“Може, в олігархів давні стосунки та виписані рахунки. Але борговим векселем не може бути Україна, шановні, і не можуть бути люди”, – Лариса Денисенко, спеціально для DW.
Інколи на Оболонській набережній гуляють люди-оракули/диваки/міські самашедші. Розмовляють із простором. Днями йшла жінка з двома кудлатиками на повідцях і волала: “Народу ж все равно, кто будет править. Мести народ хочет, мести жаждет народ! Мести, чтоб кровь пустить. Мести!”
Цю помсту всотував простір, розносив вітер котеджевим поселенням, де мешкала коханка президента-втікача, символами зубожіння: побудовою зимового приміщення для гольфа, доглянутим парком “Наталка”, тисячами машин Московського мосту; гайнула помста на вулицю Інститутську, шукала серця загиблих, але серця тримали знекровлені родичі та нескорені адвокати; промайнула одеським рестораном, де офіціант несміливо говорив з клієнткою українською мовою; пролетіла Херсоном, де вже немає і не буде Катерини Гандзюк; зазирнула до зали очікування, де нервово поглядали на дорогі годинники політичні сироти: Лукаш та Портнов; торкнулася меморіалів Голодомору та пам’ятників невідомому солдату, пошукала знесених Леніних; порипіла зубами над деклараціям владників та владниць; споглядала за людьми, що в повітрі кидали своє взуття та вдягали зелені кросівки несвоїх розмірів; спробувала захистити тих, хто зі зброєю в руках захищає українські землі від ворога; мартином билася над півостровом, чию шию стиснув трикольоровий зашморг; заблукала між мешканцями окупованого Донбасу, спрацьованими, закинутими та мовчазними, як терикони…
Я нічого не можу сказати про змову олігархів. Недостатньо даних. Але крізь сиплувате гигикання або ж знущальне мовчання одного кандидата я чую кураж одного олігарха, котрий “сдєлал” іншого, та ще й того, що при владі. Може, у них давні стосунки та виписані рахунки. Але борговим векселем не може бути Україна, шановні, і не можуть бути люди.
Олігархами наша бідна країна багата. Бо ж є ще і інші. Котрих я не чую. Бо шепочуть та й перебігають вони з місця на місце. Бракує даних.
Я не говорю про міжнародну змову, бо у них всі карти на руках, а в мене тільки географічна мапа з моєю рідною країною, чий півострів задихається під трикольоровим зашморгом. І це не комп’ютерна гра, а нестерпна реальність, де “нужно просто перестать стрелять” має таку саму силу, як “кріблє, краблє, бумс”.
Я говорю про технології, які всіх нас “зробили”. Бо безжально натискають на всі наші больові точки.
Гнів. Помста. Неприйняття. Регіт. Біль. Страхи. Безпорадність. Зловтіха. Зрив. Глухота.
Коли йдеш вулицею, сунеш поміж людей, відчуваєш, що можеш поранитися і поранити, бо оголені і зламані кістки стирчать, політична тахікардія, колюча енергетика захисту, нападу, скрути, люті. Світ загострених людей.
І думаю я про своє інтелектуальне чистоплюйство і загострене почуття справедливості, які з обох боків гострими мечами колють мій організм виснажений.
Одне заливається соромом від хамства, яке править за гумор в одного, жахається цієї порожнечі, сценарного дозвілля замість культури і політики, дешевого шоу, скільки б грошей у це не вкладали. А іншому важко пробачити феодальну натуру другого.
Але усвідомлення перехідного стану і реалістичності другого, так само як і інсценізованість та мовноогидність першого, а також неприпустимість того, щоб мої цінності були замуровані, ще й герба УРСР на цей мур було наліплено, дають відповідь на те, що робити зі своїм голосом.
