п`ятниця, 12 квітня

Як село Москалі чинило опір окупації

Більше місяця село Москалі на Сіверщині було під російською окупацією. Алгоритми соцмереж працюють так, що через назву цього населеного пункту багато хто міг не те що не дізнатися про воєнні злочини росіян, скоєні тут, а й загалом про його існування. Попри це, жителі села Москалі затято оберігали своє, українське. Поки загарбники руйнували їхні життя й оселі, вони допомагали одне одному, підсоблювали ЗСУ й навіть в окупації збирали деталі ворожої техніки як музейні експонати для тамтешнього скансена.

Село Москалі розташоване за 30 кілометрів від Чернігова. Дорогами, що проходять повз нього, окупанти хотіли добратися до міста й оточити його, однак українські захисники зірвали їхні плани. Звичайні мешканці теж чинили опір, як могли, тож ця історія, зафіксована у квітні 2022 року, — одна з багатьох, що засвідчує сміливість і нескореність українців.

Автор лонгріду — Богдан Логвиненко — засновник Ukraїner і постійний учасник експедицій деокупованими населеними пунктами, описав почуте й побачене. Цей репортаж — один із понад двадцяти, що ввійшов у книжку «Деокупація. Історії опору українців 2022» (вийде друком весною цього року).

Юрій. Неждані гості з Росії

— Якби притиснули, прийшлось би робити акцент на назві села. Сказав би: «Москалі приїхали [жителів] Москалів грабить». А шо робить? Треба було рятувать колекцію.

У сіверському селі Москалі, що майже за 30 км від центру Чернігова, Юрія Дахна більше знають за прізвиськом Юра Музєйщік. Уперше ми побачилися у 2017 році, в експедиції, — він тоді саме вів козу до свого подвір’я. Домовитися про зустріч в якийсь із наступних днів не вдалося — кілька тижнів в Юри не працював телефон. Чоловік зацікавив нас тим, що мав ідею створити в селі скансен, щоб зберегти старі хати та магазин. Покинуті обійстя він викуповував за копійки і створював там музеї старожитностей — у вільний від господарських справ час. Юрій розмовляє характерною для цієї місцевості сіверською говіркою. Вона подібна до білоруської мови, з вигулькуванням колоритних старовинних українських слівець. Моє улюблене і часто вживане Юрієм — «дещиця» (трохи, незначна кількість чогось). Каже, дещицю музейної колекції друзі пропонували йому вивезти на захід України — відмовився.

СКАНСЕН

Музей народної дерев’яної архітектури просто неба.

За написання назви його села мене кілька разів блокували на фейсбуці, та насправді у цьому топонімі — жодної мови ненависті. Москалями називали козаків із Московщини, які після повернення понад три сторіччя тому Любецької волості (нині — територія на заході Сіверщини з центром у містечку Любеч) до складу Великого князівства Литовського залишилися на його території. У найкращі часи (друга половина XIX століття) поселення складалося з тридцяти шести дворів.

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ

Монархічна держава у Східній Європі часів середньовіччя і нової доби. У час найбільшої могутності поширювала владу на територію сучасних Литовської Республіки, Білорусі, більшої частини України, крайньої західної частини Росії, невеликих частин Польщі та Молдови.

На тепер у селі залишилося близько двадцяти хат. У центрі можна побачити невелику концертну сцену, сконструйовану Юрієм, та давно закриту крамницю, в якій облаштований один із «відділів» музею. Тут же — автобусна зупинка, прикрашена старовинними килимами. Колись на цій крихітній сільській площі розміром з автобус стояв знак «Я люблю Москалі». Нині залишилася тільки літера «Я» і червоне серце. Коли 24 лютого 2022 року в Україну ринули російські армійці, знаки по населених пунктах знімали, аби збити окупантів із пантелику. Зʼявилися смішні вказівники «Нах*й» зі стрілками в різні боки: і дезорієнтація, і деморалізація ворога.

Юрій знає, де захований знак «Москалі», та не спішить розголошувати: війна ще не закінчилася. Ми всією командою по черзі і разом з Юрієм фотографуємося з новим жовто-блакитним дороговказом «Москалі», припасованим до основи «Я люблю». Юрій, у светрі й новеньких кросівках, тримає в руках парасолю — погода похмура. Питаю, чи російські військові взагалі знали, як називається село.

— Думаю, шо знали. Бо розпізнавальні знаки ми зрізали, як загадав нам сільський староста, а про меморіальну дошку забули! А там же написано, шо [учений Михайло] Білий народився у Москалях і [військовик Олександр] Малявка похований на кладовищі села Москалі.

Юрій розповідає, що в селі живуть переважно літні люди. Вони занепадали духом, бо перше, що зробили окупанти, — почали обходити всіх і шукати «нацистів» та «бендер». Тож Юрій як місцевий ґазда та ентузіаст узявся підтримати людей:
«БЕНДЕРИ»

Йдеться про «бандерівців», яких пропагандисти РФ позиціонують як радикальних прибічників незалежності України, здатних на будь-що. Походить від прізвища лідера українського націоналістичного руху Степана Бандери.

— Читати молитви я наказав усім і в селі, і по сусідніх передавав, і матері своїй. Кажу: «Допоки ви живі, будете за нас молитися — так і виживем». Сам із прадідівським дерев’яним образом «Неопалимої купини» дак абходів усі свої хати і село на всі боки, ніби благословляв.

На самому початку повномасштабного вторгнення жителі Москалів і навколишніх сіл іще були впевнені, що окупанти сюди не дійдуть. Мовляв, це не основна траса, села розташовані в полях далеко від важливих обʼєктів. Утім, такі малі дороги, як ця, окупанти використовували, щоб оточити Чернігів. Юрій із синами лузали волоські горіхи 27 лютого, коли загарбники прорвали умовну барикаду з гіляк на підʼїзді до села й колоною вʼїхали на єдину сільську вулицю протяжністю в кілометр.

— Чуємо, щось гуде. Вискочили на веранду — сунуть танки. Ми спершу подумали, що свої, бо й перед тим вони їхали. Аж ні, червоні прапори. Жінка вчепилася за мене, шоб не йшов нікуди. Я виглянув на вулицю — проїхали. А вже на другий день, 28 числа, знову їхало дуже багато техніки. Моїх якраз не було вдома. «Гради» зупинилися навпроти мого двору. Вийшов екіпаж.

Юрій розповідає, що ніби внутрішня сила спонукала його до розмови. Страх кудись пропав, а ноги наче самі повели до окупантів (тут і далі — ред. перекл. із рос.):

— Хлопці, що за хєрня?
— А ми і самі не знаємо.
— А повернутися вам не можна?
— Це нехай наш і ваш президенти домовляються. Інакше нам немає дороги назад.
— Якщо вам не шкода матерів України, пошкодуйте хоч би своїх. І раптом що, майте на увазі, що наші полонених не ображають: надають медичну допомогу, роблять операції.

Солдати замовкли, а Юрій розвів руками й повернувся у двір. Відтак доводилося спілкуватися з окупантами ще двічі. Кілька ночей російські військові провели в крайніх хатах у селі — ймовірно, у покинутих.

— У кого була відкрита хвіртка, заходили, у кого закрита — ні. До мене ж ще раз приходили. Я запитав: «Ви росіяни чи білоруси?», кажуть: «Ми росіяни. Магазин у вас є?».

Магазину немає давно, у такі села зазвичай заїжджає «крамниця на колесах». Тримати на двадцять хат окрему торгову точку — недоцільно. У певному сенсі селу пощастило: їх не грабували, бо нічого було красти.

— Зразу як їхали, вони десь бомбанули (пограбували. — ред.) магазин (мабуть, у сусідньому селі Довжик), були вгашені (п’яні. — ред.). У нас у селі повалили п’ять цементових опор, лише біля мого двору вціліла. Розчавили повністю, світло пропало. Не думаю, шо ненароком, — спеціально.

Уберегти своїх

Старий ясен на єдиній сільській вулиці таїть цікаву історію. Під час Другої світової там загинули п’ять радянських партизанів, які протистояли німецькій армії. Але один із групи вижив і посадив на честь полеглих ясени. Уже в нинішню війну ясен із партизанською історією якимось дивом зупинив російську техніку. Окупанти врізалися в дерево, проїхалися по паркану Юриного обійстя, і танк зламався.

