Понеділок, 4 березня

Україні слід відмовитись від «інвалідного» підходу в паркуванні

Мене давно чіпляє питання про паркомісця для осіб з інвалідністю. І не лише мене, бо часом в соцмережах виникають публікації й дискусії. Останнє, що я бачив – чи адміністрація ДП «Аеропорт “Бориспіль”» зробила коректний інтерпретаційний знак, намагаючись вплинути на поведінку водіїв, щоб ті не займали численні порожні «місця для осіб з інвалідністю». Бо ці місця справді масово порожні, як і біля багатьох інших локацій. І деяких водіїв без інвалідності цей факт виправдовує в їхньому рішенні зайняти ці місця своїм авто, на недовгий проміжок часу.

Раніше в дискурсі багато чого було «про інвалідність». Наприклад, його величність «пандус» (я сприймаю це слово як нецензурне), або «дзвінок для виклику працівника», або абсурдні ліфти на вокзалі столиці, які «тільки для інвалідів» і заявки на користування якими слід залишати ледве не за тиждень.

Потім, років 10 тому, в Україні почалась гра в слова, без зміни способу мислення. Казати й писати слово «інвалід» стало некоректно (я з цим згодний), і почались численні ітерації лінгвістичної коректності в законодавстві і технічних нормах, без впливу на абсурдні явища «пандусів» чи «дзвінків виклику».

І тільки нещодавно наше суспільство допетрало, що насправді повинно йтися про зовсім інші поняття – про маломобільні групи населення, універсальний дизайн, фізичну доступність, інклюзивне планування та проектування. Взагалі без прив’язки до інвалідності. І це вже відображено в нормах і стандартах у сфері планування вулиць, публічних просторів й будівель (інша справа, що не завжди цих норм дотримуються).

Ми консультуємо міста й громади на тему мобільності й транспорту, тому я часто торкаюсь теми маломобільності на зустрічах і презентаціях. Мій ключовий посил завжди такий: все місто повинно бути доступним для маломобільних груп, бо до маломобільних належать абсолютно всі мешканці міста, всі ми з вами, просто в різний час нашого життя. Коли ми маленькі діти, коли в нас маленькі діти, коли ми після операції або коли в нас пневмонія, коли перелом ноги, коли дуже важка валіза, ну і врешті, коли ми раптом отримали інвалідність або просто постаріли. Маломобільність – це про всіх, це про турботу суспільства про себе.

Чудові можливості для України в цьому дає цифрова трансформація і діджитальні урядові послуги, які в нас, можливо, найбільш розвинені у цілому світі. Я маю на увазі функціонуючу систему документів у смартфоні, особливо нові медичні сертифікати про вакцинацію. Якщо ми дуже захочемо, ми можемо перейти на нову систему десь за рік-два.

Отже, як повинна виглядати нова система стосовно паркомісць для маломобільних користувачів? Я бачу потребу змін в двох сферах: 1) хто має право користуватись місцями для маломобільних; 2) скільки цих місць повинно бути та де вони повинні бути розташовані.

За першим пунктом, цілком логічним виглядає, щоб привілей користуватися синіми місцями мало ширше коло осіб – ті, хто потребують цього з фізичних та медичних причин. Особи, що мають не тільки постійну інвалідність, але й тимчасові порушення чи обмеження. Перелік цих умов і терміни дії привілею слід закріпити в документах МОЗ, а не в Правилах дорожнього руху. Можна перекласти та адаптувати ці відомчі правила з Великої Британії, Канади чи іншої країни. Засвідчує наявність цих умов сімейний терапевт або профільний лікар, і генерує електронний сертифікат про це.

На автомобілі тепер не потрібно мати ярлик (знак) «інвалід», як цього вимагають ПДР. Достатньо мати на панелі авта роздрукований на офісному папері аркуш (сертифікат) з інформацією про особу, причину видачі сертифікату, термін дії та QR-код. Цей сертифікат повинен бути прив’язаний не до автомобіля, а до особи, і ця особа може бути або водієм, або пасажиром. Головне, щоб в момент початку та завершення паркування ця людина була присутня в авто і могла показати посвідчення особи. В таких випадках користування місцем правомірне. Якщо ж з сертифікатом бабці в супермаркет поїхала на закупи її тендітна внучка, то на неї накладається штраф з усією суворістю закону.

Сертифікат повинен бути безтерміновим для людей, обмежені можливості яких не можуть «минути» самі собою. Для інших осіб сертифікат буде мати термін дії, а за потреби його поновити це робить лікар. За підробку чи неправомірну видачу сертифікатів, як і будь-яких інших документів – звісно, кримінальна відповідальність

Я думаю, ця система буде набагато логічніша, справедливіша, і суспільно корисніша, ніж існуюча «інвалідна» система.

