Вранці 24 лютого 2022 року легкоатлет, майстер спорту міжнародного класу та учасник двох Олімпіад Дмитро Дем’янюк прокинувся від телефонного дзвінка — колега повідомив про початок повномасштабного вторгнення. Того дня в нього було близько сімдесяти замовлень для власного інтернет-бізнесу. Звичний робочий день не відбувся — натомість Дмитро почав шукати, де можна добровільно вступити до лав ЗСУ.
За словами спортсмена, масштаби вторгнення стали для нього несподіванкою. Він припускав можливість посиленого наступу на Донецьку та Луганську області, проте до повноцінної війни по всій країні не був готовий. Дружина Дмитра Орися — багаторазова чемпіонка України з легкої атлетики — того дня мала вирушати до Сум на Чемпіонат України. Змагання скасували. Замість цього подружжя разом із братом Орисі Юрієм Мочульським, який щойно повернувся з Польщі, вирішили піти добровольцями. Дружину чоловіки відмовили від цього кроку. Вже наступного ранку Дмитро та Юрій стояли в черзі до територіального центру комплектування, пише Суспільне.
Так Дмитро Дем’янюк опинився у 103-й окремій бригаді територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького. На той момент підрозділ створювався фактично з нуля — переважно з цивільних людей без бойового досвіду, але з високою мотивацією. Ніхто не знав, чим конкретно доведеться займатися.
Бригада виїхала в зону бойових дій після Великодніх свят 2022 року. Дмитро встиг лише заїхати до дружини в село, з’їсти шматок паски — і відразу отримав виклик повертатися. Підрозділ прибув до Рай-Олександрівки: до Ізюма та Балаклії звідти було близько двадцяти кілометрів. Гул канонади і регулярні прильоти стали частиною повсякденного життя.
Перше серйозне поранення Дмитро отримав на донецькому напрямку. Він перебував на спостережному пункті — поруч відпрацювала самохідна артилерійська установка, і невдовзі прийшла відповідь противника. Осколок розсік ніс, довелося накладати шви. Сам боєць згадує про це без надмірного драматизму.
На Донеччині з’ясувалося, що Дмитра призначили до польової кухні. В його обов’язки входило забезпечення продуктами та пальним, доставка готової їжі бійцям на позиції, а також безпосередня участь у приготуванні — чистити картоплю, різати цибулю, терти моркву, і все це — десятками кілограмів за один раз. Польову кухню тоді розгортали безпосередньо поблизу лінії зіткнення. Сьогодні, за словами Дмитра, так ніхто вже не робить — задимлення й скупчення людей одразу фіксуються дронами.
Після кухні його перевели у кулеметники, а згодом — у вогневу групу. За більш ніж чотири роки служби він опанував навички, про які раніше навіть не думав.
Під час мобілізації Дмитро назвався інструктором з фізичної підготовки — про олімпійське минуле спочатку не згадував. Пізніше, у розмовах із побратимами під час нарядів, розповів про себе. Саме тоді й з’явився позивний — спочатку «Легкоатлет», який згодом скоротили до лаконічного «Атлет».
На запитання про спорт під час служби Дмитро відповідає з посмішкою: повноцінних тренувань не було — надто насичений ритм і брак часу. Коли з’являлася нагода відпочити, він відпочивав. Хоча іноді все ж знаходив можливість порухатися — навіть у бліндажі можна зробити кілька вправ. Деякі побратими приєднувалися, але змагатися з олімпійцем ніхто не наважувався.
Окремо Дмитро розповів про легкоатлетичні змагання пам’яті Олексія Дем’янюка, які вже понад 27 років проводяться у Львові щозими. Востаннє у звичному форматі їх провели безпосередньо перед повномасштабним вторгненням. Далі постало питання: чи доречно організовувати змагання під час війни? Зрештою їх не припинили — хоча міжнародний статус довелося втратити. Коли Дмитро перебував на передовій, дивився трансляції онлайн — урвисто, між завданнями. Під час змагань також збирали кошти на потреби армії.
Учасник Олімпіад у Пекіні 2008 року та Лондоні 2012 року, переможець командного чемпіонату Європи з легкої атлетики 2011 року не оминув теми допуску російських і білоруських спортсменів до міжнародних змагань. На його думку, це є результатом цілеспрямованого лобіювання з виділенням відповідних ресурсів. Він вважає, що спортсмени з країни-агресора, які беруть участь у парадах і підтримують режим, є інструментом пропаганди та впливу.
При цьому Дмитро переконаний: українські спортсмени не повинні відмовлятися від участі в міжнародних змаганнях через присутність росіян і білорусів. Навпаки — треба посилювати тиск на організаторів, щоб представників країни-агресора взагалі не допускали до старту. А якщо доля зводить їх на одному майданчику — вітатися з росіянами українці не зобов’язані.
