Коли на заправку заїхав бус із наліпкою на лобовому ,,Груз 200‘‘, а за ним стара камуфльована ємєлька, вся посічена осколками, черга в середині завмерла. З буса вийшов молодий капітан із загіпсованою рукою, з ємєльки четверо,чорних від сонця,молодих бійців. Зайшовши в середину, капітан хотів стати в чергу, працювало дві каси, черга автоматично із двух перейшла в одну, кєп збентежився, та подякув людям.
— 6 кав, 6 пляшок негазованої води півтарачки, 2 “вінстона”, будь ласка.
— Кава та вода без дєнєг, — сказала молода, гарна продавщиця.
Капітан збентежився ще більше:
— Я оплачу.
— Ні, це від закладу, в мене брат та тато під Ізюмом зараз. Їм, може, тоже хтось води дасть…
В мене десь там всередині защемило, просто пі..дец, у кожного в черзі чувства були подібні, це було видно. Вийшовши на вулицю, хлопці покуривши, посідали в машини та поїхали відвозити побратима в останню путь додому.
Ви тільки живіть, пацани, — думав я, витираючи ті грьобані сльози, які йшли реально самі по собі. Синтементальним я ніколи не був, поміняло. Додому лишалося десь 300 км…
Дмитро Корнєй. (з г-пи Смілянщина)
Джерело: Все буде Україна.
