п`ятниця, 29 березня

“Ніхто не йде на війну, щоб помирати”. Львівський лікар ділиться своїми думками з передової

Усвідомлення того, що війна буде, було ще у 2015 році, як повернувся з АТО, і впевнений, що багато хто це теж розумів. Знаючи історію своєї країни та маючи сусіда з хворобливими імперськими амбіціями, з яким будь-які домовленості не вартують паперу, на якому вони написані, це було закономірно. Тільки дивувало і гнітило те, що держава до війни ніяк не готується, не готує народ, не посилює свою армію, кордони.

Впевнений, якщо ми би вкладали більше грошей в озброєння та навчання людей як користуватися цією зброєю, замість того, щоб його скорочувати і розказувати людям, що треба просто «перестать стрелять», точно мали би зараз менші втрати в людях і територіях.

Я – резервіст, тому після 24 лютого з’явився у свою частину, у військово-польовий медичний госпіталь. Госпіталь у зоні бойових дій – це одна з чи не найважливіших структур. Оскільки він, окрім того, що забезпечує надання спеціалізованої медичної допомоги на перших етапах всім військовим, ще й надає впевненості бійцям у тому, що є кому врятувати їхнє життя при важких пораненнях, а це дуже впливає на бойовий дух та моральний стан. Ніхто на війну не іде, щоб померти, і всі мають надію, що їх врятують.

Зона відповідальності госпіталю – це можуть бути сотні кілометрів фронту та десятки тисяч військових. Наявність госпіталю близько до лінії фронту дозволяє не витрачати дорогоцінний час на тривалу евакуацію, яка, як правило, призводить до незворотних втрат серед поранених. Проте він не може бути у межах досяжності ворожої артилерії, бо знищення госпіталю може зупинити надання спеціалізованої допомоги на кілька тижнів, а це означає, що незворотні втрати зростуть в рази, що в свою чергу деморалізує бійців, може посипатись відповідна ділянка фронту, за яку відповідав госпіталь.

Артилерія на сьогодні може діставати до 120 км, отже госпіталь має стояти ще далі, а це десь 1,5-2 години по розбитих дорогах. Таку необхідну медичну допомогу поранений має отримати швидше, є так звана «золота година», що збільшує його шанси на життя та одужання. Тому госпіталі створюють додатково спеціальні стабілізаційні пункти ближче до фронту, де працюють, як правило, кілька військових хірургів та анестезіологів. Вони, як філіал госпіталю, виконують всю роботу на відповідному напрямку, за необхідності госпіталь може їх підсилити тими чи іншими спеціалістами.

Медичні служби бригад таку допомогу надавати не можуть, бо для цього потрібні відповідні фахівці, умови та медзабезпечення. Їхнє основне завдання – швидко стабілізувати пацієнта так, щоб він зміг доїхати до такого стабілізаційного пункту в середньому не довше, ніж за 20-40 хв.

У нашій групі всі пройшли АТО в 2014-2015 роках. Тоді було важко і ми думали, що бачили все, проте ця війна вражає навіть тих, хто вже бачив війну. Вона вражає своєю жорстокістю і масштабами, за цей короткий час ми побачили дуже багато болю, смертей і розчарування.

Неможливо звикнути до закривавлених понівечених тіл, запаху крові, обпаленої шкіри, м’яса, волосся.

Можливо, ти стаєш черствішим, але це не так – просто нема часу на емпатію, ти розумієш, що людина, яку привозять, стікає кров’ю, і якщо нічого не зробити, то вона проживе ще 5-7 хв і ти за цей час маєш встигнути зробити всі необхідні маніпуляції, щоб цього не допустити. Не завжди цього часу вистачає.

Тому ти маєш працювати швидко, сконцентровано і фахово, мати відповідні знання, вміння і чіткий алгоритм дій, щоб не втратити жодної дорогоцінної хвилини, бо розумієш, що вона може бути вирішальною для цієї людини.

Ти займаєшся цим пораненим, або кількома одночасно, налагоджуєш венозні доступи, проводиш протишокові заходи, стабілізуєш, наскільки це можливо, пацієнта, щоб його було можливо взяти в операційну і прооперувати.

Величезне значення має командна робота, бо хірурги також мусять працювати швидко і фахово, щоб знайти та зупинити джерело кровотечі, провести такі оперативні втручання, якими не кожна серйозна цивільна лікарня може похвалитися, бо може бути пошкоджено одночасно кілька органів і систем в одного пораненого – а таке часто буває, до прикладу селезінка чи печінка, нирка, кишківник, легеня і одна або дві кінцівки з відкритими вогнепальними переломами. Ти знову стабілізуєш під час та після оперативного втручання, проводиш евакуацію, і берешся за нового пацієнта або за кількох одночасно, бо евакбригади не перестають привозити поранених з «нуля», бо там якийсь прорив чи наступ чи щось прилетіло в бліндаж. І так може бути цілодобово кілька днів підряд. Це такий конвеєр, який постійно працює, коли йдуть активні бойові дії.

Потім ти не можеш згадати, коли ти востаннє спав, їв, яке сьогодні число чи день, місяць. І коли нарешті в тебе з’являється вільна хвилина, ти закурюєш цигарку і пробуєш згадати, що сьогодні зробив, скільки пацієнтів провів, і не завжди можеш згадати тих, кому сьогодні допоміг. Їхні обличчя – вони, як правило, однакові всі – знекровлені, з гримасами болю, їхні тіла з різними раневими дефектами, а подекуди і зовсім з відсутністю тої чи іншої частини тіла, закривавлені, брудні, в землі, в подертій засмальцьованій формі. І у вухах стоять крики, стогін і одні й ті самі прохання: тільки не відрізайте ногу, врятуйте руку та знебольте, виключіть мене нарешті.

Лише тоді, коли виводиш останнього пораненого на евак і наступає тиша, ти починаєш осмислювати і розуміти, що відбулося, скільки та війна приносить біди, каліцтва та знищення людських доль. Це дуже пригнічує, швидко приходить втома, опускаються руки.

Так, ти змучився, виснажився морально і фізично за ці кілька днів, тижнів, місяців, але також ти розумієш, шо є люди, яким ще важче. Ти маєш сатисфакцію, бо врятував не одну людину в той день, тиждень, місяць. Ти розумієш, що ти у потрібному місці і у потрібний час, що тобі випала честь брати безпосередню участь в цій священній війні за свою державу, мову, віру, традиції, рідних тобі людей. І в тебе звідкись знову беруться сили, і ти ідеш далі у бій відбивати у смерті тих наших хлопців, які жертвують собою за ради нас.

Ми всі сьогодні маємо допомагати, працювати і воювати так, щоб наші нащадки мали ким пишатись потім, так як ми зараз пишаємось нашими дідами, які воювали за Україну в рядах ОУН-УПА.

Ми не маємо іншого варіанту як перемогти – і ніяких домовленостей. Ми на своїй землі, нам нема куди відступати, бо за нами наші рідні міста, села, близькі нам люди, тому ми маємо бути сильніші, витриваліші і боротись до кінця.

Перемагає завжди той, хто не здається.

Автор: Роман Собко, завідувач відділення інтенсивної терапії та реанімації Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру

Джерело: ZAHID.NET.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.
ТЕГИ: