Богдан Бенюк: «Коли нас викликали на репетиції до театру, виникло запитання: як після подій під Києвом, у Маріуполі ми будемо виходити на сцену і грати — з якою душею та з яким серцем?»

Відомий театральний та кіноактор Богдан Бенюк очолив Київський академічний драматичний театр на Подолі. Ще в листопаді у соцмережах театру сповістили про те, що наказ про його призначення на посаду директора – художнього керівника набув чинності. Пресслужба зазначила: «У кожного корабля має бути капітан, інакше буря зіб’є його з курсу. Щасливі від того, що далі нас поведе друг Віталія Малахова (1954–2021, художній керівник та співзасновник Театру на Подолі.  – Mind), один з небагатьох, хто розуміє, який він – справжній Театр на Подолі. Сказати, що ми вітаємо в нашій сім’ї, недоречно, бо Богдан Михайлович давно її частина, та тепер він її голова».

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну та із запровадженням воєнного стану проведення конкурсів на керівні посади стало неможливим. Тому наказ Департаменту культури КМДА про призначення Богдана Бенюка буде чинним до скасування воєнного стану. Далі – депкульт має оголосити та провести конкурс відповідно до процедур.

Богдан Бенюк розповів Mind про те, з чого почав діяльність директора, чи поєднуватиме керування Театром на Подолі та акторську роботу у виставах театру ім. Івана Франка, про волонтерство після 24 лютого, ставлення до виїзду українців за кордон і театр як терапію.

Нещодавно ви обійняли посаду директора – художнього керівника Театру на Подолі. Чи розумієте вже стратегію розвитку? З огляду на всі нинішні виклики, які головною мірою пов’язані, на жаль, із браком фінансування…

Богдан Бенюк: «Я дуже швидко знайшов собі спосіб існування в цьому вакуумі»

Якщо чесно відповідати на це запитання, то я поки що розклав пасьянс…

І починаю перебирати майбутній репертуар, який буде в театрі, хто з режисерів працюватиме, а ще більше – з художників, яка має бути картинка в цьому дуже цікавому театральному приміщенні та у сценічному просторі, що вимагає вишуканості та неймовірно гарного ставлення. Я поки що цей пасьянс розкладаю – коли воно мені вдасться, не знаю.

Але намагаюся знайти тих людей, які б допомогли втілити оту вишуканість, що була почата Віталієм Малаховим, повернути ті зразкові вистави, які були в нього, звичайно, у постановці інших режисерів, але назви цих вистав будуть жити. Рухатися в той бік буде непросто, та намагатися треба.

Навіть коли математики досліджують ту чи іншу теорему й заходять у глухий кут, це також визнається як велика заслуга. Бо стає зрозуміло, що в цей бік уже не можна йти.

Колись в одному інтерв’ю ви розповідали про період, коли Богдан Ступка очолив театр ім. Франка. Тоді ви дорікали, що він багато знімався в кіно та був зайнятий своєю кінокар’єрою, а тому дуже рідко з’являвся в театрі – і відповідно керівник з нього був кепський. Через це ви навіть не віталися з ним у коридорах. Чи не боїтесь ви повторити долю Ступки? Адже ситуація наразі складається максимально схожа. Ви теж дуже багато знімаєтесь у кіно, не кажучи про інші супутні проєкти. Як плануєте поєднувати всі вектори вашої діяльності, з огляду на те, що доведеться віддати багато часу Театру на Подолі?

Чого багато часу віддавати? Багато часу не треба віддавати. 

Ти можеш зробити справу за годину–дві, а можеш товктися дев’ять годин і пуття не буде. У мене все динамічно.

Я ще маю кафедру акторської майстерності в театральному університеті, театр ім. Франка, де я граю, Театр на Подолі, де я теж граю і який очолюю.

Я інколи жартую, що не працюю лише на заводі Антонова і на Арсеналі – я всюди працюю.

І, мабуть, оця динаміка, що сидить у мені, дає можливість бути затребуваним. Мені це легко, я доріс до тих штанців, які називаються «художній керівник того чи іншого колективу».

Тим паче, що художнім керівником може бути не тільки режисер: це може бути відомий критик, людина, яку знають у країні, економіст, бізнесмен, який очолює театр. Моя присутність на посаді директора – художнього керівника дасть дзвіночки на майбутнє.

 

Так само ми звикли, що актори мають працювати в якомусь одному театрі, а поруч у нас є держави Європейського Союзу, де актори працюють у багатьох театрах.

Наприклад, в Угорщині актор виїжджає в інше містечко за 200-300 кілометрів, відіграє блок своїх вистав, переїжджає в інший театр. І це нормально, тому що відомі артисти повинні мандрувати, а мандри ще нікому не зашкодили. Навіть наш славнозвісний філософ Григорій Сковорода займався цим самим ділом, пропагуючи розумність існування на цьому світі.

