Верховина. Гуцульська магія, або Про що грає трембіта

ЖАБ’Є – НАЙБІЛЬШЕ СЕЛО ІМПЕРІЇ

До 1962 року на території міста Верховина було село Жаб’є. У давнину воно ділилося на дві частини: Жаб’є-Ільці та Жаб’є-Слупійка. Перша згадка про Жаб’є належить до 1424 року.

– Є дві версії походження назви Жаб’є чи, як кажуть гуцули, Жіб’є. Одні вважають , що назва пішла від Якима Жабки, першого поселенця, інші думають, що там, де осічка Чорного Черемоша, було багато жаб, а від того, що вони квакали, так і назвали село. За Австро-Угорщини Жаб’є вважалося найбільшим селом імперії, пізніше – Польщі. Так було до 1928 року, доки поляки не відокремили гміну Дземброня. Тоді Жаб’є втратило статус найбільшого села. Радянській владі назва села не подобалась і його перейменували на Верховину. Відтоді точиться дискусія: а де ж Гуцульська столиця? Косів вважає, що він столиця, Рахів, Верховина та Коломия – і собі так думають. Утім, ще Франко писав: «Ось Жаб’є, Гуцульська столиця», – розповідає кандидат історичних наук, краєзнавець Роман Чорненький.

– Звідки у Карпатах жаби чи болото? Очевидно Жаб’є має походження з арабської та перської, в якій «жабал» означає гори. Тобто, варто шукати, хто дав таку назву населеному пункту. Можна припустити, що один із князів часів Данила Галицького отримав від татар ярлик. Хто знає турецьку, дуже легко розшифрувати «єр» означає «місце», «лик» – закінчення – «ість». Тобто йому дали місцевість – гори, – вважає краєзнавець Андрій Микитин.

Водночас, існує багато переказів про походження назви Жаб’є. Один з них стверджує, що так назвали село на честь першого його мешканця Жєбки, як і потік у селі «Жєбівський».

– Останнім часом з’явилась гіпотеза про походження назви Жаб’є від прадавнього гуцульського божества вогню, аналогічного до литовського божества вогню Габ’є, до якого зверталися з проханням принести полум’я та розсіяти у світ іскри. Ця версія нібито підтверджується й тим, що в багатьох народів, зокрема китайців, жаба зображувала дух вогнища, у монголів богиня Жаба відома як богиня родючості, помічниця породіль. Елементами Жаби ображались позитивні божества у греків, римлян та інших народів. Однак, із наукового погляду ці версії є неприйнятними, – пише науковець Мирослав Габорак і додає, що найбільш правдивою є версія про жаби, які розмножувались через розлив Чорного Черемошу, а їх квакання було чутним здалеку. Тому й долину назвали Жаб’є.

А ось назва Верховина, стверджує Габорак, означає найменування поляни, на якій колись було започатковане поселення. Типова «верховина» означає «гірська місцевість», «верхня, найвища частина чого-небудь», «назва високогірної місцевості в межах Українських Карпат».

ГУЦУЛИ СУМУВАЛИ ЗА ХОЛОДНИМ МОРЕМ?

Потрібно сказати, що у Верховині живуть гуцули – група українського етносу для яких вівчарство було провідною галуззю господарства. Є навіть гіпотези про їх тюркське походження, є версія, що гуцули походять від чоловіка на ім’я «Гуцул», що мав слов’янські корені.

– З 1854 року в Жаб’є священиком був Софрон Витвицький, який написав «Короткий нарис про гуцулів». Це був перший краєзнавець, який досліджував гуцулів. Він написав, що у давніх переказах гуцули сумували за холодним морем і високими і стрімкими скелями. Тому краєзнавець допускав, що гуцули мають щось спільне з вікінгами і варягами. Після нього таких спогадів не було, – зазначає історик Чорненький.

На думку краєзнавця й дослідника Гуцульщини Миколи Савчука з Коломиї назва “гуцул” могла означати якийсь рід чи плем’я старих хорватів, які заселяли великі терени у докняжу добу. Коли в Х ст. хорвати покинули Галичину під тиском інших руських племен і перебралися на Балкани, то від них залишилася назва, яку нав’язали новим племенам. Тому гуцули ображалися, якщо їх називали гуцулами, бо вони лише успадкували чиюсь назву. Гуцули казали про себе, що вони «ирщені», себто охрещені, а не язичники, яких, очевидно, переслідували або недолюблювали.

Самим гуцулам притаманна добра і весела вдача. З ними дуже цікаво розмовляти, навіть попри особливий діалект. У ніби звичних речах вони знаходять магію і таїнство природи. Очевидно через це Іван Франко приїжджав сюди щорічно з 1901 до 1914 року. У Криворівні він записував унікальний фольклор, складав вірші та п’єси. Тепер у будинку, де жив і працював письменник, діє літературно-меморіальний музей Івана Франка. Розповідають, що Франко любив слухати, як декламують його твори місцеві горяни. А у Верховині стверджують, що кожний гуцул – із народження актор. Точніше, має акторські здібності і наводять на підтвердження цього історичні факти. Так у 1910 році Гнат Хоткевич у селі Красноїлля, що біля Верховини, створив перший Гуцульський театр. Його акторами стали селяни-аматори, але вони були настільки талановитими, що змогли завоювати свого глядача в Україні, Польщі й навіть у Москві.

ПАРАДЖАНОВ ЛІГ У ТРУНУ, АБИ ГУЦУЛИ ЗАПЛАКАЛИ

У 1964 році у Верховині Сергій Параджанов знімав фільм «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Коцюбинського про кохання Івана та Марічки. Головні ролі закоханих зіграли Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова. Фільм здобув численні нагороди і приніс Сергію Параджанову міжнародну славу. Торік навіть Гарвардський університет включив його до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.

Тим часом у Верховині, в хаті, де майже сім місяців жив режисер фільму, створили будинок-музей фільму «Тіні забутих предків». Нині тут зберігається близько тисячі експонатів. Переважно – це світлини режисера та одяг гуцулів, у якому вони знімались.

– У фільмі знялись майже 60 жителів Верховини та ще близько 20 гуцулів йшли на зйомки з навколишніх сіл. Вишиті сорочки – усі автентичні, створені нашими майстрами майже 70 років тому. Є весільна гугля, в яку був одягнений головний герой фільму, є сердак, пояс, хустки, які одягали для фільму. Усі наші легенди – це бувальщини, які трапились під час зйомок. Ось наприклад, похорони батька Івана знімали три дні. Зима, в горах – великий сніг. Люди йдуть за порожньою труною, але не плачуть. Тоді Параджанов питає: «А чого ж ви не сумні, без жодної сльози?» Люди у відповідь: «А за ким плакати? Труна ж порожня». Тоді Параджанов убрав кожуха та й ліг у труну. Гуцули заплакали, бо ж смуток і жаль, коли там людина. За кілька годин цю сцену було відзнято, – розповідає директор будинку-музею фільму «Тіні забутих предків» Галина Мокан.

ТРЕМБІТИ, КУКУЦИ ТА ПЕРЕГОНИ НА КОНЯХ

У фільмі Параджанова був задіяний і батько Миколи Ілюка, який відкрив у Верховині власний музей. Чоловік зізнається, у родині було так багато музичних інструментів, що виникла ідея спершу створити музичну кімнату, а пізніше вона перетворилась у своєрідний музей. Найдавнішій трембіті вже 50 років. Вона, каже господар, мовчить через поважний вік.

