Навесні 2019 року вийшла друком книга “Справа Василя Стуса”, написана журналістом й істориком, редактором “Історичної правди” Вахтангом Кіпіані. Книга, яка образила відомого проросійського політика Віктора Медведчука.
Саме кум російського президента, нині – один із лідерів партії “Опозиційна платформа – За життя”, колись захищав поета-дисидента у радянському суді., пише Українська правда
Точніше – мав захищати. До роботи Медведчука як адвоката, якого Стусу тоді виділила держава, у суспільства давно було чимало претензій. І він невтомно воює з тими, хто ці претензії озвучує.
Черговим учасником цієї війни стала книга Кіпіані. 19 жовтня країна прокинулась із новиною: Медведчук виграв суд. Автора і видавця зобов’язали видалити з книги згадки про політика.
Кілька цитат з книги суддя Марина Заставенко визнала недостовірними. Мовляв, вони порушують права Медведчука. Це, зокрема, речення, де політика називають “шісткою комуністичного режиму”, кажуть, що він “розпинав поета” і “фактично підтримав звинувачення”.
Деякі з цих фраз, наприклад, про “розпинання”, є очевидно оціночними, які, за законом, неможливо ані довести, ані спростувати. Але український суд це не зупинило.
Ці уривки мають видалити з книги, а до того – її не можна поширювати. Без згоди політика не можна також тиражувати в ЗМІ інформацію, яка “дає можливість ідентифікувати Медведчука як персонажа”.
Але. Наразі рішення ще нечинне.
Протягом 10 днів суддя складе повний текст рішення, де має виписати аргументацію. Потім у Кіпіані буде місяць, щоб подати скаргу. Тоді переглядати справу почне апеляційний суд. І лише після завершення цього перегляду “медведчуківські” заборони можуть набути чинності. Якщо на цей момент не будуть скасовані в апеляції.
“Українська правда” вважає рішення Дарницького суду проявом печерної цензури. Це зухвала спроба переписати історичні, доведені факти.
На жаль, за життя класик української літератури Василь Стус не зміг добитися справедливого рішення суду. Але хоча б наступні покоління мають знати хто стояв за незаконним вироком, та завдяки чиїй “допомозі” поет потрапив у заслання за сфабрикованими звинуваченнями, де загинув.
Сьогодні ми публікуємо одну з тих двох глав книги, які образили проросійського політика. І які він, за допомогою українського суду, намагається вивести у підпілля.
ЧИ ВБИВАВ АДВОКАТ МЕДВЕДЧУК ПОЕТА СТУСА?
Четвертого вересня 1984 року поета Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у житловій камері бараку колонії особливо-суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі.
Бездиханне тіло поета Стуса — у карцері, у цей самий день, роком пізніше. “Серце не витримало, з кожним може бути…” — передають слова табірного гебіста.
Ми маємо право не вірити: у невипадковість страдницького життя та випадковість смерті.
Місцем вічного спокою Юрка та Василя призначили маленький цвинтар при дорозі у селі Копально-Борісово.
“Особливо небезпечні державні рецидивісти” за “найгуманнішими в світі” радянськими законами не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест.
Тільки дерев’яні стовпчики із номерами. У Литвина — сьомий, у Стуса — дев’ятий…
Але вже через кілька років друзі та рідні перевезли їхні тлінні рештки додому. Вони знову поховані поруч — на Байковому цвинтарі у Києві. Нехай ця стаття буде, як кажуть у діаспорі, нев’янучим вінком на їхню могилу.
Стуса та Литвина багато що об’єднувало: хист, оголена поетична та громадянська реакція на несправедливість світу, врешті-решт, членство в Українській Гельсінській групі.
Не кажучи вже про арешти, суди, тюрми й заслання. І зрештою, смерть. У цьому теж є знак з небес, бо це сталося в один день.
Але Юрка та Василя об’єднує не тільки спільність трагічної долі. В їхньому житті певну роль зіграв молодий тоді адвокат Віктор Медведчук.
Першим уголос заявив про те, що мораль і Медведчук — речі несумісні, — здається, Євген Сверстюк. Філософ і дисидент мав на увазі ненормальність ситуації, коли державну місію покладено на людину, яка нав’язує суспільству вовчі закони, має подвійне дно, є циніком і фарисеєм.
На жаль, у масовій свідомості слова глибокого й вимогливого Сверстюка трансформувалися в обивательську формулу “Медведчук засудив Стуса”. Ці слова стали популярним звинуваченням, і їх вряди-годи кидають у маси з високих трибун.
У кожного є своя відповідальність перед Богом і сумлінням за зроблене на цьому світі. У Віктора Медведчука — так само. Керівник Союзу адвокатів України, заслужений юрист України і, зрештою, кум самого Путіна не заслуговує на якийсь захист.
І, звісно, мова не про це. А про те, чи справді правильно звалити всю відповідальність за трагедію поета Стуса на одну — хай огидну й одіозну — постать.
Поет підписав собі вирок ще 4 вересня 1965 року, коли на прем’єрі “Тіней забутих предків” закликав підвестись усіх, хто виступає проти арештів інтелігенції, і попередив про відновлення сталінізму.
Йому цього не пробачили — спершу втратив місце в аспірантурі та взагалі в українській літературі.
Перша книжка поета, видана на Заході. Із самвидаву — у тамвидав
Арешт у січні 1972 року — це кінець першого акту життєвої трагедії. Мордовія, заслання на Колиму, вимушене сусідство з матоязичним кримінальним російським світом, принизливі обшуки, перлюстрація листів до коханої дружини і малого Дмитрика, спроби фізично “провчити” — це все “этапы большого пути”, це все сторінки ще не виписаної як слід трагедії Василя Стуса.
До чого ж тут Медведчук? У 1965-му, коли Стус і В’ячеслав Чорновіл “зривали” прем’єру (до речі, Сергій Параджанов згодом розцілував їх за чесний і сміливий вчинок), Вітє, що виховувався у родині політзасланця (за однією версією — батько був членом ОУН, інші кажуть — шуцман), було усього дев’ять років.
У 72-му він ще вчився у школі і ще не вступив на юридичний факультет Київського університету. Отже, міг хіба чути про арешти якихось “антирадянщиків”.
Віршів і літературно-критичних розвідок Василя Стуса майбутній адвокат Медведчук тоді не читав і не міг читати — їх після 1966 року у Радянському Союзі не публікували.
Єдину на той момент збірку “Зимові дерева”, без згоди автора, надрукували 1970 року за кордоном.
На палітурці було вказано, що це зробило брюссельське видавництво “Література і мистецтво”, а насправді книжка побачила світ у Лондоні, у “бандерівському” видавництві.
Уперше долі Медведчука та Стуса перетнулися, ймовірно, влітку 1980 року, коли Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом, а Василь Семенович перебував у камері слідчого ізолятора КГБ на вулиці Володимирській.
Чотирнадцятого травня 1980 року Стус був заарештований співробітниками слідчого відділу Управління КГБ по м. Києву та Київській області за звинуваченням в “антирадянській агітації та пропаганді”.
Василь Стус
Прощаючись з дружиною Валентиною, Стус сказав, що не братиме участі в попередньому слідстві й суді, відмовляється від адвоката [! — В. К.], не звертатиметься до вищих касаційних інстанцій, погодиться свідчити лише за умови відкритого судового процесу та участі міжнародних правозахисних інституцій, включно зі Світовим конгресом вільних українців.
Стусові інкримінували написання листів до Андрія Сахарова, Петра Григоренка, Левка Лук’яненка, Анни-Галі Горбач з Німеччини, члена “Міжнародної амністії” Крістіни Бремер (у матеріалах слідства вона фігурує як “націоналістка з ФРН” — хоча, насправді, була членом Соціалістичної партії Німеччини), заяву в обороні Миколи Горбаля та ще багато чого.
Слідство йшло все літо. Спершу держава призначила Стусу адвоката Людмилу Коритченко, яка вже мала досвід захисту іншого опозиціонера — Юрія Бадзя. Але з нез’ясованих причин вона зникає з процесу. У матеріалах справи немає відомостей про ці причини.
З дружиною Валентиною і сином Дмитром
І от тоді в історії Стуса з’явився 26-річний Медведчук. Чи міг політв’язень обрати собі іншого адвоката, не призначеного згори?
Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв’язень 1973—1977, 1979—1988 рр.: “У ті роки існував список адвокатів, з поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КГБ так званий “допуск” до справ такого роду.
Але в цих списках були й винятки. Наприклад, Сергій Макарович Мартиш, який, слава Богу, ще живий [інвалід Другої світової війни, кавалер ордену Вітчизняної війни І ступеня]. Він мав такий “допуск”.