Це легко поєднується, бо коли я думатиму: «Оце ж я очолив, оце ж складність!» – то, мабуть, загнуся на першому місяці роботи.

Чи плануєте ви продовжувати грати у виставах інших театрів? А також у виставах самого Театру на Подолі?

Так. Я буду поєднувати все й надалі. У Театрі на Подолі – тільки в тих, де вже граю.

У Театрі на Подолі наголошують, що ви близький друг покійного Віталія Малахова і тому дуже розумієте і відчуваєте цей театр. Свого часу саме Віталій Юхимович розкрив ваш талант – ми можемо так говорити? Розкажіть про період вашого знайомства та найбільш знакові ваші спільні події із життя, що вплинули на подальшу вашу кар’єру.

Я не тільки про Віталія Малахова, царство йому небесне, можу казати хороші слова, а й про багатьох режисерів, із якими мене звела доля. На моєму віку трапилися дуже талановиті люди, від кожного в мені щось додалося.

На самому початку моєї творчої діяльності, коли я був молодий і Віталій був молодий, він організовував Театр естради, а я працював у театрі ім. Івана Франка. Там мені пощастило зустрітися з Володимиром Миколайовичем Оглобліним, який почав ставити мене на головні ролі у виставах. Завдяки цьому я вималювався в певного актора в молодому віці, це дало мені поштовх. А далі було багато прекрасних режисерів, які зі мною працювали і хотіли цього.

Тут так само: режисер приходить до театру та обирає одних і тих самих артистів, які працюють із вистави у виставу, а на інших не звертає уваги. Тобто режисер упевнений в тому, що в того чи іншого артиста він закладатиме мінімальні зусилля для втілення свого задуму. А коли йому доведеться ламати актора, то в нього цей процес становлення буде затримуватися.

Віталій був чоловіком шампанського духу – у нього іскрилася зсередини імпровізація, яка мала, до речі, строгі межі та не порушувала літературне тло. А те, що я потрапив у поле зору Віталія – це Божа милість. Бо познайомитися з ним і ще й грати в його виставах за Шекспіром – було велике щастя. І те, що ми разом стали лауреатами державної премії за виставу «Про людей і мишей» за Джоном Стейнбеком, – також велика заслуга Віталія Малахова, де він розкрив наше акторське існування з Анатолієм Хостікоєвим. Це був період неповторення, бо таких артистів у дуеті загалом в Україні нема.

Що ви особисто мрієте поставити з п’єс на сцені Театру на Подолі?

Я зараз розбираюся з багатьма авторами і бачу, що це вже було, це буде повтор. А тут дуже важливо знайти задум і вгадати з режисером, який зможе навіть відомий твір засвітити по-іншому. Тут треба думати і молитися, щоб Божа рука допомогла впорядкувати те, що буде на сцені.

Режисер Давид Петросян випускає «Царя Едіпа», і от я сьогодні підходив до нашого головного художника і говорив: думаю, що на сцені є картинка, яка приковує око, і це дуже важливо. Інакше все перетворюється у клуб художньої самодіяльності, гурток у школі, від мистецтва воно відшаровується. 

Богдан Бенюк: «Коли нас викликали на репетиції до театру, виникло запитання: як після подій під Києвом, у Маріуполі ми будемо виходити на сцену і грати  –  з якою душею та з яким серцем?»Фото з репетицій: Тетяна Антонова. 

«Цар Едіп» – неймовірно складний, не кожен зуміє такий матеріал зіграти, не кожен режисер зуміє відчути і вкласти це в душу акторів – спроб подолати цю п’єсу і дати їй репертуарне життя була величезна кількість. Однак не завжди це вдавалося. Навіть у театрі ім. Франка це не вдавалося. Побачимо, як відбудеться в нас. Тим паче, що режисер цікавий. І художник цікавий, який допомагає втілити цю виставу. І актори непогані.

Хотілося б відкривати нашу класику – аби знайшлися «рижі сери», які зможуть це зробити. Я буду дуже радий, коли зуміють нарешті відкрити світ Лесі Українки. Ми стільки товчемося, і вона завжди ніби закрита, має якусь таємницю, що не допускає банального підходу до своїх робіт. Тут іде дуже гарна вистава «Камінний господар», вона мені сподобалася, надзвичайно красива, європейського стилю, її обов’язково треба буде везти на фестивалі – показувати українське мистецтво, а тим паче українську класику. Вистави такого штибу обов’язково мають бути в цьому приміщенні. По-іншому не варто, бо ми тоді будемо обманювати глядача, який звик до вишуканості – її треба тримати.

Якщо повернутися до моменту 24 лютого – коли шоковий стан (як здебільшого у всіх) трохи спав, якими були ваші думки щодо того, чим займатися, куди рухатись? Бо мистецькі процеси в перші місяці війни дуже уповільнились і культура явно не була в пріоритеті. Чим займались ви?

Страх і невідомість були присутні, але я дуже швидко знайшов собі спосіб існування в цьому вакуумі. Я зрозумів, що треба займатися поселенням тих, хто виїжджає. Принаймні я поселив у свій район багато знайомих артистів. Потім я отримував кевларові бронежилети з-за кордону безкоштовно й передавав їх військовим.

Мені 65 років, я мав спокійний виїзд, але пристав до вервечки людей, які переганяли автівки Ніссан для Збройних Сил України, на них потім встановлювалися кулемети. Перевтілення цих авто відбувалося протягом кількох днів: я виїжджав на польську сторону, переганяв машину, її перефарбовували і відправляли централізовано тій чи іншій частині – це робилося з дозволу частини. Я брав у цьому участь, і це було неймовірне відкриття, що я можу й такі речі робити.

А потім, коли нас уже викликали на репетиції до театру, виникло запитання: як тепер, після подій під Києвом, у Маріуполі ми будемо виходити на сцену і грати – з якою душею та з яким серцем?

Це емоційна штучка, капкан, що чекає багатьох артистів. Їхній професіоналізм на цьому одразу й покажеться. Я, на жаль, і тут в театрі бачу вистави, які демонструють, що душа і серце артиста на будь-якому матеріалі ніби збоку. Вони наче не пускають його в серце, а емоції повинні бути в театрі, бо він на цьому замішаний.

Тому була думка про те, як ми маємо грати, які мають бути емоції та як артист повинен їх передавати. Мені здавалося, що душа має вискочити в цих виставах.

А потім ми почали грати вистави в червні і не в своєму приміщенні театру ім. Франка, бо нам там не дозволяли, а в театрі ім. Лесі Українки в Києві. Багато артистів казали: «Ой, як незручно на цьому майданчику грати, ми звикли, у нас в театрі якось затишніше…» По-моєму, це неправда, тому що артист має заповнити будь-який простір. І якщо він цього не зробить, то гріш ціна тому, хто виходить на сцену. Він має давати полум’я, інакше це просто якась тимчасова людина, що вивчила слова й на догоду своєму настрою їх промовляє. Артист має згорати, ми нікуди від цього не подінемося. Звичайно, це все в лапках, але так, він має згорати на сцені.

Ви виступили одним з амбасадорів Національного туру «Кіно заради Перемоги!», де відвідували безкоштовні покази українських стрічок за вашої участі в різних куточках України – переважно це були покази для ВПО та наших захисників. Я знаю, що в рамках туру демонструвалися вітчизняні кінокартини, які ще не виходили в прокат навіть. Як-от «Небо – парасолька» Зази Буадзе. Які реакції аудиторії ви спостерігали? Які, можливо, незвичні висновки зробили за підсумками туру?

Це неймовірно гарний тур. Його МХП упровадило разом із неймовірним фанатом Андрієм Різолем, Держкіно та іншими партнерами. Андрій очолює багато організацій, які пов’язані з кіно. Важливими є фільми, створені під його керівництвом і продюсуванням у «Вавилоні», ті речі, які він зробив для підтримки мандрівного кіно Україною.

Богдан Бенюк: «Коли нас викликали на репетиції до театру, виникло запитання: як після подій під Києвом, у Маріуполі ми будемо виходити на сцену і грати  –  з якою душею та з яким серцем?»Богдан Бенюк та Андрій Різоль. 

Великий кіноекран три на шість метрів… Виїздили в будь-яку точку, у будь-який день – сонце не сонце, дощ не дощ – ставали посеред поля, стадіону чи парку, і картинка на тому екрані була просто неймовірна. Таке враження, що в тебе зібране все найкраще, пов’язане із зображальним відео. Це нова технологія. Далі звук, який їздив разом із цим фільмом. Ти сидиш під колонкою на відстані півтора метри, а звук не відрізняється від того, який був на відстані 100 метрів від неї. Цю систему створили люди, що працюють у Луцьку. Екран на очах у публіки ставав екраном кінотеатру. 

Місцевим громадам залишалося тільки знайти охорону, буфети, щоб водичку привезти, бо люди були з візочками, з дітьми. Фільми могли початися о десятій ранку і завершитися о десятій вечора. Момент присутності цих глядачів, те, як вони дивилися фільми – це було суперово. Ти бачиш, як люди стежать за подіями на екрані, які в них обличчя. Мами годують дітей і спостерігають за сюжетною лінією стрічки. А що робити, коли в Україні майже нема кінотеатрів у маленьких містечках. Та й обласні центри не можуть похизуватися багатьма кінотеатрами. Дуже важливо, що українське кіно виїхало до людей.

А зараз цей тур триває зі Збройними Силами України, з Національною гвардією. Ми з Андрієм Різолем продовжуємо їздити на зустрічі з військовими і робити покази. Це своєрідні покази, адже після них ти можеш ощасливити людину і сфотографуватися з нею, дати автограф, поговорити, потиснути руку та головне – дати заряд. Фільми ж не тільки про війну.

«Небо – парасолька», наприклад, розповідає про етичне покидання своєї території, про заробітчан чи переселенців. Як драматично розвиваються події, коли вони покидають рідне гніздо. От лелека – мудрий птах, він прилітає сюди, гніздиться й летить у теплі краї, а потім знову прилітає на цю ж точку. На відміну від людей, які їдуть і навряд чи повернуться. А через два-три покоління їх нема, як ті українці, що працюють на теренах росії і потихеньку перетворюються на тих, хто воює проти України. Парадокс.

Тут дуже важливо вміти тримати, не відпускати з цієї території людей. Не заборонами, а щоб дух був, який спонукав би їх повернутися. Коли я виїжджав за кордон, щоб перевозити авто, там висіли білборди «Не покидай Україну, вона потребує твоєї допомоги». Складно виміряти вчинки, бо ж жінки з дітьми виїжджають.

Керівниця митниці, через яку я їхав, розповіла мені, що ніколи не забуде 27 лютого. У цей день по всьому периметру кордону перейшло 240 000 людей. Жінки, діти, всі плакали, холодно, чаєм їх поїли. Чоловіки ховаються в коробках, щоб переїхати. А хтось із підробленими документами. Словом, вакханалія втечі. І в цей самий день 82 000 заробітчан повернулися назад, захищати державу. Хто який вибір робить.

Інша річ, коли ти відвозиш у безпечне місце сім’ю, дітей, а сам потім повертаєшся. Це чоловічий вчинок. Тобі навіть не обов’язково брати в руки автомат. Ти можеш не знати, де дуло, а де приклад. Але ти ж можеш дрова рубати, хліб нарізати, їсти варити, слово сказати, тим паче артисту. Підтримати військових духовно.

Це перше, що артист має робити. Важливо, щоб ми самі знаходили заняття, а не чекали, поки хтось запропонує кудись їхати і щось робити.

Кілька днів тому був на 1+1 на записі, зайшов у кав’ярню випити кави. Раптом входить чоловік і каже: «Я біженець, можна у вас булочку попросити?» Продавець стоїть і каже: «Добре, а може, вам ще хліб дати?» Чоловік відповів: «Як можете – дайте». Той йому ще хліб дав, чоловік усе забрав, подякував і пішов. Я потім дав продавцеві трохи грошей, щоб він якусь виручку мав, адже це його справа, він теж копійку заробляє, однак дуже легко віддав хліб. Співпереживання важливе.

Момент покидання країни міг стати фатальним для України. Момент виїзду моїх студентів… Дзвонили з Литви, з Австрії, що ми всім курсом можемо переїхати туди. Якби ми це зробили, міг би зруйнуватися університет ім. Карпенка-Карого. Коли повиїжджали наші артисти й не поверталися, міг зруйнуватися театр. Усе могло зруйнуватися. А хто це все захищатиме?

Що ви дивилися або читали після 24 лютого? Що вам допомагало?

Оксана Прибіш, мій завліт, принесла кіносценарії та п’єси, які можна читати. От я зараз цим займаюся. Для мене читати ввечері вдома – схоже на смерть. Бо я засинаю на першій секунді другого тайму. Стараюся читати будь-де, де є можливість. Я повинен знати матеріал, який потім може знадобитися для театру. 

Богдан Бенюк: «Коли нас викликали на репетиції до театру, виникло запитання: як після подій під Києвом, у Маріуполі ми будемо виходити на сцену і грати  –  з якою душею та з яким серцем?»

Ваш топ-5 вистав в Театрі на Подолі. І чому саме такий вибір?

Я ще всі вистави не бачив, і це було б недобре, коли б я за чиїмось словами щось говорив. Я подивився ряд вистав, і серед них є дуже хороші, а є й погані, на мою думку.

Чи працює мистецтво як терапія зараз і чому потрібно ходити в кіно та в театр там, де це можливо нині в Україні?

Звичайно, воно було, є і буде терапією. І навіть буде нести ще інші підсвідомі речі, які ми не озвучуємо.

Театр обов’язково впливає на хід думок, бо існує своєрідна політика в театрі.

Ми повинні захищати свою державу. А те, що буде відбуватися в державі, буде проектуватися на класичні тексти, на Шекспіра, зокрема. Ми будемо відстоювати свою позицію як українці. 

Фото: Ira Marconi. З архіву театру. 

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.