Історія науково-педагогічної бібліотеки у Львові надзвичайно цікава, адже це єдиний палацик, що ілюструє нам затишне райське минуле околиць вулиці Зеленої, пише сайт leopolis.one. Це зараз нам важко зрозуміти, чому вона Зелена, бо там навіть дерев залишилося обмаль… А колись все було зовсім інакше…
Райський зелений куточок
У ХVIII-ХІХ століттях вздовж вулиці, яка тоді називалася Волоською дорогою, бо вела у напрямку Молдови (колишньої Волощини), любила селитися львівська аристократія. Тут потопали в зелені садів палаци магнатів Сенявських, Руссоцьких, Замойських, Калиновських, Яблоновських. Неподалік дзюркотіли річки, милували око мальовничі стави, навколо було надзвичайно гарно і затишно.
Але наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття вирішили, що краще на місці палаців і садів, які займають дуже велику площу, будувати компактніші вілли та кам’яниці. І палаци розібрали, сади вирубали, річки пустили в каналізацію, стави спустили… Тепер майже нічого не нагадує про райське минуле цієї місцини… Крім одного дивом вцілілого палацика.
Таємниці з ароматом кави
Палац Замойських був збудований у стилі класицизму, за різними версіями, або на початку ХІХ століття, або в 1840-х роках. Його оздоблюють барельєфи з міфологічними сценами полювання, де зображена богиня Діана, або Артеміда, а ще путті з гірляндами квітів. Авторство рельєфних вставок приписують Йогану Шімзеру або Паулю Ойтеле. Навколо ще збереглися залишки старого саду, і сам палацик навіює якусь романтичну, навіть дещо містичну атмосферу. Одразу згадуються страшні історії Стефана Грабінського чи сучасні твори Андрія Кокотюхи про палаци на Зеленій, привидів та інші таємниці… А ще подейкують, що в саду починається підземний хід, який веде в напрямку вулиці Зеленої…
Але й тут таємниць не бракує. Почнемо з того, що в палацику свого часу збиралася справжня масонська ложа. Родина Замойських була дуже відомою, їхніми родичами були такі знамениті родини, як Вишневецькі, Потоцькі, Дідушицькі, Марія-Казимира Д’арк‘єн, яка потім стала дружиною короля Яна Собєського, та інші. З сайту “Замки та храми України” відомо, що Адам-Саріуш Замойський (1793-1865) коло 1838 року купив Лопатин, оселився і прожив там до смерті. Мав шість доньок, жодній з яких не передав цей маєток. Тож, крім даних про масонську ложу, на жаль, більше інформації про Замойських на Зеленій знайти не вдалося. Кожна з наступних родин, що володіли палациком, вносила свою родзинку до його багатої та цікавої історії.
Про період, коли палацик належав родині Леваковських, відомо також дуже мало, можливо, вони просто деякий час його орендували. Леваковські були магнатами, власниками кількох сіл. Найцікавіша сторінка їхньої історії пов’язана… з кавою. Адже саме каварня Леваковських на площі Ринок, 23, була першою у Львові. Це абсолютно переконливо доводить Андрій Кусій у своїй статті “То ж коли у Львові з’явилася перша кав’ярня?”, який віднайшов книгу 1804 року віденського професора Йозефа Рорера “Спостереження під час подорожі від турецького кордону через Буковину, Східну і Західну Галичину, Сілезію та Моравію до Відня”. Він був чеським вченим, професором статистики й політичних наук при юридичному факультеті Львівського університету, а крім того, встиг ще й побувати шефом львівської поліції, а 1827 року видати перший том статистики Австрійської імперії.
У своїй монографії Йозеф Рорер описує враження від подорожі описаними вище землями. 28 грудня 1802 року пан Рорер сидів за столиком у кав’ярні Якова Леваковського, пив каву і писав листа рідним, де відзначив, що у закладі пана Леваковського затишно, а персонал звертається німецькою. Звісно, гостю з Відня було приємно почути це у давно спольщеному Львові. Тож, кав’ярня на площі Ринок, 23, з’явилася раніше, ніж “Віденська” і “Під синьою фляшкою”.
Хто ж такий Якуб Леваковський? Це справжній “цукровий король” Львова, адже за фахом він був кондитером і розбагатів на пристрасті львівських ласунів до його фірмових тістечок, особливо полюбляли львів’яни його оригінальний “іспанський торт”. Як наслідок, Якуб зміг придбати декілька сіл піді Львовом і дві великі старі кам‘яниці на площі Ринок. Якуб Леваковський був також членом магістрату, а після смерті спочив на Личаківському цвинтарі під гарним ампірним надгробком різця Пауля Ойтеле зі сценою оплакування покійного. Пан Якуб прожив цілих 80 років (1759-1839 рр.), а кав’ярню відкрив у віці орієнтовно 43 роки.