Поки російські вояки трощили електроопори, Юрій міркував, як же йому порати господарство. Він має багато клаптиків городів біля хатин-музеїв, хазяйство розкидане вздовж всієї кілометрової вулиці. Відстані невеликі, та одна хата — на віддалі, у полях — там Юрій переховував сім’ю. Звідти й мав ходити до основного обійстя попід дорогою:

— Дак я думаю, кудою ж його піти. Городами — собака мій гавкає завжди. Ішов напрямік, шоб пса не дратувать. Думаю: виглядатиму з-за паркану — стаїть хто на вулиці чи не стаїть.

На вулиці тоді лежав сніг, Юрій крадькома прямував до свого господарства. Залишалося зо п’ять кроків, аж раптом за парканом, навпроти якого стояв покинутий танк, щось блимнуло, зашипіло й вибухнуло. Що то було — достеменно невідомо. Військові підказують, це могла спрацювати міна або протитанковий гранатомет, але це не точно. Юрій перехрестився, скрикнув «о госпаді!» і тихенько завернув за хату. Кілька хвилин постояв в очікуванні, але, схоже, навколо нікого не було, тож узявся доїти кіз і поїти козенят. А за півтори години до нього завітали.

— Тільки перевдягнувся — хвіртка шкрабнула і хтось постукав у двері. А перевдягався я чого? Думав: десь як уже приб’ють, дак шоб хоть буть не в грязному одязі. У мене така звичка: як хтось заходить, я зразу до дзеркала і причісуюсь. Причесався, виходжу з чашкою чаю, діловий такий: «Одну мінуту».

Окупанти виявили: зник їхній екіпаж, що врізався в ясен. Шукали пропажу по всіх дворах.

— Може, вони втекли? — запитав Юрій загарбників.
— Ні, втекти не могли.

Військові пішли з двору Юрія, а той злякався, що зараз підуть у хату до його родини. Накинув куртку й рушив дорогою. Там стояли танки. Юрій, у куртці наопашки, прослизнув між ними. Раптом хтось із військових, схожий на калмика, рудий і з доволі виразним російським акцентом, перегородив Юрію шлях:

— Нацики тут є?
— Хто?
— Нацики тут є?
— Так ми всі тут націоналісти!
— Ну ми теж.
— Ви ж розумієте, що казки вам там розказують, що ми тут дітей їмо.
— Ну, казки розказують і нам, і вам. Дякую, батя, — і поплескав Юрія по плечу. Довелось розвернутись і йти до своєї родини іншою дорогою, через городи. У цей момент Юрій думав: стрілятимуть йому навздогін чи ні? Обійшлося.

Із цього діалогу виходить, що ми вважаємо росіян задурманеними власною пропагандою, у якій йдеться про велич Росії. Але базується ця пропаганда геть не на величі, а на деконструкції світу фактів. Основне завдання — знищити довіру як таку: людини до людини, людини до влади, групи людей до будь-якої системи. Стрижень російської пропаганди — у тому, що брехня — звідусіль. Не можна вірити навіть побаченому на власні очі, це може бути підготована кимось («рукою жидомасонів», «крилом бандерівців» чи «хвостом гейропи») інформаційна обробка.

Саме тому очевидці масових убивств у Бучі, які телефонували родичам у Росію, стикалися з абсолютним нерозумінням. При постійному заохоченні в деконструкції реальності навіть особистий досвід знецінюється.

У таке середовище легко запустити міфічних звірів, і тоді «світова змова проти Росії» буде цілком звичною справою, а власну брехню можна виправдати тим, що вона — рідніша за чужу. Таке відбілювальне тлумачення закарбувалося в російській мові: наприклад, «ложь во благо» («брехня на благо»), «благородная ложь» (благородна брехня) та навіть «священная ложь» (священна брехня) — тобто не просто близька й рідна, а місійна. Заради такої можна навіть гинути на чужій землі.

Микола. Викопати собі могилу й дивом вижити

Юрій вважає, що їхньому селу ще пощастило порівняно з Бучею, Ірпенем і Маріуполем, сюжети про які бачив по телевізору. Каже, тримався на позитиві, коли вдавалося з кимось зідзвонитись і відповісти на, мабуть, найпоширеніше запитання лютого–березня 2022 року в Україні — «Як ти?». Відповідав із гумором: «Не встигаю памперси мінять», аби друзі зрозуміли, що все в порядку.

