**Львівський музикант і майстер Гордій Старух виготовив 300 колісних лір, поєднавши давню українську традицію із сучасними музичними рішеннями. На останньому створеному інструменті він зіграв під час прощання з дружиною — художницею Дарією Альошкіною.**
Колісна ліра — інструмент, що звучить наче голос з глибини віків. За словами Старуха, цей звук резонує з чимось прихованим у самій людині, подібно до того, як одна нота може несподівано “розбудити” акустику величезного храму, пише Суспільне.
## Шлях від старців-лірників до академічного інструменту
За часів радянської окупації лірників, як і кобзарів та бандуристів, переслідували, тому традиція виготовлення та гри на колісній лірі в Україні була майже втрачена. Гордій Старух поставив собі за мету відродити цей інструмент у новій, “академічній” якості — за прикладом того, як свого часу трансформувалася бандура.
Музикант нагадує: колись кобзарі та старці грали на простих народних, “старосвітських” бандурах — легших, з меншою кількістю струн і обмеженим репертуаром. Проте Гнат Хоткевич та інші українські культурні діячі прагнули довести, що національний інструмент гідний найкращих концертних сцен світу. Для цього вони додали струн і ускладнили конструкцію бандури, що дозволило виконувати не лише традиційні плачі та псалми, а й складний академічний репертуар.
Ця ідея настільки прижилася, що радянська влада не змогла повністю знищити бандурне мистецтво — гуртки бандуристів існували на Кубані, у Відні, в Америці, перетворившись на глобальне культурне явище. Тому владі було вигідніше взяти бандуру під контроль як демонстрацію “живої” української культури під радянським режимом.
А ось лірникам пощастило значно менше — це автентичне явище було майже повністю знищене, залишилися лише поодинокі виконавці. На відміну від бандури, колісна ліра не пройшла шлях модернізації в Україні, хоча в Європі вона й далі залишається національним інструментом багатьох країн.
## Українська ліра з європейськими нотками
Саме тому Старух вирішив створити власну хроматичну колісну ліру — інструмент сучасний, але з питомо українськими рисами. Традиційно українські ліри мали три струни, і майстер продовжує виготовляти саме такі моделі. Втім, через популярність його інструментів за кордоном він почав створювати ліри, натхненні українським дизайном, але з функціональністю французьких аналогів — з більшою кількістю струн і розширеними можливостями.
“Я себе не позиціоную як людину, що просто відроджує ліри — я, можна сказати, розвиваю цю традицію далі”, — пояснює музикант.
## Пісні з дідової скрині
Виступаючи за кордоном, Старух завжди розповідає іноземній публіці про власний родинний спадок. Кілька пісень, які він виконує, музикант називає “з дідової скрині” — вони дісталися йому від діда, відомого львівського скульптора Еммануїла Миська, який любив збиратися з друзями-шістдесятниками у своїй майстерні та співати. Ці пісні передалися Старуху через дядьків і матір.
За словами музиканта, Україна історично мала специфічний досвід передачі спадщини: часто неможливо було зберегти матеріальні цінності, тож у спадок передавали нематеріальне — родинний рецепт куті чи старовинну пісню. Це, наголошує Старух, теж є формою культурного спротиву: чим глибші й кращі пісні, тим міцніше вони вкорінюються і передаються далі. Попри знищення армій, депортації та переслідування людей, цей нематеріальний скарб завжди залишався з українцями.
## 300-та ліра — прощання з дружиною
Метою майстра було створити щонайменше 300 інструментів. Саме 300-та ліра стала тією, на якій Старух грав на похороні своєї дружини — мисткині Дарії Альошкіної. Останній вечір перед цією подією він провів у майстерні разом із братами та кумом, які допомагають йому у виготовленні інструментів — вони святкували завершення роботи над 300-м інструментом.
Музикант зізнається, що планував оголосити про закриття майстерні до 2027 року, аби зосередитися на інших напрямках діяльності. Через низку особистих обставин було ухвалено рішення взяти паузу на невизначений термін.
“Зараз у мене з’явилася місія — продовжувати її (Дарії Альошкіної, — ред.) справу і зробити з неї нашого національного Пікассо”, — підсумовує Гордій Старух.
