Цими днями минає 370-та річниця доволі ганебної сторінки в історії України, відомої як Переяславська Рада. Путін неодноразово підкреслював, що Богдан Хмельницький «об’єднав народи з єдиною релігією і мовою», і вочевидь в Москві неодмінно відбудуться «урочистості» з цього приводу, можливо і з цього самого приводу окупанти вже заздалегідь сформували батальйон імені Богдана Хмельницького. Цікаво, з якого ж то дива кацапським нелюдам закортіло назвати військовий підрозділ, який має намір вбивати українців, власне ім’ям Богдана Хмельницького? Може це якась фатальна помилка? А чому, наприклад, орки не назвали цей батальйон іменем Миколи Щорса? А може ми зносимо пам’ятники не тим діячам?..
А щодо іноземних кавалерів цього ордена, то тут треба приготуватися реготати.
Президент України Леонід Кучма 23 травня 2001 року нагородив орденом Богдана Хмельницького III ступеня «директора Федеральної служби безпеки Російської Федерації, генерал-полковника Патрушева Миколу Платоновича — за вагомий внесок у розвиток співробітництва між Федеральною службою безпеки Російської Федерації та Службою безпеки України». Напрочуд символічно, і вочевидь, це «співробітництво» триває й досі, судячи з нещодавнього виявлення «жучків» для підслуховування у кабінетах Залужного, та й з багатьох інших фактів.
А зараз іще смішніше. Президент України Віктор Ющенко 4 квітня 2008 року нагородив орденом Богдана Хмельницького I ступеня «Лідера Великої Вересневої революції, полковника Муаммара Аль-Каддафі — за визначний особистий внесок у розвиток українсько-лівійських відносин». Куди там Патрушеву з його III ступенем до Каддафі з I ступенем?
Президент України Віктор Янукович 31 серпня 2010 року нагородив орденом Богдана Хмельницького III ступеня «заступника начальника Головного управління Народно-визвольної армії Китаю, генерал-полковника Лі Аньдуна — за значний внесок у розвиток українсько-китайських відносин». Хто цей Лі Аньдун – біс його знає, але теж доволі смішно. Може б цей «заступник начальника» підкинув би Україні по старій пам’яті трохи озброєння, а то все Росії та й Росії.
А якщо серйозно, то орденом Богдана Хмельницького нагороджували також і українських героїв АТО і ООС, а зараз нагороджують героїв повномасштабної російсько-української війни, і тут треба підкреслити, що цим героям в одній компанії з радянськими кадебістами (а серед них неодмінно є «яструбки», які вбивали українців), з Патрушевим, Каддафі і Лі Аньдуном вочевидь не дуже комфортно, але це жодним чином не применшує їхнього героїзму й жертовності на благо України, як не применшує героїзму й тих, хто отримав Золоту Зірку Героя України, одна компанія зі зрадниками, колаборантами і покидьками на кшталт В’ячеслава Богуслаєва чи Юрія Бойка, які теж «заслужили» звання Героя України. Бо така в нас складна країна, де «не все так однозначно», і де ми не можемо до кінця подолати постколоніальний і постгеноцидний комплекси.
Чому в незалежній українській державі залишилася майже повна адороція діяча, який в середині XVII століття на декілька віків змінив геополітичний вектор України на користь злочинної країни боліт, непросте питання для істориків майбутнього. Сьогодні дуже модно писати, що ніякої Переяславської Ради не було, жодного документа, який би підтверджував цей факт немає, і ніхто цареві Алєксєю Міхайловічу присяги не складав. Чудово, дуже гарна ідея, і ми всі залюбки в неї віримо, але хто ж тоді віддав Україну у криваві пазурі Московії? Не інакше, якісь марсіани, а Хмельницький тут ні до чого, він же нічого не підписував і нікому не присягав.
А якщо й віддав, то звісно ж Україна тоді перебувала у цілковито безвихідному становищі: з заходу поляки, з півдня турки й татари, а тут майже під боком «єдиновірці й однородці», от і повірив їм Хмельницький. Тарас Шевченко трактує це так:
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики що заздріли,
То все очухрали…
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
Навіть якщо це і була наївність та недалекоглядність Хмельницького, а не щось інше, то державний муж, який «занапастив Украйну», повинен отримати й відповідну історичну оцінку.
Подальші дії Хмельницького після Переяславської Ради (якої не було, ну і біс із нею) були чітко спрямовані на поглинання на користь «рускава міра» й тої частини України, якій на той час пощастило ще не опинитися під владою Московії, і він береться до цієї справи з великим розмахом. У вересні 1655 року гетьман «Його Царської Милості» Богдан Хмельницький разом з окупаційним військом московського воєводи Васілія Бутурліна вирушає на завоювання Західної України і зокрема Львова.
Під час походу на Львів Бутурлін зі своїм військом вчиняв жахливі звірства не лише щодо поляків, а й щодо українців, яких москалі відверто вважали своїми ворогами. В листі до царя Алєксєя Міхайловіча Бутурлін похвалявся, що на відстані 20-60 кілометрів від маршруту, яким ішли його підрозділи до Львова, московські стрільці випалювали всі поселення. Цікаве було ставлення до цих звірств своїх союзників самого Хмельницького: «незадоволений поведінкою московитів, він вимагав припинити безчинства». Наскільки це «незадоволення» вплинуло на звірства кацапів, достеменно невідомо, на відміну від попереднього походу на Львів 1648 року з татарами Тугай-бея, коли їм рішуче було заборонено брати в ясир українське населення.
Звісно, що взяття Львова козакам і москалям могло лише наснитися, утім кацапи знахабніли до такої міри, що не здобувши міста й не маючи жодної надії його в подальшому здобути, все ж невідомо з якого дива почали вимагали від львів’ян присягнути московському цареві. Представник містян Самуель Кушевич чітко заявив, що доки живий польський король, львів’яни нікому іншому присягати не збираються. Є цікава деталь, яка свідчить про те, що вочевидь і сам Хмельницький вимагав чи настирливо радив львів’янам присягнути цареві, бо в листі до гетьмана львів’яни писали, що не можуть присягнути московському цареві, позаяк мусять зберігати вірність королю Яну II Казимиру. Чого б вони мали виправдовуватися перед Хмельницьким, що не можуть присягнути цареві, якщо б він цього від них не вимагав?
Дуже поважний і шанований усіма сучасними українськими істориками історик Ярослав Ісаєвич, змушений у совєтські часи з примусу співати під дудку Кремля, стверджував, що «Хмельницький вважав Львівщину невід’ємною частиною України, возз’єднаної з Росією». Тому довіряючи надзвичайно авторитетному історикові, ми цілком можемо допускати, що Хмельницький таки зваблював львів’ян навернутися під царя «східного, православного».
Якщо б якийсь турист із далеких країн, приїхавши до Львова, запитав би львів’ян, а який стосунок до вашого бандерівського і найбільш патріотичного в Україні міста мав цей діяч, іменем якого ви назвали одну з ваших найбільших магістральних вулиць і один із найбільших парків, то що би приблизно львів’яни могли цьому туристові відповісти? Ну щось напевно на кшталт, мовляв, розумієте, цей «гетьман Його Царської Милості», утворивши союз із Московією, приперся сюди під Львів із москалями, агітував скласти присягу московському цареві, а його козаки, як переконує не якийсь там бандерівець-галичанин, а видатний історик із Наддніпрянщини Пантелеймон Куліш, катували й вбивали місцевих українців, вимагаючи від них грошей, розривали могили, шукаючи там скарбів, чинили наругу над релігійними святинями. А власне москалі, принаджені сюди Богданом Хмельницьким, випалювали навколо цілі українські села. І дуже цікаво, як би на таке зреагував цей турист, чи не подумав би він, що ми тут усі просто збожеволіли…
Якось у довгій дискусії з одним палким українським «патріотом» я нарешті його запитав: «Ну наведіть хоча б один конкретний приклад, що доброго зробив для України Богдан Хмельницький?» Після доволі довгої паузи той випалив: «А Хмельницький знищив 100 тисяч євреїв». Овва… отакої! До речі, цю нісенітницю про 100 тисяч знищених козаками євреїв повторив і екс-прем’єр тепер дуже дружньої до нас Польщі Матеуш Моравецький, заявивши, посилаючись на якогось «одного рабина» (jedna baba powiedziała), що Хмельницький такий самий злочинець, як Гітлер і Гіммлер.
Поляки дуже люблять в рази перебільшувати «звірства українців», та ж сама цифра понад 100 тисяч у них фігурує і щодо Волинської трагедії, хоча насправді там найімовірніше загинуло приблизно 20-30 тисяч людей з обох сторін. Таку ж саму цифру найдостовірніше можна припустити і щодо вбитих козаками Хмельницького євреїв у ході Визвольної війни 1648 року. Без сумніву сьогодні козаки Хмельницького за добру платню залюбки б записалися до лав ХАМАСу чи Хезболли, тим більше, що українські козаки як найманці в різний час воювали на боці десятка різних держав. Та все ж і тут Хмельницький не потрапив в історичний тренд української душі, бо сьогодні соцопитування показують, що українці незмірно, в рази співчувають більше євреям, аніж палестинцям, у той час, як в Росії картина цілковито протилежна.
Кажуть, якщо не знаєш, як чинити, чини за законом. Цей вислів можна перефразувати: якщо не знаєш, як оцінити українську історію, оцінюй її так, як оцінював її великий пророк України Тарас Шевченко. Бо все, що він своїм генієм передбачив, справдилося, і, сподіваємося, справдиться й те, що чекає нас попереду. Що ж до оцінки Шевченком ролі Богдана Хмельницького в українській історії, то тут усе «більш, ніж однозначно» – ця оцінка різко негативна. Деякі літературознавці кажуть, що Шевченко мав обмежене уявлення про українську історію через брак джерел, і його погляди ґрунтуються лише на так званій «Історії Русів», яка вийшла з друку в Росії 1846 року, а більш антиросійської книжки годі й вигадати.
Утім навряд чи Шевченко змінив би свою думку, прочитавши величезний фоліант дуже шанованого і поважного українського історика Івана Крип’якевича «Богдан Хмельницький». Цей кремлівсько-вірнопідданський опус вийшов 1954 року, приурочений до 300-річчя «Возз’єднання двох братніх народів у єдиній державі». Не змінив би пророк своєї думки, бо Шевченко бачив жахливі наслідки цього «возз’єднання» на власні очі, так само, як це ж саме на власні очі бачимо сьогодні й ми.
У СРСР були заборонені два вірші Тараса Шевченка, вони фігурували лише в академічному виданні, і їх не було в жодному популярному совєтському виданні «Кобзаря», але ми їх знали напам’ять. Це «Розрита могила» і «Якби-то ти, Богдане п’яний»:
Ой, Богдане…
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала…
***
Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! здорово упивсь!
І препрославлений козачий
Розумний батьку!.. і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь
Або б в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного. Амінь.
Автор: Ілько Лемко.
Джерело: ZAHID.NET.