Невідомо, чи знайшли окупанти екіпаж «підбитого» ясенем танку, але сам танк вони кудись потягнули. Залишилася одна деталь — залізна пластина з довгими гострими шипами. Юрій придумав її прикопати біля того дерева та притрусити місце сіном: якщо хтось наїде, то проб’є колесо. Така дрібна партизанщина допомогла зупинити ще одну ворожу броньовану машину, щоправда, вже колісну. Коли техніка наблизилася, Юрій вийшов подивитися. На запитання, чи було страшно, каже:

— Всяко було! Хоч організм був як під наркозом, скам’яніло все всередині, все пофіг здавалося. Тільки за сім’ю, за музей переживав.

Дорогою до Москалів досі стоїть розбита ворожа техніка. Ми чекали пів години, поки наші військові величезною вантажівкою витягали з поля підбитий російський військовий КамАЗ. Під час окупації тут працювала місцева диверсійна група (ДРГ), яка замінувала шлях. Росіянам бракувало людей, щоб контролювати всі дороги, тож наші ДРГ заходили далеко в тил ворога. Коли кілька окупантів підірвалося, то їхні поплічники почали шукати, хто це зробив. У сусідньому селі Довжик забрали трьох братів. Двох розстріляли, а щодо третього селяни кажуть, що його сам Бог уберіг.

Того, хто вижив, звуть Микола Куліченко. Його свідчення допомагають реконструювати цей воєнний злочин росіян. Микола став героєм багатьох телерепортажів, де розповідає, як усе відбувалося. Братів заштовхали в багажник авто, склавши одне на одного. Вивезли в поле. Утримували в якомусь складі: велике холодне приміщення, набите іншими полоненими. Троє братів були страшенно змучені після кількох днів катувань і допитів. У полі вони самі собі викопували могили. Спершу розстріляли Євгена. Миколу змусили дивитись, як його брат стікає кровʼю. Тоді вбили і другого брата, Дмитра. Коли Миколі приставили дуло до голови, він крутнувся — і куля увійшла біля носа, а вийшла під вухом, зачепивши лише щелепу. Чоловік почав непритомніти й окупанти штовхнули його в яму. Падаючи, Микола зміг згрупуватись і приземлитися на лікті, аби не задихнутися в землі. На нього кинули старшого брата, Дмитра, і закидали землею. Кисню меншало, але йому вдалося вибратися з могили. Микола навмання дійшов до найближчого села, де місцева жителька намалювала мапу, як дістатися назад до Довжика, нагодувала та трохи привела його до ладу. Удома Миколі довелося тижнями чекати кваліфікованої медичної допомоги. Чоловік переховувався у родичів, ночами кричав і стогнав від болю. Після деокупації братів Миколи перепоховали.

Село Довжик видно через поля з Москалів. Відстань між населеними пунктами — десь п’ять кілометрів. Росіяни використовували ці села для облоги Чернігова: обстрілювали звідси «Градами» житлові квартали міста.

Музейні експонати й сучасні трофеї

Юрій Дахно збирає експонати з усіх навколишніх сіл уже багато років. Частину речей розмістив у колишньому приміщенні сільського магазину, який викупив за безцінь із десяток років тому, частину — у старій тітчиній хаті. Решту колекції зберігає в домашніх «фондах».

Як і пʼять років тому, під час нашої експедиції Сіверщиною, він розповідає історії, паралельно заводячи нас у кожну музейну хату. Тоді хатин було дві, тепер — щонайменше п’ять. В одній Юрій облаштував окрему кімнату із хліборобським приладдям: ручні камʼяні жорна, ступи, млинки. Майже сто років тому, у часи Голодомору — штучного, спровокованого радянською владою голоду, себто геноциду українців, — саме ці знаряддя, що відійшли ще у ХІХ сторіччі, рятували багатьом життя. Водночас є безліч свідчень конфіскації саме таких ручних жорен, що вчергове підтверджує умисність дій російської влади в Україні.

Музейні жорна Юрія стали в нагоді під час російської окупації. Щонайменше десять днів у селі не було світла, тож пустили в хід їх разом із віялками. Так селяни мололи і пшеницю, і кукурудзу, і жито. Хоча кожен мав запаси, вирішили не чіпати їх та готувати їжу з чого є, поки є така можливість. Дружина Юрія пекла оладки на саморобній заквасці — пухкі, як на дріжджах (дріжджів, звісно, теж не було). Їли пшеничну кашу та житній хліб. Ось так музейні експонати стали знову знаряддями праці. Цікаво, що значно старші за Юрія сусіди ніколи раніше не бачили ручних хліборобських приладів, особливо їх вражала віялка для зерна.

