Це продовження історії про знаменитого бізнесмена, політика, реформатора, піонера нафтопромисловості Станіслава Щепановського і його друзів.
Все вище і вище
У лютому 1881 року Щепановський зміг отримати перші великі обсяги нафти і запустив ще кілька свердловин, кожна потужністю 100-250 центнерів на день, пише сайт leopolis.one. Станіслав створив у Слободі Рунгурській першу в Галичині фабрику гірничих машин, а 1881 року — перше товариство з експлуатації нафти й озокериту. У Печеніжині поблизу він збудував 1883 року найбільший нафтопереробний завод в Австро-Угорщині з найсучаснішим американським обладнанням. Кожної доби тут переробляли 60-100 тонн нафти, а на заводі працювали до 1000 робітників!
У Слободі Рунгурській Щепановський також допомагав місцевому населенню: будував цегляні робітничі житлові масиви, заснував ощадну і братську каси, які утримували лікаря та невелику лікарню, а також надавали безповоротну матеріальну допомогу вдовам та дітям померлих службовців. 1884 року Щепановський запровадив новітній канадський спосіб буріння, який скоротив час і здешевив видобуток, він сприяв поширенню цього методу в Галичині та посів першість у видобутку нафти на Коломийщині. 1885 року у Слободі Рунгурській вже діяли 300 свердловин, які давали понад 75 тисяч тонн нафти. Того ж року в селі відкрили першу в Галичині вищу школу з підготовки фахівців нафтової галузі.
Для полегшення транспортування Щепановський проклав 13-кілометровий трубопровід між Слободою Рунгурською та Печеніжином, а також з’єднав Печеніжин із Коломиєю 23-кілометровою вузькоколійною залізницею. Щоправда, місцеві мешканці стверджували, що пішки можна було дійти швидше, ніж доїхати «льокалкою»… Розпочався економічний розвиток навколишніх сіл, почали створювати лісопильні, дистилярню, де нафту переробляли на гас — світильну олію, яку продавали на ринку та отримували солідні кошти, недарма місцевих мешканців називали «мільйонерами»!
А за які ж кошти все це робив сам Щепановський, який зовсім не був мільйонером? За кредити, отримані завдяки старому приятелю — Францішку Зімі! Річ у тім, що доктор Зіма 1869 року абсолютно несподівано отримав запрошення від впливових людей з Галичини. Він повернувся з Англії до Львова і очолив спочатку Львівську філію Австрійського центрального банку, а після її ліквідації з 1871 року Зіма почав виконувати обов’язки директора Галицької ощадної каси — грандіозної кредитної установи, яка діяла ще з 1844 року. Вона довший час переїжджала з місця на місце, досить довго містилася на вулиці Січових Стрільців, 2, а потім по сусідству розібрали готель «Англійський», і Юліан Захарієвич взявся за будівництво нового представництва Ощадної каси. 1891 року Зигмунт Кендзерський завершив зведення будівлі, що вважається однією з найкращих у Східній Європі. Кольорова цегла, майоліка, ковані елементи Яна Дашека, вітражі, «золота» зала з дубовими панелями, барельєфи, а нагорі — знаменита алегорична група Леонарда Марконі «Ощадність», центральну фігуру якої називають «львівською сидячою статуєю Свободи».
Каса швидко стала надзвичайно популярною. Кожен галичанин, навіть незаможний, мав можливість безпечно зберігати і збільшувати заощадження, отримуючи відсотки, рахунок можна було відкрити на суму від 6 крон, для цього відкривалася скарбничка — металева банка із зображенням мурашки, яка була емблемою Галицької ощадної каси. Її і зараз можна побачити на статуї «Фортуни» Юліана Марковського, що досі зустрічає відвідувачів Львівського музею етнографії та художнього промислу у вестибюлі. Фортуна дійсно довго супроводжувала творців найбільшої кредитної установи Галичини, ось тільки 1899 року вона повернулася до Галицької ощадної каси зовсім не обличчям…
Дорога плата за місце в парламенті
Коли Щепановський став заможним і широко відомим промисловцем у Галичині, він вирішив повернутися до своєї місії і вийти на політичну арену. Все йшло так рівно і гладко… І тут він отримав першу підніжку.
Коли 1886 року Станіслава нарешті обрали депутатом віденського парламенту, раптом виявилося, що народний обранець не є підданим Австро-Угорщини, бо в нього британське громадянство! Вибухнув скандал, яким одразу скористалися тодішні компаньйони Щепановського. Вони забрали в нього, як іноземця, бізнес та змістили з усіх посад. Місце в парламенті йому коштувало надто дорого, а ще життя надало Станіславу урок, недарма він казав пізніше:
«У мене не було досвіду, я не був «бізнесменом» у найкращому професійному сенсі».
Але тоді цей урок він так і не пройшов, хоч і «згриз зуби» на граніті науки.
Через три роки Щепановський став депутатом Крайового сейму у Львові. У квітні 1889 року він офіційно вступив у Демократичну партію і швидко став одним з її лідерів. Він брав участь у постійних комісіях: гірничій, промисловій, залізничній, освітній та інших. Станіслав намагався підняти рівень освіти і добробуту галичан, представив низку конкретних рішень щодо сільського та лісового господарства: меліорація земель, регулювання річок та струмків, доступ до добрив, розвиток тваринництва, збільшення кредитних ресурсів, намагався змінити несправедливу систему оподаткування, прагнув розширити залізничну мережу Галичини тощо. 1889 року Щепановський став дійсним членом Львівської торгово-промислової палати, був членом Митної ради, заснував Галицьке товариство нафтової промисловості з метою взаємної допомоги у проведенні бурових і нафтових інвестицій і був обраний його президентом.
