Антін Крушельницький. Незручний просвітитель

Антін народився 23 липня 1878 року в сім’ї адвоката Владислава Крушельницького у містечку Ланцут Королівства Галичини і Лодомерії, північно-східній провінції імперії Габсбургів. Його юність минула у Перемишлі, де родина Крушельницьких належала до осердя українського культурного життя. Антін формувався як особистість з неординарним мисленням і прогресивними поглядами, здобув блискучу освіту. Після закінчення Перемишльської гімназії навчався на філософському факультеті Львівського університету, писав дипломну роботу під керівництвом професора Михайла Грушевського.
‍
На межі ХІХ і XX століть він уже був серед лідерів організації української студентської молоді «Молода Україна», що просувала ідею політичної самостійности України.

‍
Франко також цінував свого учня і послідовника. Комедію Крушельницького «Орли» (1906) він опублікував окремою книжкою у видавничій спілці «Літературно-науковий вістник» і навіть відгукнувся схвальною рецензією, відзначивши її жаску злободенність: «Се така комедія, що плакати хочеться. Плакати особливо над тим народом, якого обдурюють, ошукують, обдирають і ще й зневажають оті “Орли”, ті руські патріоти, радикали, націонал-­демократи і які там ще їх назви. Комедія д. Во­лодиславича написана живо, просто і визначається доброю дра­матичною будовою. Варто б побачити її на сцені, може б вона крім сценічного ефекту мала й моральний».
‍
Повісті Крушельницького «Буденний хліб», «Рубають ліс», «Гомін галицької землі», романи «Змагання», «Перемога» у 1920-х роках витримали по кілька видань і здобули популярність не лише в Галичині, а й на Великій Україні.

Попри це, творча спадщина Крушельницького залишається майже невідомою. Його доробок недооцінений літературною критикою, частину творів досі не видано, а деякі з них – вважають втраченими.

Однією з головних справ життя Антона Крушельницького була освіта. Влада часто перекидала невигідного професора з одного місця на інше. Спершу Антін Крушельницький працював учителем у польській гімназії в Ярославі, згодом – в українських гімназіях у Коломиї, Станіславові та Долині. Із 1908 року він – активний діяч галицьких педагогічних товариств, згодом – голова Видавничої спілки українського вчительства.
‍
Видані за редакцією Крушельницького букварі, читанки та підручники з літератури, наповнені зразками народної епіки, творами Шевченка та інших наддніпрянських українських письменників, – це свідчення нової методики викладання української мови та літератури в гімназіях Галичини. Тогочасний рецензент однієї з укладених Крушельницьким читанок поет Петро Карманський зазначав: «В кінці діждалися наші наймолодші, радше учителі української мови в гімназіях читанки! Була вона в нас і дотепер, та про неї краще й не згадувати… Нова читанка професора Крушельницького є справді новою і змістом, і виглядом».
‍
Напередодні Першої світової війни Крушельницький на посаді директора української гімназії у Городенці активно розбудовував місцеве українське шкільництво, відкрив підготовчі курси, аби розширити доступ до освіти для сільської молоді. Він був ініціатором заснування багатьох осередків культурно-освітніх і спортивних товариств «Просвіта», «Січ» та «Сокіл».

Із 1918 року Крушельницький – один із найбільших прибічників Євгена Петрушевича, президента ЗУНР. Політична діяльність довела Крушельницького до Української Національної Ради – законодавчого органу ЗУНР. А вже із 27 квітня 1919 року Антін Крушельницький очолив Міністерство народної освіти УНР. На той час йому було неповних 42 роки. Однак 25 липня, після конфлікту з Симоном Петлюрою, Крушельницький залишив посаду міністра і на чолі Педагогічної місії поїхав до Відня «для підготовки друку шкільних книжок і закупна шкільних приладів».

Коли ж радянські війська окупували Україну, колишній уенерівський міністр залишився у Відні на вимушеній еміграції. Там створив видавництво «Чайка», яке друкувало українські книжки. Згодом переїхав до Ужгорода, тодішнього центру Підкарпатської Русі у складі Чехословацької Республіки: працював там директором гімназії.

В одному з листів до дружини він тоді прохопився захопленням українізацією, що розпочалася в радянській Україні: «Як страшно ми відбилися від України, яку полуду на очі кинули нам погляди на теперішню владу! Пора вже проснутися, прочумитися! А то прийде каяття – вороття не буде! Всі ждуть України! Всі тужать за нею, ніхто не думає зрікатися праці в своїй державі. А я…? Тут мене ненавидять, що я українізую, там – це буде моє завдання». Це було 23 вересня 1923 року. Чи міг він тоді знати, що ще 20 січня 1921 року працівники радянських спецслужб в обвинувальному висновку у «справі уряду УНР» оголосили його «ворогом народу» і вимагали заочно засудити до смертної кари?

Славетна родина

‍
Батька неабияк тішило, що син, який навчався на філософському факультеті Віденського університету, як вільний слухач відвідував лекції в Академії мистецтв, володів п’ятьма мовами, чудово орієнтувався у нових течіях європейської літератури та мистецтва, публікував власні твори: «Те, що ти хочеш у своїй творчости стати вище свого Тата, може мене тільки тішити».