Тепер до пункту 2, кількості та розташування паркомісць. Це мої суб’єктивні спостереження, можливо, мене виправите. Але в деяких локаціях синіх місць просто нереально багато. Я сумніваюсь, що біля будівельного супермаркету справді потрібно 50 спеціальних місць. Туди навряд чи коли-небудь приїде одночасно стільки людей на закупи дошок, фарби, цементу і посуду. Коли ми перейдемо на нову систему сертифікатів, думаю, коефіцієнт користування цими місцями збільшиться, але навряд чи настільки.

Інший приклад – вуличне паркування. В нас там теж проектується 10% місць «для осіб з інвалідністю», причому обираються ці місця довільно. Часто це теж забагато, і вони розташовані в непотрібних місцях. А там, де маломобільній людині справді треба було б зупинити авто й вийти, в цих локаціях місць, навпаки, нема.

Мені здається, що в умовах вулиці прив’язка синіх місць повинна бути не до квоти 10%, а до об’єктів – до крамниць, аптек, банків тощо. А не так що «давайте зробимо десять місць десь в кінці вулиці біля гаражів, бо на проекті ОДР вулиці в нас влізає 100 паркомісць, і квота повинна бути 10%» (до речі, цю квоту і розташування місць в нас перевіряє поліція, і це теж окрема тема до розмови). Передбачити одне синє місце біля аптеки, одне біля банку – для мене це виглядає логічніше, ніж 10 місць в кінці вулиці.

А щоб маломобільна особа мала можливість запаркуватись в іншому місці на вуличній парковці (паралельно до бордюру) в центрі Львова чи Дніпра і піти кудись в офіс, на конференцію, на каву абощо, там взагалі не потрібно синіх паркомісць, там просто повинні бути вільні місця на цій вуличній парковці. Якщо паркування паралельне, то проблема ширини паркомісця знімається – там буде достатньо простору, щоб повністю відкрити двері і пересісти у візок. А от досягати постійної наявності кількох вільних місць в кожному кварталі слід ціновою політикою – ціну слід підвищувати доти, доки в середньому не буде 80% зайнятих місць, а 20% вільних. І це потрібно не тільки для маломобільних, а взагалі для ефективного використання простору. Вільне паркомісце має бути не важко знайти в місті, просто дорого. Тому стояти там люди будуть годинку-дві, а не по 10 годин. Але це теж окрема тема розмови.

Стосовно відділених від вулиці паркувальних майданчиків, наприклад біля супермаркетів, то звісно, квоти на місця повинні бути, й розташовані вони повинні бути біля входів – загалом, як і зараз. Але ці вимоги й квоти слід зробити більш гнучкими, наприклад, щоб відповідали існуючим потребам + 50% запасу (а не +90-95% запасу, як зараз). Наприклад, коли пройдемо фазу 1 (сертифікати), провести дослідження, скільки місць використовуються біля різних об’єктів, і вирахувати необхідне число з цього реального попиту. Наприклад, біля того ж будівельного супермаркету, виявиться, що достатньо не 50 місць, а 16 – по 4 місця біля кожного входу. В разі, якщо з часом цього стане недостатньо, користувачі з сертифікатом, які не знайшли вільне місце, подають електронний запит на відповідні служби, і служби виносять припис супермаркету збільшити цю кількість на 50% протягом 30 днів. Тобто в нормах можна перейти до параметричних вимог – кількість синіх паркомісць повинна задовольняти існуючий піковий попит і мати запас 50%. Або інший варіант – це вже питання технічне. Головне, відійти від нездорової ситуації «асфальтових полів» – сто вільних паркомісць «для осіб з інвалідністю» не приносять користі суспільству, а приносять шкоду і лише імітують турботу. А от 4 вільних паркомісця біля кожного входу вже виглядають як турбота.

До речі, за такої параметричної системи, на деяких стоянках кількість синіх місць може значно перевищити квоту 10%. Скажімо, біля АТБ в Рогатині, де всього 10 місць, синіх місць може за рік стати не одне, а 2, 3, або 4. Біля приватної чи муніципальної поліклініки може бути 40% місць для маломобільних. Або, скажімо, в Трускавці (український Баден-Баден) кількість таких місць біля кожного закладу може бути втричі більшою, ніж в Дрогобичі, бо в Трускавець їздить багато людей, що належать до маломобільних груп. І ці люди ходять (або будуть ходити) в ресторани та дельфінарій.

Отже, я поділився тим, що хотів. Я сам ніколи не користувався цими місцями в жодній країні і в мене немає близьких друзів, хто ними користується. Тому, можливо, я в чомусь помиляюсь. Якщо так, прошу пробачення і прошу мене виправити.

Якщо вам зайшла ця концепція, можливо ви можете допомогти її розвинути й просунути. Наприклад, переслати цей текст першій леді Олені Зеленській. Я чув, вона робить якісь правильні речі на тему інклюзивності. Можливо, додасть тему паркування в свою адженду. Було би круто. А як ні, то ні. Значить, трохи пізніше це зробимо.

Автор: Віктор Загреба.

Джерело: ZAHID.NET.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.