Понеділок, 28 листопада

Захист чи дискредитація: неміфічні ризики від міфологізованої історії

Не буде перебільшенням сказати, що вже кілька поколінь українців виросли на мультфільмах про те «Як козаки…» здійснювали нечувані подвиги. Рятували світову цивілізацію і скрізь лишали свій характерний слід. Дійсно, це дуже вдала анімація з багатьма розкішними сюжетами, що відсилають нас до світової історії: стародавні цивілізації Сходу, античні часи, Середньовіччя, ранньомодерний час. Козаки тут вправні, меткі і всюдисущі. Вони переміщаються між епохами в просторі і часі. Впливають кардинально на перебіг історичних подій. Вони знають, що є правдою, а тому справедливіші і розумніші за греків, римлян і кардинала Рішельє. Протистоять світовому злу і завжди перемагають. А з ними перемагають і сучасні українці, тепер і тут.

Усі ці сюжети супроводжуються представленням різних, навіть античних, народів через накладання сучасних візуальних та музичних національних стереотипів. Фаховий історик назвав би цей прийом чистісінькою телеологією. З перенесенням на минуле нашого теперішнього досвіду і знань. Небезпека від такого «прочитання» світової історії та ілюзорне відчуття причетності до неї сучасних українців може зіграти з нами злий жарт. Коли розбурхані, безпідставні уявлення про свою велич можуть кардинально розійтися зі суворою дійсністю. Рятівною подушкою в такому випадку мала б слугувати академічна історична наука. Але виявилося, що на це годі сподіватися.

До певного часу позитив від подібної продукції переважав. Легка й невимушена форма «переспівування» світової історії з дотепним додаванням «українського сліду» приємно лоскотала самолюбство українців. Піднімала дух і надихала на великі звершення. Варто додати, що один з потужних творів української класики, а саме «Енеїда» Івана Котляревського, також був переспівом безсмертного твору Вергілія. Котляревський просто взяв і переписав старий сюжет на український лад, де «українізував» ледве не всіх персонажів, а головного героя Енея представив «козаком моторним». Подібні літературно-мистецькі вправляння були важливим елементом творення українського культурного наративу.

Проте коли в наш час дилетантська писанина стала підміняти собою академічні історичні знання, а кількість фактів підміни стала критичною, то суспільство опинилося в ситуації, коли верх почала брати міфологія. Яка не тільки почала витісняти історичні знання, але й перетягнула багатьох науковців до табору міфотворців. Причин цьому багато. По-перше, дотепна історія легше читається. Статті і книги з неймовірними гіпотезами розходяться як гарячі пиріжки. Їх не потрібно науково верифікувати та супроводжувати відповідними посиланнями на джерела. За це взагалі ніякої відповідальності не передбачено.

По-третє, велика частина радянських гуманітаріїв та їхні сучасні клони подалися обслуговувати політиків, партії та політичні середовища. Свого роду творити для них програми й підводити історичне підґрунтя. По суті, маємо справу з вульгарною політичною інструменталізацією історії. Додатковим негативом стало й те, що з перемогою конкретної партії на виборах її інтелектуальна обслуга отримувала нові важелі й можливості для індоктринації науки, школярів та студентів. Тобто якась ВО «Свобода» в західному регіоні могла спокійно запровадити в шкільну програму свій «героїчний» базовий наратив. І за принципом мультсеріалу представляти своїх героїв переможцями усіх битв і відповідно робити фальшивий висновок, що незалежна Україна – це тільки їхня заслуга. На рівні парламенту це часто призводило до кардинальної зміни історичної політики, яка працювала не на консолідацію, а на розкол суспільства.

Додаткової пікантності набула ситуація з початком російської агресії та війни проти України. Частина пропагандистів та істориків кинулися працювати за старими лекалами, під старим радянським гаслом «Все для фронта – все для победы». З історії було штучно відібрано усі випадки, коли українці воювали проти росіян. Небезпека такого прийому таїлася в тому, що до ХХ століття українці не воювали від імені своєї держави. Вони воювали в чужих імперських мундирах. І дуже часто один проти одного. Австрійські українці в австрійській армії проти наддніпрянських українців у складі російської армії під час Першої світової війни. «Дивізійників» СС «Галичини» під Бродами розбили, серед інших, мобілізовані до Червоної армії українці. Далі неодмінно йшла історія боротьби УПА проти «совіцької імперії». Просування цього наративу не додавало жодного позитиву в масштабах України і тягнуло за собою чергові лінії розколу в українському суспільстві.

Для прикриття цієї диверсії знову стали використовувати «мультяшні» меми. Нібито нехитрі історійки про «перемоги» та розгромлені українськими націоналістами німецькі і радянські дивізії викликали в Росії «розрив пуканів» та паніку. Але якщо бути до кінця відвертими, то за позиціонування українців під час Другої світової війни не в складі Антигітлерівської коаліції, а на боці Третього райху, Путін та вся російська пропаганда мали б цим «борцям» виставити велике пиво. Хоча не варто відкидати, що багато хто з них від фінансової допомоги із-за хутора Михайлівського не відмовився.

Тут треба наголосити також, що запуск у публічний обіг того, що не ґрунтується на серйозних наукових дослідженнях, не може бути підтверджене архівними та іншими достовірними матеріалами, не захищає Україну, а працює їй на шкоду. Мало того, що воно не є переконливим – воно дискредитує позицію України. Демонструє світові відсутність серйозного академічного середовища. Або відсутність його впливу на внутрішні процеси в державі. Коли академічні вчені чи то з конформістських міркувань, чи зі страху перед публічністю толерують у своєму цеху тих, хто профанує науку. Залишають суспільство на відкуп відвертим невігласам. Які просторікують про українців як про прабатьків світової цивілізації. Що Ісус – галичанин, що Геракл із Криму. Що трипільці мали величезні міста з населенням до 40 тисяч. І це за три тисячі років до Александра Македонського.

А якщо й реагують, то так як спільнота археологів на антинаукову діяльність Валерія Бебика – листами протесту. Такий протест нічого не може дати, бо Валерій Бебик зі своєю маячнею вже випустив понад 900 програм на радіо, зняв 130 фільмів для «Тонісу», написав 62 «книги» і захистив під своєю орудою вісьмох докторів наук і 23 кандидати наук. Він захистив свої дисертації на раді в академічному інституті. Публікувався в наукових та навіть урядових виданнях. Бебик – це теперішнє лице української науки. Яка його сертифікувала науковими званнями і надала доступ до якнайширшої аудиторії. Бебик був проректором, ректором і завідував кафедрами в Міжрегіональній академії управління персоналом (цій «кузні» урядових кадрів) та в Університеті «Україна». Державна акредитація цих установ – це злочин проти системи вищої освіти в Україні.

Але Бебик – це тільки вершина айсберга. Якщо придивитися до величезної кількості сучасних «політруків» на різних кафедрах, до того, що вони пишуть, про що говорять на своїх лекціях, то ситуація виглядає майже безнадійно. Прикро, коли викладачі не володіють іноземними мовами. Не інтегровані у світову науку. Практично нічого не читають. Коли їхня наукова позиція основана на твердженні – маєте мені повірити, бо я патріот. Коли вони не здатні навчити критично мислити, бо самі часто ним не наділені. Коли все життя – боротьба, викриття підступних ворогів і стеження за ідеологічною позицією колег, то для науки не залишається місця.

Якщо коротко. У світі анімації можна все. Можна читати роками курс про історію української державності, починаючи від трипільців, чим остаточно відбити інтерес до історії в молодого покоління. Можна знімати пропагандистські програми, базовані на застарілих і шкідливих ідеях з 1930-1940-х років, від яких відмовився увесь світ. Можна роздавати вченим премії і нагороди за політичну лояльність. Витрачати мільйони на бездумні комеморативні практики. Утримувати пропагандистські штаби, хмари тролів та ботів. Але при цьому пам’ятати, що все це творить тільки ілюзію. Ілюзію існування академічної науки, університетів, вищої школи, шкільної освіти. Ілюзію власної величі і велетенських досягнень. Наймилозвучнішої мови. УПА – армії, якої нібито бажали собі де Голль і Черчилль. Але час опускатися на грішну землю. До нашого розбитого корита. І нарешті перестати захищати ілюзію, дискредитуючи Україну.

Автор: Василь Расевич

Джерело: ZAHID.NET.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.