Історія одного шаленства. Юрій Винничук

У 1910 році сталася ві Львові подія, яка відразу вилилися в баладу. Львів був настільки розспіваним містом, що співав про все – і про панну Францішку, і про Маньцю Шпондерок, і про Юзька Помідора, і про людину-муху, що розбився, злетівши з даху, а ще про легендарних розбійників.

Цього разу не йшлося про розбійника і про чорний гумор у стилі «Панни Францішки». Цього разу все було дуже поважно.

               На Баторія, чулисьте вранці,

               У трибуналі Левицкий став.

               Бо він житє відобрав коханці,

               З бравнінґа тричі в неї стріляв.

 

               Хоч го вар’ятом робит родина

               І на Кульпарків ґвалтовно шле,

               Кара дістане там, де провина,

               З тобов, Левицкий, є дуже зле.

 

               Видиш, Левицкий, шо любов може,

               В темному гробі коханки труп.

               Як ті на шиї кат стричок вложе,

               То шибеничний зобачиш слуп.

 

               Таж могла з мужом вона при боку

               Вести спокійне файне житє,

               Грозив Левицкий на куждім кроку,

               Забрав здоровля її золоте.

Як повідомив «Kurier Lwowski» 23 грудня 1910 року, була застрелена за нез’ясованих обставин пані Оґіньська, артистка міського театру. Застрелив її Казімєж Левицький, колишній студент технологічного університету. Злочинця затримали в медичному закладі доктора Свйонтковського на Кульпаркові, він зізнався у скоєному. За причину назвав суперечку.

Левицький походив зі заможної львівської родини, його батько був власником крамниці з порцеляною на Марійській площі під №10, поруч з готелем Жорж.

35-річну акторку Оперного театру Антоніну Оґіньську-Шендерович (справжнє прізвище Пєтшак) поховали на Личакові. Під час похорону стався ще один інцидент, який міг викликати смертельні наслідки. Один з присутніх мав бравнінг у кишені плаща, про що, мабуть, забув. Раптом він поліз до кишені за хустинкою, ненароком торкнувся запобіжника, і пістолет вистрілив. Куля пробила кишеню пальта і застрягла в землі.

Випадки, коли коханець стріляв у коханку – або навпаки коханка в коханця – відбувалися доволі часто. 1 серпня 1890 року у Варшаві стався найголосніший випадок в історії польського театру: 22-річний корнет царської лейб-гвардії Алєксандр Бартєнєв застрелив 32-річну акторку Марію Вісновську, в яку був закоханий наш Мишуга, і яка не раз гастролювала у Львові. Ця трагедія облетіла всі газети світу, письменники присвятили їй свої твори. Зокрема Іван Бунін написав оповідання «Справа корнета Єлагіна», змінивши прізвище. Убивцю засудили до десяти років каторги.

Оґіньська походила з Варшави і вже з 17-ти років робила акторську кар’єру. Починала у Станіславові, потім грала в Познані, аж врешті опинилася у Львові, де прожила 14 років, здобувши популярність мелодраматичної акторки.

Звісно, що всі акторки не були невинними янгеликами і доводилося їм пережити різні драматичні амури. Однак кожна мусила думати про старість і забезпечити свій побут. Тому, коли нею зацікавився журналіст Леопольд Шендеровіч, співзасновник газети «Wiek Nowy», вона відразу почала з ним фліртувати і замотиличила голову так, що він одружився. Це викликало скандал, бо вважалося, що акторки можуть бути коханками чи куртизанками, але в жодному випадку не дружинами.

Але Шендеровіч був закоханий і на плітки не зважав. Особливу роль у тому, щоб ці двоє зійшлися, відіграла письменниця Ґабрієля Запольська, з якою акторка віддавна товаришувала. Ба більше, була її вірним другом і порадником у любовних справах та посередником у складних стосунках з другим чоловіком письменниці.

Ґабрієля віддячила акторці тим, що запрошувала її до себе на вечірки в Брюховичі, куди також сходилися письменники і журналісти. Там і попався на гачок Шендеровіч.

Ґабрієля навіть писала, що Оґіньська  – її єдиний найвірніший друг і що вона не має нікого на світі, опріч неї. Саме їй вона звірялася у своїх любовних проблемах, які були доволі закручені і сповнені нервових зривів. Був період, що письменниця переживала такий важкий стрес, що не могла залишатися вдома сама. Акторка тоді у неї навіть ночувала.

Шлюб Оґіньської не перешкодив їхнім стосункам, тепер у письменниці стали бувати обоє.

Але жіноча дружба крихка, як порцеляна з крамниці Левицьких. За якийсь час нерозлучні подружки посварилися через песика. Письменниця доручила акторці заопікуватися ним на той час, поки вона поїде до Кракова. Оґіньська відмовилася, пояснюючи, що забрати песика до себе в міське помешкання не може, а їздити щодня до Брюхович годувати – понад її сили. Запольська образилася, як може образитися лише така амбітна жінка. А в 1907 році жорстоко помстилася.

