Війна в Україні не закінчиться, доки путін не програє, пише Енн Еплбаум у своїй статті на The Atlantic. Існує позиція, що кремль не використовує шанс завершити війну в Україні, тому що західні дипломати не докладають до цього достатньо зусиль, а Білий дім занадто агресивний. Еплбаум пише, що це помилкове припущення. По-перше, путін не прагне припинити війну: кремлю байдуже, скільки російських солдатів загине, а путін усе ще сподівається виснажити українську економіку та українських партнерів. По-друге, при плануванні переговорів необхідно бути певними, що всі сторони будуть дотримуватися угоди, а путін неодноразово доводив, що вірити йому не можна. По-третє, Україна політично не може обміняти територію на мир, оскільки територіальна поступка зараз призведе до нового конфлікту пізніше. Тому, пише авторка, єдиним шляхом вирішення конфлікту, який дає надію на довгострокову стабільність у Європі, є швидка поразка росії. Більше того, велика військова втрата може створити для росіян можливість поставити під сумнів мету їхньої колоніальної ідеології, яка в ході історії вже не раз руйнувала їхню економіку та суспільство.
Ловелл Баррінгтон, американський політолог, написав статтю про українську національну ідентичність на The Conversation, стверджуючи, що її нерозуміння путіним є його основною помилкою в Україні. Віра путіна в те, що росіяни та українці є одним народом, була важливим фактором, чому він вважав, що російських солдатів в Україні вітатимуть. Баррінгтон намагається зрозуміти це помилкове судження, досліджуючи, як українці ідентифікували себе з 1991 року. Після розпаду радянського союзу в Україні були помітними регіональні відмінності в рівнях підтримки проросійських і прозахідних кандидатів у президенти. Західна Україна, як правило, більше ідентифікувала себе з Європою, а схід і південь мали тісні культурні та політичні зв’язки з росією. У той же час українці ставали дедалі більше українцями — мовно, етнічно та національно. Цей процес прискорився у 2014 році після революції на Майдані та російського вторгнення на Донбас, а також анексії Криму. При цьому національна громадянська ідентичність українців зазвичай не залежить від мови, якою вони розмовляють, чи регіону, в якому вони проживають. Путін міг подумати, що російськомовне населення сходу та півдня вітатиме його війська, проте його агресивні дії в роки до повномасштабного вторгнення 2022 року щоразу більше спонукали людей визнавати себе українцями. А нинішні дії росії лише посилять цю тенденцію.
У той час як путін одержимий боротьбою з «імперією брехні» (так він називає Захід), його власна брехня робить його слабким, пише Financial Times. Так, США та їхні союзники дійсно добре знаються на лицемірстві, однак російський уряд просто відверто бреше. Тоді як Захід проголошує політику чи ідею, а потім непослідовно її реалізує, росія просто заперечує факти — наприклад, що вона вторглася в Україну, чи що її військові збили рейс MH-17. У світі лицемірства, за всіх його вад, існує простір для відкритих дебатів і критики ― а отже, простір для вдосконалення. У царстві брехні немає діалогу, адже воно існує в стані постійного когнітивного дисонансу. Небезпека брехні як основи прийняття рішень стала очевидною під час російського вторгнення в Україну. Оскільки путін заперечував, що вторгнення було сплановане, аж доки воно не сталося, то навіть російські високопосадовці не знали про план, поки танки не перетнули український кордон. Тепер путін платить велику ціну за цю брехню. Захід не завжди протистоїть брехні, однак він вибудував внутрішню систему реагування на таку брехню ― зокрема, наявність свободи слова. Це дозволяє виправляти помилки швидше й менш болісно.
Підтримайте проект на Patreon
