Збирали марки чи фантики від жуйок (Love is, Turbo, Donald), монети чи листівки й календарики, м’які іграшки? Що було вашим захопленням, яке хобі тамувало час вашого дозвілля?
У дитинстві я колекціонувала новорічні листівки та календарики-переливайки. Обмінювала подвійні варіанти в подруг і шкільних друзів, навіть здійснювала обмін поміж родичами, з якими листувалася.
Мала спеціальну картонну скриньку з вишивковим візерунком зверху, куди роками складала свої скарби. І скринька лежала на полиці на видному місці. З нею я могла щоденно проводити багацько часу на самоті. Бо роздивляючись новорічні листівки, відразу уявляла себе десь там поміж засніженого лісу й усіх звірят, які очікують приходу Нового року. Дуже любила надсилати вітання з нагоди новорічно-різдвяних свят друзям та родичам. І взагалі, писати листи й адресувати їх, заклеювати конверти – то була моя величезна любов. Досі шаленію, коли отримую справжні паперові листи, а епістолярний жанр, люблений з дитинства, вабить мене навіть у час гаджетів та електронних технологій. До речі, якщо десь у книзі сюжет пов’язаний із листуванням героїв – вона відразу зарахована в мене до розряду улюблених. Те саме стосується кінострічок.
З усіх моїх дитячих скарбів досі збереглася неймовірна колекція випусків журналу “Малятко”. Його палкою прихильницею я була в початкових класах школи. Не пригадаю, з якого віку батьки почали мені його виписувати. Проте пам’ятаю, як у перші числа місяця любила щоденно визирати до віконця післяполудневої пори, чи, бува, листоноша не підійде до нашої брами, аби вкинути у скриньку мій заповітний новий номер журналу. Тоді кометою вилітала з будинку, бігла на вулицю і ще там, біля брами, починала гортати улюблені сторінки.
Час читання – це був час магії, неймовірних мандрівок у світи чаклунства та дивовижних перетворень із героями кожної казки, легенди чи вірша. А малюнки “Маляткових” художників – то взагалі окрема тема для розмови.
Коли чотири роки тому я розпочала свій соціально-казковий проєкт “Добрі мамині казки”, то для ілюстрування своїх книг шукала ілюстраторів саме такого стилю. На щастя, на людей мені таланить, тож уже третю мою збірку ілюструватиме київська художниця Вікторія Дунаєва, котра кілька десятків років працює у цьому виданні.
Коли народилися мої дітки, звісно “Малятко” стало і їхнім улюбленим виданням. Щомісяця святом у нас були ті дні, коли ми всідалися до столу з ножицями та клеєм і робили саморобку. Колись їх у мене була ціла колекція: до казки про “Колобка”, “Курочки Ряби”, “Рукавички”…
А ще на сторінках “Малятка” вийшла моя перша казочка “Турботлива корівка”, і до неї теж була саморобка! Хіба я могла собі уявити, що мою першу історію, написану для старшого сина, читатиме вся Україна зі сторінок журналу, який обожнюю з дитинства?
Моєму третьому малюкові влітку виповниться рік. І я певна, що у швидкому часі піду на пошту, аби здійснити передплату на улюблене видання своєї родини. Моя колекція чарівних журналів на полиці знову зростатиме.
Зізнаюся, довгими зимовими вечорами дуже люблю влаштуватися у зручному м’якому кріслі й листати кольорові сторінки. Часто пригадую, як читала ту чи іншу історію вперше і яке враження вона справляла на мене. Дуже хочу, аби мої діти також з такою ж любов’ю згадували своє дорослішання разом із цим журналом.
Нещодавно запитувала про дитячі колекції свою шкільну подругу. Вона з усмішкою згадала, що віддала дітям бавитися свої фантики з жуйок. Їх уже було близько трьох сотень. Спершу, щоправда, діти довго допитувалися – що воно таке і чому було таким цінним для їхньої мами у дитинстві?
Не певна, чи сучасні діти мають якісь захоплення, схожі на наші. Бо колекція ляльок LOL чи спінерів, іграшок із кіндерів чи мініавтівок навряд чи може позмагатися з тими речами, які зі щемким трепетом ми роками берегли в закапелках своєї пам’яті…
Про авторку: Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.
Джерело: Еспресо.Захід.