Коли у львівському театрі готували її п’єсу «Моральність пані Дульської», Оґіньська мала грати роль Мєлі – симпатичної панночки. Але якраз у цей час вигулькнув скандал з песиком, і ображена письменниця наполягла, щоб роль віддали Теклі Трапшо. Бідолашній Оґіньській дісталася епізодична роль у першому акті. Письменниця отримала бажану сатисфакцію і тільки тішилася з розпачу колишньої подружки.

Помирилися вони щойно через рік. При цьому обоє розридалися. «Життя таке марне, таке коротке, таке сумне, – писала Запольська. – Так не маю часом до кого піти, що аж прикро».

Родина Левицького була не тільки заможна, але й поважна. Батько Казємєжа небавом після трагедії заснував Першу галицьку фабрику мистецького фаянсу і теракоти в Пацикові біля Стрия. Вона протривала аж до 1939 року.

Казємєж був типовим мажором, хамом і психопатом, який приносив родині самі розчарування і проблеми. Вчитися не хотів і гімназії не закінчив. Але сфальшував собі матуральне свідоцтво (диплом) і вступив до технічної школи в Граці, потім на юридичний факультет у Відні, а далі у Львові. Батьки добре знали, що він має фальшивий гімназійний диплом, але не втручалися. Жодного з навчальних закладів він так і не закінчив.

Та цього всього було ще замало, бо він обкрадав батьків. Одного разу поцупив у матері дуже велику суму – 4 тисячі корон.

Від батька він отримав 16 тисяч корон і разом з тими чотирма вже було 20, що на теперішні гроші становило 113 тисяч євро. Але усе це він легко процвиндрив за короткий час. Оскільки тих коштів йому скоро забракло, то почав обкрадати родинну крамницю. Коли кунштовні порцелянові фігурки стали зникати, спочатку запідозрили обслугу. Однак з’ясувалося, хто справжній злодій, і тоді старші брати вперше вислали Казімєжа на Кульпарків.

Після лікування йому заборонили заходити до крамниці. Але розгульне життя вимагало коштів. І тоді його жертвами ставали заміжні жінки, які не проти були закрутити чуттєвий роман. Казімєж був телепнем, але вмів наплести купу лестивих слів, які на жінок мали вплив. Правда, мета була далеко не любовна – він видурював у них гроші. Під час обшуку у нього знайшли листування з багатьма панями, амури він крутив з кількома водночас.

Одною з жертв 21-річного Казімєжа і стала Оґіньська, старша на 12 років. Вона на ту пору прожила зі своїм чоловіком п’ять років. Роман з Казімєжом тривав три роки. Хоч Оґіньська стала його коханкою, але не збиралася покидати хворого на сухоти чоловіка, не бажаючи гучного скандалу, який викликало б нове її заміжжя. Надто, що проблема розлучення була дуже складна і коштовна. Вона також бачила, що Казімєж має бзика, а брати виділяють йому гроші дуже ощадно. Отже, на заможне життя важко розраховувати.

Акторка, звісно, ховалася з коханцем, хоча зустрічалися вони не лише у Львові, а й у Закопаному та в Криниці, куди вона приїжджала для прикриття з довіреною колєжанкою.

Коли Казімєж наполягав на її розлученні з чоловіком, вона заявила, що для того, аби їм почати спільне життя, треба бодай 100 тисяч корон (тобто пів мільйона євро на нині).

Казімєж вдався до братів, але ті відмовили. Тоді він вирушив у Монте Карло, збираючись виграти потрібну суму, а однак програв кілька тисяч. Відтак у нього розвинулася манія конче пошлюбити Оґіньську, сподіваючись на гроші, які вона отримає після розлучення з заможним чоловіком. А поки що виманював у неї значні суми.

Стосунки між коханцями ставали все бурхливішими, переливаючись у гучні скандали. Казімєж ставав усе агресивнішим, коли акторка відмовлялася кинути чоловіка. Доходило до бійок, одного разу акторка шпурнула в нього залізком і подряпала йому обличчя. Іншого разу Оґіньська, не витримуючи більше нервових зривів, випила отруту. Її вдалося врятувати. Самогубством вирішив покінчити і Казімєж, вистреливши собі в голову, але схибив і лише скалічився.

Восени 1910-го Оґіньська розповіла чоловікові про переслідування Левицького – правда, переконуючи, що їхній зв’язок був винятково платонічний. А той, мовляв, щось вбив собі в голову і її переслідує, прагнучи зробити коханкою. Шендеровіч сприйняв це спокійно і заборонив їм зустрічатися. Однак акторка продовжувала здибатися з Левицьким у його помешканні на Зиморовича (нині Дудаєва).