Усі діти подружжя Антона і Марії Крушельницьких, здавалося, виправдають батькові очікування та надії. Незалежно від обраного фаху (медицина, література, музика, мистецтво, економіка чи кооперація), вони мали стати гідними продовжувачами династії.

У листі 1923 року до Івана, наголошуючи на значенні родинних цінностей, батько Антін ніби мимоволі передбачив долю, яка колись спіткає його родину:

«Був людиною з широким знанням, дуже енергійний і активний, гарячої вдачі, високого росту, з гарним подовгастим обличчям і темною, посивілою шевелюрою», – так характеризував Антона Крушельницького історик Іван Крип’якевич.
‍
Повернувшись до Галичини, Крушельницький у 1925–1926 роках працював директором української гімназії товариства «Рідна школа» в Рогатині. На цій посаді намагався запровадити у навчальний процес прогресивні ідеї та педагогічні новації, обладнав нові навчальні кабінети та лабораторії сучасним приладдям, проводив заняття не лише у формі лекцій, а й семінарів, диспутів та екскурсій. Як директор відкрив низку гуртків, зокрема дівочий «Пласт», але через конфлікт із керівництвом Українського педагогічного товариства (УПТ) невдовзі змушений був полишити посаду і перейти працювати управителем до Яворівської гімназії, а згодом – директором єврейської гімназії у Коломиї. Врешті на короткий час Крушельницький очолив Львівську учительську семінарію та гімназію.

Антін Крушельницький був незвичним, часто гострим і полемічним, майже завжди – незручним для консервативного галицького соціуму. Через свої прогресивні, хоча не зовсім зрозумілі учительській владі педагогічні переконання, після чергових конфліктів з керівництвом Головної управи УПТ  у 1927 році він завершив свою педагогічну кар’єру. Відтоді зосередився на редакторській роботі, хоча й надалі виступав із проєктами змін в українському шкільництві Галичини, брав участь у загальному з’їзді «Рідної школи».

У цей час активну літературну творчість Крушельницький поєднував із видавничо-журналістською діяльністю. Попри свої радикальні погляди й щораз більше захоплення соціалізмом, Антін Крушельницький мав беззаперечний авторитет серед українського культурно-освітнього середовища Галичини.

На переломі 1920–1930-х років Крушельницький наголошував на так званому «радянському націоналізмові». В той час він уже не просто перебував на прорадянських позиціях, а й виступав пропагандистом, агітатором й ідеологом радянізації у Східній Галичині. Під його редакцією виходив часопис «Нові шляхи» (1929-1932). На початку журнал згуртував літераторів різних політичних поглядів. У «Нових шляхах» друкували твори Богдана Лепкого, Осипа Турянського, Святослава Гординського та Юрія Косача. З редакцією співпрацювали Іларіон Свєнціцький, Михайло Рудницький, Іван Крип’якевич. Однак у міру того як прорадянське спрямування «Нових шляхів» ставало виразнішим, коло авторів звужувалося.

Співпраця Крушельницького з радянським консульством великою мірою була вимушеною. Неможливість отримати гідне місце праці, постійна матеріальна скрута і переслідування з боку польської влади супроводжували майже всіх членів великої родини Крушельницьких.

Радянофільство Крушельницького не залишалося непоміченим. Щоб привернути увагу світової громадськости до влаштованого більшовиками на Великій Україні Голодомору, у 1933 році провід підпільної Організації українських націоналістів постановив убити радянського консула у Львові. Одночасно планували замах на Антона Крушельницького. Подвійне вбивство в один день, за задумом організаторів, мало надати гучнішого розголосу операції.

Редактора «Нових шляхів» урятувало те, що перший атентат пішов не за планом – 19-річний оунівець Микола Лемик убив не консула, а працівника консуляту Олексія Майлова. Тому наказ про замах на Крушельницького спершу відкликали, а згодом, коли стало відомо про його планований виїзд до УРСР, операцію й зовсім скасували.

Онука Лариса Крушельницька, роздумуючи над причинами переїзду, вважала, що головним мотивом стали процеси українізації в УРСР і віра в ідею «Великої України»: «Захоплений тим усім, що відбувалося у 20-ті роки в літературних, наукових, мистецьких колах в Україні, дід Антін щиро кинувся в ідею возз’єднання». Історик Іван Крип’якевич, який добре знав Антона Крушельницького, подібно пояснював мотивацію цього злощасного, як виявиться незабаром, переїзду:

Згаданий Іван Боднарук у спогадах, написаних на еміграції вже після Другої світової війни, розмірковував, що Крушельницький «виїхав з цілою родиною на Радянську Україну, бо вірив, що вона наближається до повної своєї суверенности».

