Цьогоріч українська збірна вперше взяла участь в “Іграх нескорених”, що відбувалися в канадському Торонто. Це змагання військовослужбовців, поранених під час несення служби. Наша команда здобула 14 медалей – вісім золотих, три срібні та три бронзові. У командному заліку збірна посіла друге місце, поступившись Канаді.
Із здобутками наших спортсменів привітав засновник змагань Принц Гаррі Вельський, а до України з іншого континенту передали світлину, на якій – принц поруч із 23-річним спортсменом, бійцем 25-ї бригади Романом Панченком. Саме він приніс нашій команді золоту нагороду зі стрільби із лука. Він одним із перших пішов боронити країну на Донбас у 2014-му, де й був тяжко поранений. Однак завдяки незламності, оптимізму та бажанню розвиватися він зміг стати чемпіоном і на досягнутому не зупиняється.
“Український інтерес” зустрівся з молодим чемпіоном і поспілкувався про сьогодення, виступи на “Іграх нескорених” і жахливі події на Донеччині 2014-го.
“Затягнула стрільба”: перші кроки до золота
“У дитинстві як і всі, мабуть, робив собі лук із дерева та рогатки, стріляв і грав у індіанця. А взагалі прийшов на відбір і з шести дисциплін обрав саме стрільбу з лука. Хоча після поранення я також займався плаванням, навіть деякі досягнення маю (перший дорослий). Але так сталося, що у плавання я не пішов, а от стрільба затягнула. Спочатку ми займалися по дві години на день, а пізніше – від двох до чотирьох”, – каже Роман.
У Львові він почав займатися з двома тренерами – Лесею Шах та Олексієм Трапезниковим. За словами спортсмена, саме завдяки їхнім зусиллям він зміг взяти участь в “Іграх” і показати такий результат.
“Ігри нескорених”: дуже хотів золото
“Наша діаспора зустріла нас у Канаді вельми тепло. Трохи несподівано, але було класно: пісні, танці, оркестри та музика. Атмосфера на змаганнях була дуже дружня. І не лише на змаганнях… Коли приїжджаєш до Канади, їдеш по Торонто, бачиш довкола вивіски “Invictus”, на вулицях перехожі вітають –– це надто круто. Всіх учасників із 17 країн зібрали в одному готелі, і ми жили там разом. Саме там панував надзвичайно дружній дух. Було класно!”, – згадує Роман.
Коли українську команду відрядили до Канади, то дали їй з собою талісман – прапор України з побажаннями та словами підтримки. Згодом його подарували українській діаспорі.
“Конкуренції на змаганнях майже не відчувалося. Пам’ятаю, стріляв у спарингу зі спортсменами із Нової Зеландії, Америки та Канади. На кордон виходиш – борешся. Тільки з кордону зійшов – все, спокійно розмовляємо”, – розповідає він.
Найнапруженіший спаринг був із новозеландцем. Спочатку це було рівноправне змагання, але потім противник Романа несподівано вийшов уперед – 5:3.
“Якби він ще раз влучив прицільніше або навіть рахунок зрівнявся, я пролетів би. Тоді подумав – стільки сил, тренувань, часу, підтримки вкладено в цей шлях, я просто не можу не перемогти. Зосередився, сконцентрувався на своїй меті і почав стріляти. У наступному підході зіграв краще – рахунок став 5:5. Залишається ще по одній стрілі – у кого попадання ближче до центру, той здобуває перемогу. В останньому підході саме моя стріла була влучною”, – ділиться спогадами наш співрозмовник.
“Звичайно, дуже хотів золото. Але намагався надто не покладати надії , щоб у разі поразки не засмучуватися. Перед змаганнями я був спокійний, заряджений на боротьбу та впевнений у своїх силах. Трохи було й мандражу, особливо у середині змагання”, – додав він.
Роман згадує, що саме завдяки підтримці людей, яких було чимало, вдавалось зосереджуватись у моменти, коли спадала думка усе покинути. А коли здобув золоту медаль, відреагував дуже спокійно та виважено.
Зустріч із принцом
Одного дня Україну облетіла світлина, де принц Гаррі вітає нового українського чемпіона зі стрільби з лука, а він йому у відповідь презентував невеличкий національний сувенір. А от що саме – для багатьох залишалося загадкою.
“Це залишиться таємницею (сміється). А якщо серйозно, то у команди “Invictus” був такий синьо-жовтий значок з українським гербом і надписом “Team of Ukraine”. Ось такий пам’ятний знак я і передав принцу”, – згадує спортсмен.
“Я з ним спілкувався, коли був на екстремальній їзді. Ми говорили про машини – яка мені найбільше сподобалася. Не відчувалося навіть, що він принц. Звичайна, пересічна людина”, – додав Роман.
2014 рік: від першого бою до шпиталю
У 18-річному віці Роман пішов служити за контрактом до Дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, а вже у Десні вчився на водія-механіка.
“1 березня 2014 року нас підняли по тривозі. Але тоді ще було незрозуміло, що насправді відбувається на Донбасі. Тривога – бойова, не навчальна. Ти лише розумієш, що почалися бойові дії”, – зі смутком пригадує він.
За його словами, у той момент він із хлопцями були готові боронити кордони власної держави. Ще у 2013 році їх готували до операцій із протидії тероризму – восени того ж року проводилось навчання “Антитерор”.
“Коли ти служиш в армії, постійно себе готуєш до таких випадків. Можливо, психологи з нами і не працювали, але морально ми були загартовані. У моєму підрозділі не було такого, щоб хтось запанікував, втік чи ще щось”, – веде далі Роман.
Коли його підрозділ прибув на Донеччину, вони не стикнулися з якимись вороже налаштованими людьми: “Нас завжди тепло зустрічали. Якби не люди з Донеччини, то ми померли б з голоду. Їдеш через село, виходить якась бабуся, плаче, хрестить тебе. Звичайно, це дуже підтримує”.
“Перший бій пам’ятаю – відчував тоді віддачу, адреналін. Ми їхали, а у метрі від нас вибухнув “фугас”. Із нами їхав лейтенант, і він навіть якось розгубився, коли почув вибух. Я йому кричав разів п’ять: “До бою?”. А він тільки потім відреагував. Противника ми тоді не бачили, а просто стріляли в “зеленку”.
Поранення та адаптація
У червні того ж року його бригада вирушила з Червоного Лиману до Ямполя. А під час руху колону обстріляли, однак противника видно не було. Зав’язався бій, унаслідок чого в Романа влучила куля, пробила легеню, селезінку та зачепила хребет. Він згадує: “Вже коли лежав у лікарні, заснути не міг, різні думки лізли в голову”.
Для адаптації після поранення Романові знадобилося багато часу. Він довго не міг прийняти те, що сталося. Тому намагався себе чимось відволікати.
“Зі мною в один день поранили мого друга Сергія. Ми разом лежали в шпиталі, багато розмовляли, а головне – розуміли один одного, бо поранення були майже однаковими, тому це допомагало. Я не розумів цього, не міг прийняти те, що потрібно все починати заново, по-іншому. Я не мав жодних уявлень, як я зможу жити знову”, – сказав він.
Сьогодення
“Перший раз я був у Львові, коли після поранення прийшов до тями в шпиталі. Так скалися обставини, що я залишився там. У Запоріжжі я постійно живу спогадами, а у Львові – життя з чистого аркуша, все по-новому”, – розповідає Роман.
Сьогодні він облаштовує нову львівську квартиру та ніяк не може дочекатися моменту, коли зможе туди переїхати. Продовжує навчання у “Львівській політехніці” на математичному факультеті. Одне слово, все минуле залишилось у Запоріжжі, а у “місті Лева” спортсмен будує своє нове майбутнє.