Відбулася навіть зустріч коханця з чоловіком, який відмовився розлучитися з дружиною, на що Казімєж відповів: «Своєю впертістю ви поставили дружині катафалк у власному домі».

Два тижні акторка навіть провела в монастирі, ховаючись від коханця, а той тим часом готував замах на її чоловіка, придбавши накладні вуса, бороду і перуку.

Вранці 23 грудня він переконав коханку прийти до нього. Оґіньська зачекала, коли чоловік піде до редакції, і вибігла з дому. Спочатку вони покохалися, а потім, як звикле, стали сваритися. За свідченням убивці, акторка в істериці кричала, щоб він її застрелив. Тоді він взяв пістолет і вистрелив їй у голову. А потім ще двічі. Хотів теж покінчити самогубством, але передумав, збагнувши, що цього разу «не буде біля нього мамусі», як раніше. Зачинив двері на ключ і подався до родинної крамниці, де розповів братам, що застрелив коханку. Брати його вислухали і відразу завезли на Кульпарків. А при цьому не викликали поліцію. Тож про вбивство поліція довідалася лише від доктора, а коли висадила двері в помешканні, застала на ліжку голу Оґіньську, залиту кров’ю.

Левицький на суді переконував, що застрелив коханку на її ж прохання.

Розтин засвідчив, що один з пострілів Левицький зробив, приклавши пістолет до голови акторки. Однак рана смертельною не була, бо куля не пошкодила мозку. Оґіньська не втратила навіть притомності й зірвалася з ліжка, але тоді отримала одну кулю в груди, а другу в лоно. Смертельним був лише постріл в груди. Однак акторка не померла відразу, а мучилася ще зо дві години.

Казімєж і в тюрмі виявив себе психопатом, відмовлявся носити в’язничний одяг, дер постіль, нищив посуд. Але психіатрична комісія визнала його осудним. Родина найняла найкращих адвокатів, тому убивця був свято переконаний, що його не осудять і до Різдва вийде з тюрми.

Перше судове засідання відбулося 22 травня 1911 року. Викликано було 12 свідків, серед них Шендеровіча і Ґабрієлю Запольську.

Левицький далі переконував, що забив коханку на її прохання. Але плутався і врешті зізнався, що за десять хвилин до смерті його жертва не хотіла помирати. Один з його знайомих засвідчив, що напередодні вбивства той сказав, що завтра він довідається про щось важливе. З самого ранку Казімєж дав слузі вільний день і наказав не заходити до помешкання.

Все свідчило, що вбивство було не в стані афекту, а добре сплановане.

Запольська заявила, що познайомилася з покійною 16 років тому, розповіла про гаряче її кохання до чоловіка, і хоча вона зблудила, та покидати чоловіка не збиралася, і не могла прагнути смерті, бо над усе любила життя. При цьому вона час від часу плакала, викликаючи сльози, і в авдиторії. Коли назвала Левицького апашем, адвокат запротестував і запитав, які вона має на це підстави. Письменниця відповіла, що підставою було те, що він над покійною знущався, бив, визискував і врешті убив.

Коли стали в суді зачитувати листи Оґіньської до коханця, хоч оборона і протестувала, Шендеровіч попрохав дозволу вийти і покинув суд.

Опівночі 1 червня 1911 року лава присяжних визнала Казімєжа винним в запланованому убивстві. Судді, порадившись лише кілька хвилин, оголосили кару смерті через повішання.

Як писала преса, «перед лицем смерті Левицький поводився цілком байдуже, з’явився навіть хвилевий усміх на обличчі, коли голова суду зачитував параграфи, які звільняють його від звинувачення у фальшуванні документів і носіння зброї. Вийшов з зали спокійним рівним кроком, зробивши перед тим легкий уклон перед трибуналом і суддями».

В цей час під будинком суду на Баторія №1/3 (князя Романа) на вирок очікували сотні львів’ян.

В тюрмі убивця продовжив буянити, відмовлявся їсти і не втрачав надії, що адвокати виграють апеляцію у віденському суді. Але віденський трибунал підтримав вирок львівського суду. Правда, навіть якби йому присудили пожиттєве, довго й так би він не протягнув, бо мав доволі запущені сухоти.

Вранці 23 листопада 1911 року знайшли його в камері непритомного. Виявилося, що він вжив значну давку вероналу, який використовують при безсонні. Раніше він скаржився, що не може заснути, й отримував щодня по одній пігулці, але не заживав, а збирав, щоб використати одного дня. Хоча медик Тадеуш Лясковніцкий у спогадах стверджував, що отруту йому передала родина.

Балада з’явилася відразу після суду і набрала значної популярності у вуличних співаків. Зокрема її любила виконувати Сліпа Міньця. Мелодію допасували з одного з вальсів. Анонімний автор балади все ж помилився: убивця не побачив шибеничного слупа.

22.12.2021

Джерело: Збруч.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.