8 травня 1934 року Антін Крушельницький з дружиною Марією, синами Богданом і Остапом, невісткою Наталею та онукою Ларисою (Івановою донькою) рушили зі Львова. На той час у радянському Харкові вже жили й успішно працювали старші Антонові діти. Володимира захистила докторську дисертацію з дерматології в Інституті боротьби з венеричними хворобами, а Іван на посаді наукового співробітника Інституту матеріяльної культури досліджував західноукраїнське мистецтво, багато перекладав. Згодом до родини приєднався і син Тарас з дружиною Стефанією.

Перебравшись до Харкова, Крушельницькі оселились у відомому будинку письменників «Слово» на вулиці Червоних письменників, 5. Антін Володиславович прийняв радянське громадянство, почав працювати у редакції «Української радянської енциклопедії». До фатальної розв’язки залишалося пів року.

13-15 грудня 1934 року в Києві відбулася виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР. 17 грудня на підставі її вироку у першій «кіровській хвилі» (Хвиля арештів після вбивства секретаря ЦК ВКП(б) і організатора масових репресій Сергія Кірова 1 грудня 1934 року) розстріляли 28 представників української інтелігенції, в тім числі Івана й Тараса Крушельницьких. Злочин скоїли у будівлі Жовтневого палацу.

Антін Крушельницький, який звинувачував себе у трагедії, що сталася з його родиною, на знак протесту оголошував голодування, впав у депресію та, за спогадами співтабірників, набув психічних розладів.

Щоденна львівська газета «Діло» від 26 січня 1935 року писала, що розстріли синів Івана й Тараса «розстроїли нерви старого Крушельницького до того ступня, що збожеволів у большевицькій в’язниці».

‍9 жовтня 1937 року «особлива трійка» УНКВС Ленінградської області засудила до страти Антона Крушельницького і його синів Богдана й Остапа. На виконання вироку довелося чекати менш ніж місяць. 3 листопада в урочищі Сандармох на півдні Карелії Крушельницьких розстріляли разом з іншими в’язнями соловецького табору.
‍
— Є така версія, що дід Антін був божевільним, вже коли йшов на розстріл. Але мама моя вважала, що це не зовсім правда. Тому що він був людиною, загартованою в різних життєвих ситуаціях, і не конче він мав би це так сприйняти. Тим гірше для нього, зрештою, – гірко зітхає пані Тетяна Крушельницька, правнучка Антона Крушельницького.

Пані Тетяна Крушельницька в кінці 1990-х – на початку 2000-х років кілька разів відвідувала місце ув’язнення свого прадіда й урочище, де його розстріляли.

Вона пригадує деталі цих паломництв, які організовував нині вже покійний дисидент, політв’язень Василь Овсієнко:

— От зараз після 15 років вже від того моменту, коли я останній раз була на Соловках, можу лиш сказати, що ця подорож залишає такий спогад, який не вивітрюється, не загублюється. Це спогад, який потім іде з тобою впродовж цілого життя.

Розклавши на столику світлини з поїздок на Соловки та в Сандармох, пані Тетяна згадує свої враження після відвідин місць ув’язнення та страти своїх предків:

— Я цих фотографій давно не бачила, але якщо плисти з материка до Великого Соловецького острова, то оці вежі так званого Кремля виглядають так, ніби кров’ю похляпані. Такий червоний мох росте на них.

Пані Тетяна знає страшну історію загибелі значної частини своєї родини з часів своєї юности. Але по-справжньому усвідомити її змогла значно пізніше. Тетянина мама – Лариса Крушельницька (археологиня, докторка історичних наук, директорка Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України) – ще в кінці 1950-х років, на хвилі часткової десталінізації в Радянському Союзі, домоглася реабілітації розстріляних родичів. За щасливим збігом обставин і клопотанням матері – піаністки Галі Левицької – дев’ятирічну дівчинку 1937 року вдалося повернути до Львова. Окрім неї, з родини Крушельницьких вижила ще Стефанія, дружина Тараса: вона народила доньку Марію 31 грудня 1934 року, через два тижні після розстрілу свого чоловіка.

Тетяна Крушельницька каже, що часом запитує себе, якими могли бути останні хвилини життя Антона Крушельницького:

Звістка про знищення родини Крушельницьких сколихнула громадськість Львова і набула великого резонансу по всій Галичині. Після них уже ніхто з представників місцевої інтелектуальної еліти до Радянського Союзу не поїхав. Дуже символічно це означив професор літератури Іван Денисюк: «Власне, у тому й був подвиг Крушельницьких: своїми тілами вони на деякий час закрили пащу Молоха. Незрячим отверзлися очі: побачено, хто є хто, збагнено, чим є ота, “збільшовичена ера”».
‍
Редактор «Діла» Василь Мудрий, аналізуючи сфабриковану в СРСР справу Крушельницьких, скрушно виснував: «Російські большевики розстріляли не Крушельницьких, але ідею українського радянофільства».

Письменник Олександр Олесь, який також мав радянські симпатії, вражений трагічною долею родини свого приятеля Антона Крушельницького, за кілька днів січня 1935 року написав драму «Земля обітована».

Найвідоміший поет міжвоєнного Львова Богдан-Ігор Антонич написав вірш – присвяту Крушельницьким під назвою «Слово до розстріляних»: