п`ятниця, 29 березня

Сумний ангел і конвеєр смерті. Історія вулиці, яка назавжди змінить свою назву

У Львові за рішенням сесії ЛМР після численних обговорень перейменували вулицю К. Брюллова, яка сполучає вулиці С. Бандери та М Вербицького, на вулицю Ірини Калинець. Львівський екскурсовод Петро Радковець розповідає про трагічну історію цієї вулиці і про те, чого тут не вистачає.

Джерело: Tvoemisto.tv.

Сучасну назву вулиця отримала у 1946 році. Колись вона називалась Лонцкєго (1898), Ешенбахгассе (1943), Лонцького (1944).

Вулиця, за задумом архітекторів, мала стати частиною вулиці Набєляка (нині Котляревського). Це видно на тодішньому плані «Королівського столичного міста Львова», виданого книгарнею Альтенберга.

Однак власники земель, а також вілл між вулицями Набєляка та Хшановської (тепер вулиці Вербицького) не дозволили втілити цей проект. Тож вулицю назвали на честь Еліаша Івана Лонцького – польського шляхтича, який командував військом під час оборони Львова від турків у 1672 році.

За радянських часів вулиця отримала назву Карла Брюллова – відомого художника, який був ініціатором викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.

Парна сторона вулиці забудована кам’яницями в стилі сецесії. Будинки №2, 4, 6 є пам’ятками архітектури місцевого значення.

Серед вулиці виділяється будинок №4, споруджений 1905 року за проєктом Тадея Обмінського. Про нього побутує легенда про «Сумного Ангела»: «Нібито двоє злочинців занапастили молоду дівчину. Від чого вона померла. Злочинців заарештували та помістили у в’язницю на Лонцького. А згорьований батько викупив кам’яницю №4 та на фасаді розмістив зображення своєї доньки. Щоб злочинці завжди дивились в обличчя того, кого вони занапастили»

Тут слід згадати про історію будинку на розі вулиць Коперника та Степана Бандери. Зведений він у 1890 році за проєктом Юзефа Каєтана Яновського. Зводили його як касарні для австрійської жандармерії.  

У міжвоєнний період тут було головне управління польської поліції Львівського воєводства, а в крилі що виходить на вулицю Брюллова, створили камери для арештованих. Львів’яни почали називати цей будинок «Тюрмою на Лонцького».

Радянська влада, що прийшла в Галичину у вересні 1939 року, зробила тут велику в’язницю – Львівську тюрму НКВС №1, яка швидко заповнилася політичними в’язнями. Серед них було чимало видатних діячів, зокрема, голова уряду ЗУНР Кость Левицький. Однак найтрагічніші часи настали після 22 червня 1941 року. Початок війни між колишніми союзниками Німеччиною та СРСР – став приводом до масового винищення катами з НКВС мешканців Західної України. Десятки тисяч людей хапали у власних помешканнях та на вулицях і звозили до тюрем, де працював жахливий конвеєр смерті.

За офіційними даними, лише в період 24-28 червня 1941 року у Львівській Тюрмі №1 на Лонцького загинули понад 720 осіб. Всього ж число жертв набагато більше. Як писали свідки тих подій: «Це можна лише пережити або бачити…»  Точного чила і прізвищ закатованих не встановлено. У камерах було знайдено багато постріляних та спотворених трупів чоловіків, жінок та дітей. Частину трупів розпізнали їхні родичі й поховали на цвинтарях Львова. А неопізнані трупи поховали у братській могилі.

Також Митрополит Андрей Шептицький у своїх спогадах писав про те, як мешканців Святоюрської гори 26 червня 1941 року поставили до «стінки» та мали перевезти до тюрми на Лонцького… Але той наказ відмінили, бо більшовики почали тікати зі Львова і не встигали виконувати усі накази про знищення мешканців.

Німці ж, захопивши Львів, відкрили тюремні ворота, щоб мешканці могли пересвідчитись у звірствах комуністів.

З санітарною метою, якщо трупи не біли опізнані, то їх закопували тут же на тюремному подвір’ї. Пізніше частину закатованих перепоховали на Личаківському та на Янівському цвинтарях.

На фото внутрішнє подвір’я тюрми на Лонцького. Фото з публікації споминів в’язнів у виданні “Локальна історія”

У часи німецької окупації 1941-1945 роки, гестапо облаштувало на Лонцького свою катівню. У цій в’язниці після арешту 30 грудня 1942 року перебував о. Омелян Ковч. Цей священномученик, який загинув у концтаборі Майданек, продовжував займатись у в’язниці душпастирською працею.

З приходом радянських військ у 1944 році в’язниця знову запрацювала. У ніч  з 10 на 11 квітня 1945 року після арешту сюди потрапив Йосиф Сліпий. На Лонцького завершив свій земний шлях священномученик Роман Лисько, якого заарештували 9 вересня 1949 року. Поширена версія, що о. Романа живцем замурували в стіні цієї тюрми.

Згодом тут було міське управління міліції, а також слідчий ізолятор КДБ, у якому перебували В’ячеслав Чорновіл, брати Горині та багато дисидентів і греко-католицьких священників.

За незалежної України слідчий ізолятор перейшов до СБУ. У 2004 році керівництво СБУ задумало на подвір’ї колишньої тюрми, фактично на кістках закатованих, будівництво 6-поверхового будинку із підземними гаражами – нібито для своїх працівників. Однак через протести громади Львова та депутатів це будівництво «заморозили», а подвір’я використали як стоянку автомобілів.

Є думка, що на колишньому тюремному подвір’ї слід облаштувати меморіал, аби вшанувати загиблих на цій просоченій людською кров’ю землі.

З червня 2009 року у частині приміщень колишньої тюрми почав працювати музей-меморіал Меморіально-дослідницького комплексу пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Думаю, тут має бути вшановано пам’ять тих тисяч невинних жертв, котрі закінчили свій земний шлях при цій вулиці.

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.