Оксана Яківна Мешко попросила його написати касаційну справу в справі захисту її сина Олеся Сергієнка, також заарештованого за політичною статтею. Мартиш написав її блискуче, так що його відразу викинули з того переліку обраних…
Після цього він міг захищати лише кримінальних злочинців.
Коли в 1979 році мене звинуватили, що я нібито напав на співробітника міліції і повідривав у нього ґудзики, Мешко порадила мені скористатися послугами Мартиша. І він добре мене захищав.
Він запропонував судді закрити кримінальну справу, мене звільнити за відсутністю складу злочину, натомість покарати міліціонерів, які фальсифікували справу.
Прокурор аж зайшовся від люті! Та просив суддю надіслати в адвокатську колегію Дарницького району Києва заяву “о неполном служебном соответствии” Мартиша”.
Ніхто не знає, чи була можливість у Стуса обрати “менше зло”. Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук.
У грудні 1979 року Медведчук захищав у суді у Василькові іншого члена УГГ. Це вже була четверта “посадка” поета Юрія Литвина — раніше він карався за “політику” у 1951—1955, 1955—1965 та у 1974—1977 роках.
Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а у тому, що він нібито “будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок, вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства”.
Знову дисидент бідного мєнта побив!
Литвин тоді отримав три роки позбавлення волі у колонії суворого режиму. З останнього слова, виголошеного 17 грудня 1979 року:
“Зфабрикована проти мене справа є не що інше, як підла провокація, авторами якої є КДБ України, виконавцями ж — Васильківський райвідділ міліції, суд і прокуратура м. Василькова.
Провокація, вчинена проти мене, — це свідомий злочин, здійснений органами т. зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської групи “Гельсінкі”, але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи й гуманізму.
Прокурор будував свої звинувачення не на ґрунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень “потерпілих”, які безсоромно брехали на суді під опікою “Влади” і “Закону”…
Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації.
Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець — це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей “інакодумаючих”…
Як суд, так і прокуратура, так і державна безпека, так і міліція є вузлами на батозі, яким періщать і будуть періщити Литвина за його вільнодумство, за його літературну творчість та правозахисну діяльність”.
Уже після “захисту” Василя Стуса Медведчукові довірили ще двох дисидентів — Миколу Кунцевича (3 роки таборів плюс 1,5 роки з попереднього терміну) та Клима Семенюка (7 років таборів і 5 років заслання).
Роль адвоката в цих процесах варто дослідити окремо. І знову риторичне запитання — чи міг адвокат (будь-який?!) врятувати підзахисних Стуса та Литвина?
Ні, бо їхня доля вирішувалася не в залі суду. Не у Василькові, і навіть не у Києві.
Збереглися архівні документи, що свідчать: репресії у відношенні членів Московської, Української, Литовської, Грузинської та Вірменської Гельсінських груп розпочалися після відповідної санкції ЦК КПРС. Голова КГБ СРСР Юрій Андропов доповів, партія ухвалила рішення, відтак його довели до республіканських комітетів держбезпеки, і ті вже спустили на дисидентів “ланцюгових псів” із 5-го ідеологічного управління…
Усі інші коліщатка радянської тоталітарної системи лише забезпечували реалізацію московсько-цеківських рішень. Мєнти й гебісти фальсифікували справи.
Чорноволові та Горбалеві не пощастило найбільше — їм приписали “спроби зґвалтування”, Ярославу Лесіву — наркотики, Олесю Берднику — підкинули валюту та порнографію тощо. Народні суди штампували терміни — по максимуму.
Адвокати відверто “відбували номер”, не забуваючи, правда, здирати гонорари з убитих горем родин…
Ми всі вийшли не із гоголівської, а із брежнєвської шинелі. Хто каже, що без гріха, нехай не бреше…
Преса регулярно друкувала статті про “перерожденцев”, “литературных власовцев”, “агентів ЦРУ”, “фашистів у сутанах”, “українських буржуазних націоналістів”.
Один із документів з КГБ — наказ радянським дипломатам активніше протидіяти захисту дисидентів
Спілка письменників, провід якої точно знав вагу Стусової поезії, була відверто погромною інституцією. Інженери людських душ, підкуплені режимом, майже одностайно засуджували “неправильну поведінку” Івана Світличного, Валерія Марченка, Євгена Концевича.
Вони талановито славили Леніна, видавалися у престижних московських видавництвах, їздили за кордон, де ганебно брехали в очі “прогресивним” українцям і уникали зустрічей і дискусій з “націоналістами”.
Чому суспільство не обговорює і не досліджує питання тодішньої колаборації цих людей з комуністичним режимом? Чому ми не цікавимось прізвищами суддів, прокурорів, чому не можемо пробачити конформізму, пристосуванства лише шістці комуністичної системи Медведчукові?
Чому ніхто з орденоносних інтелігентів — письменників, музикантів, вчених — не знайшов у собі мужності попросити політичного притулку у Канаді чи США та розповісти світові про фальш комуністичної системи, про русифікацію, про Голодомор?
Хто мусив знати істинну ціну поетичному генію Стуса — “син поліцая” чи керівники Спілки письменників?
Чому у вже перебудовному 85-му ще живого, але ув’язненого Стуса не було висунуто на Нобелівську премію колегами-письменниками, скажімо, Іваном Драчем?
На жаль, українське суспільство ще не дозріло, щоб про таке запитувати у людей, які пнуться вважати себе елітою.
Об’єктивним джерелом про поведінку Стуса та його адвоката Медведчука є 58-ме число московського самвидавного журналу “Хроника текущих событий”. Саме там ми й можемо прочитати звіт про судовий процес 29 вересня — 2 жовтня 1980 року, що проходив у залі Київського міськсуду.
Головував суддя Фещенко, обвинувачення підтримував прокурор Аржанов, захищав Віктор Медведчук.
До речі, Стус чудово розумів, що справа не у конкретному виконавцеві, тому неодноразово відмовлявся від послуг адвоката. Взагалі! За даними джерела “Хроники…”, Медведчук на суді визнав, що всі “злочини”, нібито вчинені його підзахисним, “заслуговують на покарання”.
Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, “виконував норму”, а до того ж має низку хронічних захворювань. Такі аргументи, треба розуміти, мали пом’якшити жорстокість спущеного з Москви вироку.
У короткому фінальному слові адвоката Медведчук сказав, що кваліфікацію дій його підзахисного “вважає вірною”. Отже, він фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?..
Злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи. А це точно мало б бути його обов’язком перед клієнтом. Він цього не зробив. Боявся КГБ чи просто завжди був циніком і аморальним типом?
Насправді боронили Василя дві сміливі жінки — Михайлина Коцюбинська та Світлана Кириченко (дружина іншого політв’язня Юрія Бадзя).
Фрагмент “Хроники текущих событий”, яка містить виклад суду над Стусом
Михайлина Хомівна, виступаючи в суді, назвала Стуса “людиною з оголеною совістю, нездатним пройти повз найменшу несправедливість”, заявила, що “є щасливою від того, що доля звела її з підсудним”.
Світлана Кириченко не відповідала на запитання катів, бо “не вважає процес законним”, а відтак заявила, що “свідчитиме на тому суді, де Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних”, і на знак протесту залишила залу.
За словами очевидців (і це підтверджується матеріалами кримінальної справи № 5), у Стуса “вкрали” останнє слово. Спецпубліка, яка грала роль “масовки”, покірно потягнулася до виходу.
Василь гучно, як він це вмів, заволав: “Палачи! И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!”
Світлана Кириченко
Михайлина Коцюбинська
Вирок прозвучав наче постріл: десять років позбавлення волі у таборі особливо-суворого режиму та п’ять років заслання. Визнаний “особливо небезпечним рецидивістом”. Кінець терміну ув’язнення — 15 травня 1990 року.
На побаченні, відразу після суду, сказав дружині, що такого терміну “не витягне”.
Стус пише скаргу — не суду, який він зневажав, а фактично — у вічність. “Оскільки кара, визначена мені, практично є карою смерті, висловлюю свою постійну вимогу — повернути всі вірші, переписані в кількох зошитах, записниках і на окремих аркушах, моїй дружині, Попелюх В. В.
Нагадаю, що ці вірші уже завтра становитимуть гордість української поезії, української культури”. Так і сталося.
Після жорстокого, по суті смертельного вироку, із горьковського заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова: “Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу — сором радянської репресивної системи.
Так життя людини ламається безповоротно — це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму “я”…
Вахтанг Кіпіані
Підтримайте проект на Patreon
