Загальновідомо, що українці майже не довіряють уряду. А без довіри навіть уряд із найкращими намірами не зможе зробити багато. Тож як вийти з цього порочного кола та почати розбудовувати більш передбачувану та стійку державу? У цьому пості обговорюються три можливі альтернативи, що не виключають одна одну: відповідальне лідерство, децентралізація та наявність зовнішнього стимулу. Ми також підкреслюємо важливість інституцій для забезпечення передбачуваної політики та сталого розвитку країни.
Джерело: Вокс Україна.
Що таке хороший уряд?
Істотною ознакою хорошого уряду для економіки є передбачуваність, оскільки багато рішень залежать від того, що, на нашу думку, відбуватиметься в майбутньому. Наприклад, інвестиційні рішення є довгостроковими, особливо якщо ми маємо на увазі інвестиції в людський капітал на противагу інвестиціям у фізичний капітал. Побудувати завод можна набагато швидше, ніж навчити хорошого фахівця. Це означає, що уряд не повинен раптово змінювати правила гри.
Передбачуваність також передбачає інклюзивність. Інакше кажучи, уряд повинен зважати на думку та інтереси багатьох людей. Якщо ми будемо постійно ігнорувати або експлуатувати меншини, рано чи пізно на нас чекає революція та соціальні заворушення. Найголовніше те, що люди (навіть більшість) не відчуватимуть, що їхній уряд справедливий, а справедливість є невід’ємною рисою якісної державної політики.
Ще однією рисою належного управління є підзвітність, яка йде пліч-о-пліч із прозорістю та зміною правлячих партій. Ці риси грають суттєву роль в обмеженні корупції та корисливих інтересів. Якщо якась партія погано поводиться, громадяни мають це знати, і має існувати інша партія, яка зможе її замінити. Перспектива втрати влади є дуже потужним стимулом для гарної поведінки.
Мабуть, найголовнішою у належному державному управлінні є довіра. Не можна просто взяти і встановити KPI для уряду. Світ вельми складний, тож неможливо скласти контракт на кожен випадок. Проте громадяни мають бути впевнені в тому, що в постійно мінливому середовищі уряд діятиме в їхніх інтересах. Без довіри навіть найкращий уряд не буде ефективним. Згадаймо вакцинацію від COVID-19 в Україні: хоча вакцини сьогодні широко доступні, багато людей неохоче отримують щеплення, бо не довіряють уряду.
Усі ці риси – підзвітність, передбачуваність, прозорість, довіра та чесність – переплітаються та підсилюють одна одну.
Проте як перейти від «поганої рівноваги», коли рівень ухилення від сплати податків високий, а обсяг та якість державних послуг низькі, до «хорошої рівноваги», коли всі сплачують податки й отримують хороші та якісні державні послуги, у суспільстві з низькою довірою, такому як українське?
У певному сенсі це проблема курки й яйця, проте вочевидь хтось має зробити перший крок. Це не може бути одна людина, яка чесно сплачуватиме податки, оскільки з точки зору окремої людини це нераціонально й нічого не змінить. Я бачу кілька реалістичних альтернатив. По-перше, хтось може проявити лідерство. Наприклад, новий президент або нова партія демонструватимуть чесність на власному прикладі. У такому разі лідер матиме моральне право вимагати чесності від усіх інших. Гадаю, це була одна з причин високої підтримки партії «Слуга народу» – багато людей сподівалися, що «нові» політики «перезавантажать» державу. Цілком зрозуміло, що в українському суспільстві назріла потреба в новому суспільному договорі. Однак, як виявилося, зі «Слугою народу» історія складніша. Хоча це не є порушенням закону, наявність офшорних компаній була поганою ідеєю для Зеленського, оскільки це підриває довіру та моральне право просити інших людей вносити посильний внесок у суспільство та, зокрема, повністю сплачувати податки.
По-друге, можна заохочувати децентралізацію, щоб більше місцевих лідерів змогли продемонструвати готовність до належного управління. Справді, люди завжди голосують ногами. Якщо якийсь уряд погано ставиться до них, люди мігрують до іншого місця з кращим урядом. Найбільш чітко ми це бачимо на прикладі «ДНР/ЛНР»: багато людей (за деякими оцінками до ⅔) залишають чи залишили ці «сірі зони» заради кращого життя і майбутнього для себе та своїх дітей. Також не секрет, що люди переїжджають з України до інших країн в пошуках кращих варіантів.
Це підводить мене до третьої альтернативи. Можна також мати зовнішній стимул для розвитку нового суспільного договору. Наприклад, поглянемо на Східну Європу після розпаду Радянського Союзу. Вступ до ЄС, що супроводжувався наданням великих субсидій, став великим стимулом для подолання недовіри та початку формування хорошого уряду. Гадаю, що Україна, безумовно, має шанс колись стати членом ЄС, але нам потрібно розраховувати не лише на допомогу з боку Євросоюзу. Ми також маємо запропонувати ЄС певну цінність, вирішення деяких його проблем. Наприклад, наразі люди стурбовані нестачею продовольства через глобальне потепління. Україна може стати вирішенням цієї проблеми для ЄС. Ще однією конкурентною перевагою є українська ІТ-індустрія – сфера, в якій ЄС відстає від США та Китаю. Україна може запропонувати унікальний досвід у царині кібербезпеки та ведення кібервійн. Можна знайти й інші цікаві пропозиції.
Чи є альтернатива європейському майбутньому України?
Українці зробили свій вибір на користь ЄС. Як я вже казав, люди голосують ногами. Усе більше громадян намагаються знайти роботу в ЄС, ніж, скажімо, в Росії чи країнах СНД. Молоді українці намагаються здобути освіту в Європі, а не в Росії. Вибір очевидний. Насправді, настільки очевидний, що міграція до країн ЄС є приводом для серйозного занепокоєння з боку української економіки. Ми маємо діяти швидко, щоб наблизити Україну до ЄС з точки зору правил та інституцій та уповільнити еміграцію. І маємо робити це не тому, що воліємо догодити ЄС, а тому, що хочемо покращити життя мільйонів українців.
Загалом, вступ до ЄС – це складна, проте досяжна мета. Були часи, коли ніхто не вірив, що Румунія чи Болгарія або частини колишньої Югославії приєднаються до ЄС. Але наразі це вже реальність. Деякі країни ЄС, як-от Угорщина, висловлюють «євроскептицизм». Проте я «єврооптиміст». На мою думку, ЄС має світле майбутнє, і коли нові члени ЄС позбудуться свого радянського спадку, вони стануть частиною цього світлого майбутнього.
Медіа рясніють заголовками про уповільнення економічного розвитку Китаю. Чи є це проблемою для України?
Ми маємо велику невизначеність щодо подальшого розвитку подій у Китаї, і тут стануть у пригоді деякі історичні уроки. Можна згадати, що до початку 1990-х років Японія розвивалася дуже швидко і всі гадали, що вона пережене США. Однак після того, як луснула бульбашка на ринку нерухомості, країна опинилася в стагнації на 30 років. Рецесія в Японії не мала великого впливу на світову економіку. Однак це дозволило Китаю стати лідером серед країн, що розвиваються. Стагнація в Китаї може спровокувати появу іншого лідера – Індія могла би бути хорошим кандидатом.
Не варто недооцінювати роль Комуністичної партії в Китаї. Вона цілком може вирішити нинішню житлову кризу. Однак у довгостроковій перспективі, якщо партія продовжуватиме домінувати на ринку, це приведе країну до стагнації, як це відбулося в СРСР. Коли інтенсивне зростання вичерпається, цебто коли більше не буде охочих переїздити з сіл до міст для роботи на виробництві, Китай буде стагнувати, якщо не перейде до інтенсивного розвитку. А партія дуже обмежує стимули для інтенсивного розвитку.
Сьогодні Китай є найбільшим торговельним партнером України. Як можлива криза в цій країні вплине на Україну? Знов-таки маємо корисний урок з історії. СРСР був найбільшим торговельним партнером такої добре функціонуючої демократії як Фінляндія. Ця країна постачала Радянському Союзу ядерні криголами та інше спеціалізоване обладнання. Тож коли СРСР розвалився, у Фінляндії почалася найгірша за століття рецесія, оскільки Фінляндії було дуже нелегко знайти інші ринки для своєї продукції. Наразі Україна перебуває в кращій ситуації: якщо Китай не купуватиме українське зерно чи сталь, його можна продати деінде. Однак проблеми в Китаї можуть спричинити падіння цін на сировину, що негативно позначиться на економіці України. Український уряд повинен визнати наявність цієї проблеми й зробити країну стійкою до цього. Як це зробити?
Питання має декілька вимірів. По-перше, нам не потрібен один «головнокомандувач», який вирішуватиме, що робити в кожному випадку. Сьогодні «великою ідеєю» є посадка одного мільярда дерев. Завтра це може бути будівництво великих заводів. Натомість нам потрібні інституції, які керуються довгостроковою перспективою і не мають реагувати на щоденні імпульси політиків. Наприклад, НБУ відповідає за цінову стабільність. Тому тут мають працювати люди, які розуміють виклики для країни та здатні розробляти політику реагування на ці виклики. Центробанк має бути незалежним від політиків, щоб захистити людей, які відповідають за макроекономічну політику, від щоденних політичних запитів. Вихід професіоналів з НБУ викликає велику стурбованість.
По-друге, нам необхідно створювати резерви. Уряд повинен побудувати систему, яка буде стійкою до зовнішніх потрясінь. Наприклад, отриманий безоплатно в серпні транш від МВФ у розмірі 2,7 мільярда доларів можна було би відкласти в резерви й використати у випадку повномасштабної кризи в Китаї. Наявність програми з МВФ є ще однією лінією захисту, оскільки програма надає нам доступ не лише до кредитів МВФ, а й до світового ринку капіталу.
По-третє, Україні слід зосередитися на розвитку торговельних та інших відносин із ЄС, щоб мати там більше друзів. Разом з ЄС Україна могла би легше справлятися з викликами. Це не лише точка опори для економіки в бурхливі часи, а ще й хороша інвестиція у створення передбачуваного, підзвітного, та прозорого уряду, якому довіряє суспільство. У цій сфері ЄС водночас надихає власним прикладом та надає практичну допомогу Україні. Чи щиро Україна прагне прийняти цю допомогу, нам ще належить побачити.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