— Якраз не було світла, дак віяли й мололи, як під’їхала спецгрупа [окупантів]. Форму мали іншу, як з-під голки. Навели автомати на хату-музей, хтось поліз на лавку і відламав прапор, ще й древко зачепив. Сусід, Митрофанович, виткнувся на вулицю, то навели зброю й на нього: «Дєд, ану закрий калітку».

Без українського прапора селяни прожили десять днів, а всього в окупації — більше місяця. Знайшли древко з-під нього аж першого квітня, але сам стяг, що висів тут багато років, не вдалося повернути. Втім, жителі Москалів відшукали у сховку старенький український прапор і вивісили його за першої ж нагоди. За кілька тижнів до села приїхала дочка Юрія і привезла новенький стяг.

Де б ми потім не їздили, український прапор — символ державності та відсутності окупантів — усюди став надзвичайно важливим. Причому перші стяги в деокупованих містах і селах часто вивішують не військові. Нерідко ще під час активних боїв за це беруться цивільні.

На власноруч змайстрованій Юрієм сцені висять гобелени з «Трьома богатирями» російського художника Віктора Васнецова. Це, напевно, один із найвідоміших сюжетів, масово тиражованих Совєцьким Союзом. У моїй родині таких гобеленів було, здається, два. Щоправда, історії зображених на них богатирів — не надто російські. Так, мощі Іллі Муромця начебто досі зберігаються в Києво-Печерській лаврі, його часто згадують в українському фольклорі як Ілька Муровця. Альоша Попович у нашій традиції згаданий як Олешко Попович із міста Пирятин — це більше 200 кілометрів на південний схід від Москалів, тобто аж ніяк не Москва. Олешко брав участь в обороні східних кордонів Київської Русі, звідки тоді сунули племена печенігів та половців, а тепер — орди російських окупантів. Крім богатирів, сцена прикрашена портретами Тараса Шевченка. Зважаючи на те, що військові РФ у Москалях знищували будь-які ознаки українства, цій сцені, можливо, вдалося втриматися саме завдяки звичним радянським предметам.

Старший син Юрія передавав ЗСУ дані про кількість та місцезнаходження російської техніки, щоб її потім підбивала українська артилерія. Залазив на хлів, щоб спіймати зв’язок. До підрахунку було залучене все село.

Брата Юрія окупанти впіймали вночі біля розбитої ворожої техніки. Допитували дванадцять годин, возили в сусідній Ріпкинський район. Юрій розповідає, що чудом відпустили:

— Він у кущ при дорозі стрибнув, коли побачив, що його засікли. Крупнокаліберними [кулями] стріляли, та, на диво, не попали. А патом уже кажуть: «Ну всьо, гатов». Думали, що вбили. Тоді він вирішив озватися — злякався контрольного пострілу. Каже: «Шо я такого зробив, шо ви по мені стріляєте?». Дак вони тагда йому мішок на голову, запхнулі в свой бронемобіль і повезли. Мурижили, мурижили… Він пояснював, що не міг підірвати їхні бетеери (бронетранспортери. — ред.), бо це ж біля його хати.

Юрій показує зібрані гільзи — після звільнення села вони з братом побували на місці, де йому вдалося вижити.

А одного разу, ще в окупації, Юрій зібрав ініціативну групу, взяв електрика з сусіднього села і поїхав натягувати кабелі зі збитих російською технікою електромереж. Але навіть там не зміг стримати свій колекціонерський порив, тож дорогою заїхали з хлопцями подивитися на залишки снаряда тактичного ракетного комплексу «Точки-У», що впав у полі біля Москалів. Шматок від нього почепив на багажник, а на кермо припасував стальний о́бід від російського «Уралу» .

Повертаються до села, а назустріч — колона російської техніки.

— Блін, у тебе не всі дома! — кричить Юрію односельчанин.

А той відповідає:

— Їдь мовчки, не п*зді.

Колона їх оминула. 

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.
ТЕГИ: