Про її існування знали обрані, а потрапити на територію могли лише одиниці. Чому місцеві жителі до останнього навіть не підозрювали, що жили по сусідству з ядерними ракетами?
Цей чоловік сьогодні наш провідник по той бік колючого дроту. Зустрічаємось з ним у центрі селища Делятин. І одразу вирушаємо в дорогу. З центральної траси звертаємо вбік, і їдемо просто в ущілину між двома гірськими хребтами. Кілька кілометрів – і ми на КПП, на Подробиці.
Отримуємо спеціальну перепустку, і ось ми на території “Івано-Франківськ – 16” – одного із найбільш засекречених військових об’єктів радянських часів.
Юрій Черленюк, житель Делятина:
Дроти кругом були обмотані, одна зона була, друга третя, туди ніхто не міг пройти. Ніхто нічого не говорив. Навіть в школі заказували дітей, що ви не маєте права сказати що там зона. То було засекречено так.
Раніше, – розповідає пан Юрій, – на цьому місці було велике село – Луги. Та на початку п’ятдесятих Луги зрівняли з землею, а всіх жителів відселили на південь України. Будували “Івано-Франківськ-16” в’язні-смертники. Їх сюди звозили тисячами. Тут всі й загинули… Куратором був нібито сам Лаврентій Берія. Через особливості ландшафту об’єкт неможливо було знайти.
Андрій Мисюк, краєзнавець:
Оточено хребтами гір, воно тут видно на макеті, і будь-яка атака з будь-якого боку не могла досягнути цілі в цьому вузькому каньйоні.
Територія була поділена на три зони. В першу – так званий перевал, допускали цивільних – обслуговуючий персонал.
Тут знаходився другий КПП. Звідси починалася наступна зона, вхід в яку був дозволений лише військовим.
Це режимне військове містечко. З усією інфраструктурою: тут були госпіталь, поліклініка, кінотеатр, стадіон, величезний басейн, мережа магазинів, бар, кав’ярня і навіть асфальтний завод. А ще, дитячий садок та школа.
Володимир Дем‘янчук, директор Делятинського ліцею №3:
Вона іменувалася як Московська середня школа №131. І відповідно підпорядкування було Москві. Про розголошення таємниці не могло бути й мови.
І тут, у Карпатах, усі випускники отримували диплом з печаткою міста Москви. Дитсадок і школа є й нині. Та звісно, вже українські. Все інше – давно закрили.
Сьогодні це звичайна сільська крамничка. Хоча раніше за рівнем забезпечення продовольства міг позаздрити навіть московський гастроном. Тут було все: від дефіцитної техніки – до екзотичних фруктів.
Андрій Мисюк, краєзнавець:
Супер дефіцити тих часів, такі як мандарини чи шоколадне масло, чи навіть та сама гречка.
У містечку лише одна вулиця – Авіаційна. На якій, більш ніж сотня будиночків та півтисячі квартир. Де-юре – це була частина Івано-Франківська, хоча сама територія – за півсотні кілометрів.
Валентин Олександрович, колишній військовий:
Це є “Івано-Франківськ 16”. Там – “Івано-Франківськ -15” а у нас 16.
Така прописка була і в паспорті підполковника Валентина Олександровича. Він приїхав сюди 30 років тому. Живе тут і досі. Він – один із тих, хто мав допуск у третю, надсекретну зону, де зберігалися ядерні ракети всього західного регіону. Тунелі для зброї стратегічного призначення були вирубані просто в скелях.
Валентин Олександрович, колишній військовий:
Колись це була центральна ядерна база. Я обслужував ядерні боєприпаси. Ми підпорядковувалися лише Генеральному штабу Радянського союзу. Взагалі-то, я не буду говорити багато. Розкажу – ще посадять.
Минув вже не один десяток років, а страх сказати зайве – є й досі. Хоча всі ядерні ракети звідси вивезли одразу після розвалу Союзу. Нині тут просто військова частина.