– Трембіта – це позивний гуцульський інструмент. Він – суто чоловічий, бо грати на ньому вкрай важко. Як тільки біда в горах, гуцули грають сумну мелодію, і вже чути, що треба йти помагати. Як радість, теж грають мелодію – і теж зрозуміло, що треба йти помагати, бо в когось або народження, або весілля. На полонині, коли губляться вівці, вівчарі також подають один одному знак через звуки трембіти. З чого її виготовляють? Найкраще – з тої смереки, в яку вдарив грім, або ж блискавка. Бо тоді дерево добре висушене, – розповідає власник музею «У трембітаря» Микола Ілюк.

Свою колекцію музичних інструментів у Верховині зібрав і Роман Кумлик. Він свого часу створив відомий ансамбль «Черемош» і записав багато коломийок. За радянської доби фото Романа Кумлика тиражували на усіх рекламних плакатах Верховинщини. Тепер у його будинку діє приватний сімейний музей гуцульського побуту та етнографії.

З гуцульськими традиціями гостей знайомить у Верховині і приватна Галєрія традицій та обрядів. Тут жінок одягають у перемітку. Цей обряд гуцули вважають оберегом для родини. А ще тут роздають гостям кукуци.

– Кукуци – то звичайна дріжджова випічка, яку ми подаємо до чаю. Її пекли у формі півників, котиків, сонечок. Переважно – на Великдень. Тоді біля хати палили вогонь, аби спалити усе зле і недобре в оселі та очистити душі. Діти тоді кричать «Грійте діда», що означає «зігрійте душі наших предків», – розповідає власниця Галєрії традицій та обрядів Параскева.

«Ще краєзнавець Витвицький описував, що гуцули – дуже релігійні люди, бо ж вони ніби ближче до Бога, в горах. На Великдень треба було освятити кожний кошик так, аби багато води впало. Тому на Пасху у священників дуже боліли руки. Коли закінчувалось освячення пасок, кожний ґазда діставав пістоль чи рушницю і з неї палив у небо. Так було й на Водохреще. Стріляли так голосно, як на Кавказі. Голова родини, по-гуцульськи – неньо, сідав на коня. Так починалися перегони, хто швидше доскаче до свого обійстя. Вірили, хто першим від церкви доскаче додому, той буде першим у всьому цілий рік, – розповідає історик і краєзнавець Роман Чорненький.

МУЗЕЙ ПРО МАГІЮ

Через те, що у горах довго не було офіційної медицини, люди рятувались тут травами та магією. Тому в Карпатах досі живуть мольфари, гадєрки та ті, що лікують молитвами і промовами. Аби більше розповісти про гуцульську магію, у Верховині відкрили унікальний музей. Серед його експозицій – особисті речі мольфара Нечая. Навіть ті, якими він розганяв хмари.

– У Музеї ми не робимо жодних ритуалів, лише розповідаємо про віщунів, промівників, які живуть тепер чи були відомі в минулому. Ми розповідаємо про наші традиції. Навіть Музей відкрили в ніч на Івана Купала. Це свято в Карпатах величне. Тоді ми робили очищення вогнем і водою. Кажуть, після цього можна набратися багато сил. Ми розповідаємо не лише про знахарів, але й про магію музики. Коли людина слухає музику, її душа відпочиває. На Гуцульщині весілля гуляли по-різному. Часом доходило й до бійок. Тоді приходили музики, заграли на скрипці чи дримбі – і бійки – як не було. Ось у нас є скрипка Могура, відомого місцевого скрипаля. Люди кажуть, що вона в нього інколи грала сама, – розповідає власник Музею гуцульської магії Микола Данилюк.

Нині гуцули вважають, що в Карпатах мають бути «Українські Афіни». У такий проект тут хочуть об’єднати Літературно-меморіальний музей Івана Франка, Музей-садибу Михайла Грушевського, музей «Хата-гражда» гуцульської господарки та музей Параски Плитки-Горицвіт. Усі ці заклади, очевидно, увійдуть у єдиний туристичний маршрут. Не виключно, що проект може стати національним, аби зберегти у світі гуцульську культуру та унікальні обряди, які роблять людей ближчими до гір та природи.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ, “Укрінформ“