Крім згаданої вже кам’яниці Шольц-Вольфовичів, він купив ще й будинок № 10 на площі Ринок, колишній палац Любомирських. Також велика кам’яниця Леваковських стояла на сучасній вулиці Фредра. Там був просторий зал, у якому влаштовували прийоми, зокрема, 1814 року приймали цісареву Кароліну, королеву обох Сицилій, тітку і свекруху імператора Франца І, та її сина принца Леопольда. На концертах в цьому залі неодноразово виступали Франц Ксавер Моцарт, Кароль Ліпінський, Ігнацій Шуппанціґ, Йозефіна Бароні-Кавалькабо та інші. А з 1857 року будівля стала прихистком для грандіозної Поторицької бібліотеки, що на той час налічувала майже 20 тисяч примірників, створеної Юзефом Дідушицьким 1815 року в селі Поториця на Сокальщині. Потім її забрали до Природознавчого музею на вулиці Театральній, а кам’яницю Леваковських 1909 року розібрали і на тому місці збудували низку прибуткових будинків з парного боку вулиці Фредра. Як бачимо, і кам’яниця, і палацик були одночасно пов’язані з родинами Леваковських і Дідушицьких, можливо, між ними були якісь родинні зв’язки.
Сімейна трагедія та втілення Богородиці
Палац реконструювали 1843 року за авторства Вільгельма Шмідта і у 1848–1854 роках, а 1869 року графиня Розалія Замойська продала його графу Маврицію-Ігнацію-Олександру Дідушицькому за 26 тисяч злотих разом із ділянкою та будівлями палацу.
Маврицій Дідушицький був відомим письменником, віцекуратором Оссолінеуму, поважним істориком, громадським діячем, дійсним членом Академії наук в Кракові, депутатом Галицького сейму. Саме він залучив до роботи в Оссолінеумі істориків Августа Бельовського і Кароля Шайноху, а також заснував у Львові 1856 року першу виправно-трудову установу для жінок. Дідушицький писав філософські твори, вірші і прозу, мабуть, в такому мальовничому місці писалося особливо натхненно. У своїй великій праці “Збігнєв Олесницький” він виклав польську історію XV століття, а ще підготував “Карту Палестини” 1862 року і навіть розпочав роботу над другим виданням “Словника польської мови” Лінде. Також 1865 року Маврицієм була видана “Kronika domowa Dzieduszyckich” в 200 примірниках, накладом роду для власного вжитку. Автор у цій роботі описав усіх відомих йому представників династії, а також подав розвідку про родинний герб “Сас”, праця була доповнена 38 документами та двома генеалогічними таблицями.
Після смерті Мавриція палац успадкувала його донька Анна-Наталія Дідушицька, одружена з графом Владиславом-Кшиштофом-Феліксом Волянським. Її обличчя можна досі побачити у Вірменському соборі на знаменитій фресці “Розп’яття” в образі Діви Марії. Так Анну-Наталію увіковічнив славетний художник Ян-Генрик Розен.
З колишніми власниками цього палацу були пов’язані і сімейні трагедії. 22 січня 1891 року у палаці під час балу, “який мав стати кульмінацією карнавалу у Львові”, у присутності родини та численних гостей, загалом понад 150 осіб, власник палацу Владислав Волянський, мальтійський лицар і папський камергер, депутат Галицького сейму, раптово помер від серцевого нападу або аневризми серцевої аорти. Після його смерті родина замовила портрет Владислава, який написав відомий польський художник Теодор Аксентович.
Наступну реконструкцію палацу 1910 року провів львівський архітектор Едмунд Жихович. У 1925 році видатний львівський туризмознавець Мечислав Орлович писав:
“У середині ХІХ століття на цій вулиці (Зеленій) було більше палаців – донині зберігся лише той, що стоїть у саду навпроти вулиці Вагилевича, колишній палац Волянських. Це гарна двоповерхова будівля в стилі ампір, з брамою і ґанком, прикрашеними урнами, а під вікнами — барельєфами (Шімсер). У 1923 році палац купив граф Леон Шептицький, молодший брат митрополита Анджея Шептицького та генерала Станіслава Шептицького”.
Далі буде…
