“У мене немає країни, у мене є сім’я”. Як українські чоловіки через Тису і гори тікають від війни до Румунії

Понад шість тисяч громадян України призовного віку після початку повномасштабного російського вторгнення нелегально втекли від війни до Румунії і отримали там тимчасовий притулок.

Багато хто зробив це з ризиком для життя.

Серед них були і новобранці, і ухилянти, і навіть дезертири, які встигли повоювати. З деякими з них у Румунії зустрівся кореспондент BBC Нік Торп, щоб з’ясувати, що штовхнуло цих людей на такий вчинок.

“Тиса виявилася менш глибокою, ніж я очікував, лише по груди, – каже Георгій, – так що пливти не довелося, я просто перейшов річку”.

Коли він дістався румунського берега, його помітив український патруль.

“Спочатку я почув постріли, а потім лайку, але я не злякався. Якщо ти був на фронті, то знаєш різницю між кулями, випущеними в повітря, і кулями, випущеними в тебе”.

Георгій – великий чоловік із м’якими рисами обличчя, але заляканим поглядом. Йому як дезертиру загрожує 10 років ув’язнення, якщо його впіймають.

Це не його справжнє ім’я. Імена українців у цьому матеріалі змінені, щоб не розкривати особи.

Перша ніч, проведена Георгієм в окопах, була найстрашнішою. Це було в березні минулого року, всього через місяць після початку великої війни. “У нас було 27 вбитих та 57 поранених”. Він перегортає у телефоні фотографії своїх колишніх товаришів по службі. Лоб його починає хмуритися, а великі руки тремтять.

“Всі ці люди мертві, крім мене і неї”, – він вказує на фотографію жінки у камуфляжі.

Георгію знадобилося кілька тижнів і тисячі євро, заплачені мережі “провідників”, щоб перетнути всю Україну від зони бойових дій на Сході до західного кордону.

Українська влада визнає, що є і корупція під час призову. Надійні джерела в Україні розповідають навіть про існування “щомісячної такси” – суми, яку потрібно платити, щоб уберегти когось від служби.

А з передової надходять повідомлення про те, що командири частин просять військкомати не направляти до них новобранців, які не хочуть чи бояться воювати. У бою вони будуть тягарем.

Деякі чоловіки розглядають нелегальну втечу в іншу країну як єдиний шанс уникнути фронту.

Українські військові через кожен десяток кілометрів зупиняють машини та автобуси, які їдуть дорогою вздовж Тиси, у пошуках ухилянтів. Поліпшується і база даних, у якій на початку війни не було порядку.

Нещодавно Прикордонна служба України відзвітувала, що затримує по 20 осіб на день.

BBC звернулася до керівництва Збройних сил України з проханням прояснити справжню кількість дезертирів та ухилянтів.

Тим часом, за даними імміграційної влади Румунії, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну минулого року 6 200 українських чоловіків призовного віку нелегально перетнули 600-кілометровий кордон і отримали в Румунії тимчасовий притулок.

Ще близько 20 тисяч людей потрапили туди легально, здобувши різні пільги (іноді за гроші, іноді ні) – і вирішили не повертатися.

При цьому, за неофіційними даними української сторони, за останні 15 місяців під час спроби незаконного перетину румунського кордону загинули 90 людей: хтось потонув у Тисі, хтось замерз у горах.

Проблема дезертирів та ухилянтів існує як в Росії, так і в Україні. Про десятки тисяч росіян, які біжать від призову чи мобілізації, писали багато, ця історія – про українців, які не хочуть іти до армії.

Діма закочує шкарпетку, щоб показати мені свою праву ступню. Там у нього рожевий обрубок.

Він відморозив і втратив на ній усі пальці, коли пробирався горами Марамуреш із заходу України до півночі Румунії.

Діма

Діма втратив усі пальці на правій ступні через обмороження, коли втік з України до Румунії через гори

Діма втік, коли отримав повістку з військкомату. Він переходив кордон у групі із чотирьох чоловіків, один з яких загинув.

“На другу ніч під час бурі я зателефонував дружині, попросив у неї вибачення та сказав, що не дійду”, – розповідає він.

“Я сказала йому, щоб він не дурив, піднімався і продовжував йти”, – підхоплює його дружина Катя, під час розмови вони міцно тримаються за руки.

Ті, з ким ми зустрічалися, були переважно представниками етнічної румунської меншини, яка проживає на заході України. Проте проведене нами дослідження свідчить, що ухилянти є по всій країні.

На цій ділянці кордон між Україною та Румунією проходить гірським хребтом. Стіна з румунського боку майже прямовисна. Саме сюди “провідники”, а насправді – контрабандисти, направили Діму та ще дев’ятьох чоловіків.

При спробі спуститися з обриву на слизькому льоду і при сильному вітрі Діма втратив рівновагу і полетів униз з гори, загубивши черевики, телефон і шкарпетку. Весь забитий і у крові, він спорудив з уривка штанини та телефонного дроту щось на кшталт шкарпетки замість загубленої і пошкандибав далі.

Діма и Катя

Діма і Катя, як і інші люди, які фігурують у цій історії, не хотіли називати свої справжні імена

Через чотири дні і три ночі, проведені в горах, румунські рятувальники, до яких звернулася дружина Дмитра, знайшли його, ледь живого, і на гелікоптері відправили до лікарні.

“Що б ти відповів, якби тебе назвали боягузом?” – питаю я Діму.

“У мене немає країни, – відповідає він ніяково, – у мене є лише сім’я”.

У відносно великому і комфортному румунському місті Бая-Маре неподалік кордону з Україною я зустрів Вероніку, яка раніше працювала лікарем у Запоріжжі, місті, яке постійно зазнає російських ракетних обстрілів.

Вона залишила роботу і за кілька тижнів до того, як її синові виповнилося 18, перебралася з ним до Румунії, щоб не відпускати його до армії. Вона показує мені фотографію охайного молодого чоловіка в окулярах, який нагадує Гаррі Поттера.

“Він розумний, але фізично слабкий. Країні потрібні не тільки новобранці, їй потрібні розумні голови, і я думаю, що розумна голова мого сина ще стане в пригоді країні”, – каже Вероніка.

Як Георгій та Діма, вона не уявляє, коли вони зможуть повернутися додому, й чи зможуть взагалі.

Співробітниця Прикордонної служби Румунії Марія відкриває багажник своєї патрульної машини та показує мені пластиковий мішок, набитий ковдрами та чоловічим одягом.

Марія та її колеги-прикордонники

Марія та її колеги-прикордонники часто бувають першими людьми, з якими стикаються українці, які нелегально перетинають кордон із Румунією

“Коли чоловіки переходять тут річку, вони мокрі, замерзлі та налякані. Вони думають, що ми відправимо їх назад, але ми ніколи цього не робимо”, – пояснює вона.

Марія розмовляє українською, і часто до неї першими звертаються чоловіки. У деяких, як у Георгія, від тяжкого переходу через кордон відкриваються бойові рани.

Інші ріжуть ноги на колючому дроті чи пляшкових уламках, які, як вони стверджують, українські солдати спеціально кидають у воду, щоби відлякати втікачів.

Марія з усіх сил намагається заспокоїти цих людей.

“Я намагаюся допомогти, подбати про них, тому що саме цього вони потребують, і надати їм їжу та медикаменти, якщо це потрібно”, – каже вона.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.
ТЕГИ: