**«Він завжди казав, що буде війна з Росією, а ми не вірили» — розповідає мама загиблого воїна 80-ї бригади**
Павло Кириченко прожив лише 27 років, але встиг пройти шлях від Майдану до передової Донбасу. Його мама Ірина розповіла Суспільному про сина — від дитячих спогадів до останнього телефонного дзвінка напередодні його смерті, пише Суспільне.
—
**Впертий хлопчик із Львова**
Змалку Павло вирізнявся характером: був активним, енергійним і вперто самостійним. Ходити почав пізно, проте невтомно повзав скрізь — навіть по вуличному пилу. Якщо хотів сам перелізти через бордюр, не дозволяв мамі допомагати. Зате говорити почав рано, хоча й переплутував склади у словах — замість «мотоцикл» казав «моцотикл», а «табуретку» перетворював на «батуретку».
У шкільні роки хлопець захопився футболом і самостійно склав фізичні тести до спеціалізованого футбольного класу ДЮСШ «Карпати» при львівській школі №73. Пишався, що його взяли, — батько супроводжував його на всі змагання, а мама прала форму та ходила на батьківські збори.
Проте спортивну кар’єру Павло не обрав. Коли батько хотів домовитися про його навчання в іншому закладі, юнак відмовився: «Я не хочу, щоби за мене хтось домовлявся». Сам обрав професію автослюсаря.
—
**Лист на холодильнику і Майдан**
Павло був на останньому курсі, коли в Україні розпочався Майдан. Одного дня Ірина повернулася з нічної зміни додому і знайшла причеплений до холодильника лист. Син повідомляв, що поїхав до Києва — бо хоче змін у країні й захищатиме маму та сестру.
Із Майдану він привіз камінчик від пам’ятника Леніну — так мати дізналася, що її син брав участь у поваленні радянського ідола. Де саме він був під час розстрілу Майдану — невідомо, але 1 і 2 травня 2014 року Павло опинився в Одесі. Телефонував мамі зі словами «все добре» — більше нічого не розповідав.
—
**Контракт і перша війна на Донбасі**
У 2016 році, у 21 рік, Павло уклав контракт із 24-ю окремою механізованою бригадою і одразу вирушив у Золоте на Луганщині. Згодом його підрозділ перебазували до Новгородського — нині це місто Нью-Йорк поблизу Бахмута.
«Він завжди говорив, що ще буде війна з Росією. Я не вірила. Ти не хочеш вірити в таке. А він думав, що ми не серйозно ставимося до його попереджень», — згадує Ірина.
—
**24 лютого 2022 року**
Повномасштабне вторгнення застало Ірину на нічній зміні в інформаційному центрі залізниці. Опівшостої ранку вона побачила у новинах, що російські війська рухаються на Київ. Зателефонувала синові — той відповів лаконічно: «Я знаю».
Того ж вечора Павло прийшов додому й розповів, що весь день простояв у черзі до ТЦК, але не потрапив. «Я просила його не йти. А він сказав: “Всі мої побратими вже пішли”», — розповідає мама.
26 лютого о сьомій ранку вони разом вийшли з дому — вона на роботу, він до військкомату. Наступного дня Павло зателефонував і повідомив, що вже мобілізувався до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади і чекає на відправку. Додому за речами не повернувся — надіслав лише відео з шикування.
—
**Бої, контузії і шпиталь**
Відтоді мати з сином переважно спілкувалися в месенджері. Наприкінці травня Павло попередив, що йде на позиції і зв’язку не буде. Мовчав довго. Тоді ж батько потрапив до лікарні з інфарктом. Коли нарешті пролунав дзвінок, Павло розповів: «Росіяни лізуть і лізуть, у них і танки, і все, а у нас тільки стрілецька зброя».
У червні після тривалого мовчання Ірині наснився тривожний сон — ніби син сидів, тримаючись за голову. Незабаром він зателефонував і зізнався: важка контузія, везуть у шпиталь. У тому бою згоріло все — і однострій, і тепловізор, на який родина збирала кошти.
22 червня 2022 року Павлові виповнилося 27 років — день народження відзначив у шпиталі. За кілька днів повернувся до підрозділу. Невдовзі — ще один важкий бій і ще одна контузія. Цього разу його спочатку госпіталізували до Полтави, а потім перевезли до шпиталю на Львівщині.
—
**«Серце Павлика зупинилося»**
22 липня Ірина їхала до чоловіка після нічної зміни, коли зателефонував сусід: поліція розшукує її. Правоохоронці приїхали повідомити, що Павло помер у шпиталі.
Напередодні ввечері вона розмовляла з ним. Він обіцяв зателефонувати наступного дня. Зранку вона написала — відповіді не надійшло.
«Я не могла в це повірити. Ніби все було добре, він приходив додому з лікарні, я з ним бачилася, обіймала. І тут таке», — каже Ірина.
Лікарі пізніше встановили, що Павло мав вроджену ваду серця, яка все його життя залишалася непоміченою.
Востаннє мама бачила сина в морзі. «Він лежав такий гарний, тільки не усміхнений. Він був завжди усміхненим», — говорить вона, витираючи сльози.
—
**Після втрати**
Перший місяць Ірина ходила на могилу сина щодня. Знайомилася з іншими родинами загиблих, обіймала мам і дружин. Щотижня — до Гарнізонного храму, де висить фотографія Павла серед портретів інших полеглих хлопців.
Їй допомогло паломництво — у листопаді 2022 року вона поїхала до Меджугор’я, де вперше побачила сина уві сні: маленьким, років п’яти-шести, він зосереджено йшов по сходах. Взяла участь у фотосесії для мам і дружин Героїв. Звернулася до психолога.
«Я вважала, що я сильна, я все витримаю. А виявляється, навіть метал гнеться», — зізнається жінка.
Відновитися їй допомогли реколекції із сестрами-редемптористками. Тепер Ірина продовжує донатити, закликає долучатися до волонтерства і берегти пам’ять про загиблих захисників.
«Я навіть уявити не можу, що ця війна не завершиться нашою перемогою», — каже мама Павла Кириченка.