Він також читав лекції, публікував статті, а в січні 1888 року видав надзвичайно цікаву і корисну книгу «Злидні Галичини в цифрах і програма дієвого розвитку її економіки», де на підставі зібраних статистичних даних проаналізував низький рівень економіки Галичини в порівнянні з іншими регіонами та країнами.
«Мені не вдалося, — пише Щепановський, — знайти країну, ані в Європі, ані в Азії, де виробництво на душу населення було б нижчим, а їжа гіршою і жалюгіднішою, ніж у Галичині».
Він підкреслював також роль негативних національних рис: жадібності, недбалості, егоїзму. За словами Станіслава, виходом із ситуації могло б стати розширення самостійності краю шляхом модернізації його економічної структури: зміна відносин власності в сільському господарстві і розвиток промисловості від легкої, що не потребує великих витрат (кераміка, дерево, переробка сільськогосподарської продукції) до капіталомістких галузей — важкої та гірничої промисловості. Важливе завдання він також покладав на освіту, засновуючи і модернізуючи школи. Книга одразу здобула велику популярність, за два тижні наклад у 1000 примірників повністю розійшовся.
Три «кити» нафтової промисловості Східниці
Через депутатську та громадську діяльність Щепановський менше уваги приділяв керуванню своїми підприємствами, чим і надалі користувалися його партнери та робітники. Зі Слободи Рунгурської його витіснили, Печеніжинський нафтопереробний завод поглинув банк Biedermann. На Коломийщині, яку Станіслав зробив «Галицькою Каліфорнією», в нього залишилися лише дві збиткові шахти бурого вугілля — Мишин і Джурова, хоча Щепановський ще досі вірив у їхні багаті поклади… Він вперто піднімався з колін і рухався далі, зціпивши зуби, інвестуючи у нові шахти, зокрема у районі Кросно, Косова, у Стрийському, Богородчанському районі, коло Старого Самбора, Добромиля, Трускавця та Урича.
І тут Станіславу ще раз усміхнулася доля: він відкрив Східницю. 1863 року там була пробурена перша нафтова свердловина «Магдалена», Щепановський 1879 року відкрив і оприлюднив основні поклади нафти на території селища. Услід за його буровими розвідками роботу на родовищі розпочали виробничі об’єднання нафтовиків з усієї Європи. Але насамперед до розбудови нафтовидобування в Східниці долучилися троє друзів, партнерів і родичів: Станіслав Щепановський, Вацлав Вольський і Казимир (Казімєж) Одживольський. Спочатку вони просто приятелювали, але потім пов’язали свої долі ще й родинними узами.
Усе почалося 16 червня 1881 року, коли у Львові Щепановський обвінчався з Геленою-Кароліною, уродженою Вольською. Вона народила Станіславу шістьох дітей: Станіслава-Віктора, Флору (Флорентину), Елеонору Плутинську, яка стала доценткою Академії образотворчого мистецтва у Варшаві, Вітольда, поручника польських легіонів, що загинув 1914 року в битві під Ловчем, Зофію-Гелену, яка одружилася зі Стефаном Шуманом, лікарем і психологом, професором Ягеллонського університету, та Ванду, відому художницю і викладачку Академії образотворчого мистецтва.
Племінник Гелени Вацлав Вольський теж цікавився хімією і був просто захоплений успіхами свого дядька. За його прикладом він також почав вивчати хімію у Віденському технічному університеті. Закінчивши навчання і відбувши військову службу на флоті, восени 1893 року Вацлав переїхав назавжди до рідного Львова. Незабаром відбулися його заручини з провідною польською поетесою, донькою Ванди Монне панною Марилею Млодницькою. Одразу після цього молодята виїхали до Печеніжина на весілля тітки Вацлава, Зофії Вольської, з Казімєжем Одживольським, який працював у Слободі Рунгурській і Печеніжині. Коли 1885 року професор Львівського університету Рудольф Зубер, найнятий пошуковим консорціумом із Буенос-Айреса, організував експедицію галицьких нафтовиків до Аргентини, Щепановський порекомендував йому свого найталановитішого співробітника. І ось Одживольський нещодавно повернувся з Аргентини та породичався зі своїм другом і наставником.
Саме тоді на весіллі вони втрьох зустрілися вперше. Ці троє піонерів галицької нафтової промисловості знайшли один одного. І Одживольський, і Вольський довгий час були під великим шармом Станіслава Щепановського, який поєднував у собі риси романтика й позитивіста. Його ідеалістичні принципи, сміливі й водночас реалістичні плани розвитку вітчизняної промисловості та індустріалізації Галичини вони вважали і своїм життєвим та професійним покликанням. Бачачи їхній ентузіазм і знаючи їхні різноманітні таланти та амбіції, Станіслав, не вагаючись, віддав друзям значну частину нафтоносних земель у Східниці. Вони заснували фірму, яка до 1901 року існувала під назвою «Вацлав Вольський, Казимир Одживольський, Станіслав Щепановський і коктор Рудольф Зубер».
Далі буде…
