Юрій Мисак, директор та художній керівник Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва у Львові, з перших тижнів повномасштабного вторгнення став військовослужбовцем. Він мобілізувався до 125 бригади територіальної оборони, яка на той момент лише формувалася, і пройшов шлях від новобранця до сержанта-менеджера Четвертого центру рекрутингу Сил територіальної оборони ЗСУ. В одному з боїв йому довелося виносити з поля бою пораненого — актора власного театру.
## Перші дні великої війни, пише Суспільне.
Вранці 24 лютого 2022 року Юрія розбудила дружина з новиною про бомбардування Харкова, де мешкала їхня родина. Ніч пройшла без сну — переписки з рідними, дзвінки, стеження за новинами. А зранку режисер, як завжди, пішов на роботу — до театру.
Усі запланові вистави довелося скасувати. Замість цього театральний колектив взявся облаштовувати приміщення для прийому переселенців із зон бойових дій.
“За день-два настав наплив біженців. Ми переобладнали все, що могли, у кімнати для проживання. У нашому театрі серед театрів Львова був чи не найбільший прихисток. Ми наголошували, що приймаємо біженців з дітьми. Наші працівники поприносили з дому подушки, ковдри. Наш актор Василь Когут волонтерив на вокзалі й скеровував людей до нас”, — розповідає Мисак.
Одночасно в театрі знаходило прихисток понад 50 людей, які згодом виїжджали за кордон. Режисер згадує одного юнака, який допомагав волонтерити, а потім сам пішов до армії — подібних прикладів, коли чоловіки спершу евакуювали родини, а потім мобілізувалися, було чимало навіть у його власному взводі.
## Шлях до армії
Через тиждень після початку вторгнення Юрій звернувся до територіального центру комплектування. Довелося навіть відновлювати військовий квиток, який загубився ще з часів строкової служби за радянських часів.
Оскільки на той момент він керував театром і мав право підпису фінансових документів, перед мобілізацією потрібно було передати ці повноваження іншому працівнику та переконатися, що колектив не залишиться без зарплати. Лише після цього, 18 березня 2022 року, він приєднався до 125 бригади територіальної оборони.
Про своє рішення піти на фронт він повідомив дружину ще у перший день вторгнення, а матері зателефонував трохи пізніше. “Та це й не обговорювалося. Всі знали, що я піду у військо”, — каже він.
## Донеччина, яку не впізнати
17 липня 2022 року підрозділ Мисака вирушив на Донеччину. Перед цим бійці кілька місяців копали окопи навколо Львова та області через загрозу наступу з боку Білорусі — досвід, який виявився надзвичайно цінним у зоні активних бойових дій.
“Коли ми потрапили у зону бойових дій і я викопав свій перший окоп, я зрозумів, що знаю, як це зробити. Здається, що це так просто: береш лопатку і копаєш. Але є багато нюансів”, — розповідає військовослужбовець, згадуючи випадок, коли брак власного окопу під мінометним обстрілом міг коштувати йому життя.
Краматорськ, який раніше режисер відвідував із театральними гастролями та мистецькими фестивалями, тепер постав перед ним зовсім іншим містом. “Ми приїхали й потрапили у якийсь американський фільм жахів: у місті взагалі не було людей. Ми приїхали о 5 ранку, але й о 10 ранку не було ні людей, ні машин”, — розповідає він.
## Перший бойовий досвід
З жовтня 2022 року підрозділ зайняв позиції у районі Кремінної, поблизу Серебрянського лісу. Перше знайомство з реальними обстрілами Мисак описує з гумором: невідповідні рації, помилка з місцем виходу на позиції, ночівля у бліндажі сусіднього підрозділу.
“Ми почули, як над головами літають міни й вони не зразу вбивають, а пролітають. За день ми вже осміліли й могли ходити собі під обстрілами”, — розповідає він, додаючи, що іншій групі довелося рити окопи прямо під щільним вогнем.
Через тиждень підрозділ перекинули на нову позицію, де відразу почався мінометний обстріл. “У мене досі є відчуття, якщо швидко стрибати, то можна від мін та осколків відстрибнути. Відстрибнули всі, нікого не поранило”, — жартує військовослужбовець.
## Несподівана зустріч на передовій
Одна з найдивовижніших історій війни для Юрія — зустріч з актором власного театру Андрієм Селецьким під час винесення поранених.
“Коли пораненого несуть попри посадку, то просять, щоби хтось допоміг. Ми виходимо, допомагаємо й передаємо по естафеті його. Того разу дивлюся: хтось знайомий… Поранений матюкається, свариться, питається, де вже той евак. Селецький у житті — Божий чоловік, слова грубого не скаже. А цей криє благим матом, що аж земля двигтіла”, — з посмішкою розповідає режисер про те, як з’ясувалося, що поранений командир роти — саме той актор, якого він знав по театру.
Мисак пригадав, що Селецький грав роль Тарталью у вистава “Король-олень”, і йому завжди здавалося, що актору не вистачає емоційної глибини у фінальній сцені смерті персонажа. “І тут, коли він ричить, я думаю: от так треба грати у фіналі”, — зізнається режисер.
## Важкі втрати та контузії
У 2024 році на Харківщині Юрій Мисак отримав контузію під час особливо важкої бойової операції. “Це був важкий вихід. Нас пішло восьмеро, а повернулося четверо. Четверо загинуло”, — говорить він.
Бійці отримали завдання утримувати позиції та відбивати атаки російських військ у місці, яке за тиждень перетворилося з зеленого лісу на випалену землю під безперервними атаками дронів. Двох загиблих побратимів вдалося винести лише через два дні, використавши знайдені спальні мішки та візок для припасів.
На цій самій позиції осколок влучив Мисаку прямо в голову — врятував шолом. “У мене була думка, що ми всі з цієї позиції не вийдемо… В якийсь момент я почув клац і відключився”, — розповідає він.
Всього офіційно зафіксовано три контузії військовослужбовця, хоча найважчу тоді ніхто не документував — бійці просто не знали процедури. Були й інші небезпечні моменти: ударна хвиля від танкового снаряда, від якого дерева біля нього зрізало навпіл, та випадок, коли землю під ногами розірвало вибухом за кілька метрів від нього.
## Побратим-талісман
Особливе місце в історії Мисака займає дружба з ветераном 125 бригади Ігорем Величком — гранатометником, якого режисер вважає своїм талісманом. Місяць тому побратими з’ясували цікавий факт: кожен з них є талісманом для іншого — коли вони разом, обидва виживають.
Один з таких випадків стався, коли російський піхотинець підійшов до їхніх позицій на відстань 20 метрів і кинув гранату, яка впала лише за метр від Мисака. Однак вона потрапила в заповнену водою траншею, утворену гусеницями танків, і граната здетонувала практично безпечно, розкидавши лише болото.
## Нова роль у війську
Наприкінці 2024 року після отриманих контузій лікарі визнали Мисака обмежено придатним до служби, і його перевели в інженерний підрозділ. Попри це, повністю залишати армію він не планує.
“Зовсім списатися? Я не дуже хочу. Я не знаю, як би я себе почував поза військом. Я би не зміг нормально працювати. Я вважаю, що треба приносити якусь користь в час війни”, — переконаний військовослужбовець.
Наразі Юрій Мисак служить у рекрутинговому центрі територіальної оборони, де допомагає людям, які добровільно вирішують долучитися до армії. “Ми є своєрідною альтернативою до ТЦК та пропонуємо увесь спектр посад та супроводжуємо людей, які добровільно долучаються до війська”, — пояснює він.
За словами режисера-військовослужбовця, у Збройних силах є багато різних вакансій, не пов’язаних безпосередньо зі штурмовими діями — від операторів дронів для дистанційного мінування до фахівців, які обслуговують наземні роботизовані комплекси, перебуваючи при цьому далеко від лінії фронту.
