшпиньки ходить осінь
і полум’я жоржин задмухує садам.
************
Калина міряє коралі
А ти летиш по магістралі
Життя — це божевільне раллі
Питаю в долі
А що далі?
***********
Нехай підождуть невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм… ми минаєм… так-то…
А час – це тільки відбивання такту.
Тік-так, тік-так… і в цьому вся трагічність.
Час – не хвилини, час – віки і вічність.
А день і ніч і звечора до рання –
це тільки віхи цього проминання.⠀
Це тільки мить, уривочок, фрагмент.
Остання нота ще бринить в повітрі, –
Дивися: Час, великий диригент,
Перегортає ноти на пюпітрі.
***********
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, –
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
************
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
*************
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: – Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!<
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
************
Нечутно ходить вітер по землі,
цілує ніжним яблуням долоні.
Які тепер ми добрі і сумні,
які тепер ми серцем безборонні!
Як знаєм все, як хочемо не знать,
які чужі нам вихватки і пози.
І як в душі не хоче проминать.
***********
Хай буде сад і дерево крислате
і кіт-воркіт і ще багато див
Доросла пам’ять – то уже не слайди
Тоді вже доля гляне в об’єктив.
***********
Твій силует за соснами,
твій голос за ялинами.
Твій крок у храмі осені,
у шелесті трави.
***********
На все є час — на самоту і вірші
В безсонну ніч осінньої сльоти,
На гіркоту безмірних перебільшень
І справедливу жорсткість прямоти.
Підтримайте проект на Patreon
