Як кохали Наполеон, Симоненко, Роден: добірка любовних листів відомих людей

14 лютого – День Святого Валентина і свято всіх закоханих. У цей день завжди актуальна поезія про любов.

“Як замовкнуть усі автомати, і розчуємо врешті весну, як же спрагло ми будем кохатись, щоби змити із себе війну”, – писав музикант, поет, а нині й військовий Павло Вишебаба.

Митці писали про високі почуття в усі часи. Історія зберегла особисті листи багатьох поетів, письменників, політиків, художників, воїнів та інших відомих людей.

“УП. Життя” зібрала найцікавіші та найчуттєвіші з них.

Василь Симоненко

Фото: Wikimedia Commons

Василь Симоненко – український поет-шістдесятник, дисидент, журналіст, а до того ж – справжній романтик.

Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю на Черкащині у 1957 році. Дівчина була кур’єркою газе­ти “Черкаська правда”, а Симоненко – студентом Київського університету. Відтоді Василь багато писав Люсі. У 22 роки поет одружився, згодом у них з Люсею народився син Олесь.

На папері Василь ділився побутовими новинами, розповідав про іспити, армію, жартував, багато “цілувався” та часом нарікав, що кохана не відповідала йому такими ж палкими словами. Ось кілька його листів (дещо скорочених):

Малюся!

З Черкас я поїхав ображений і злий. Чому ти не прийшла – таємниця. В міру наближення до Києва мій гнів вивітрювався. Вчора цілий день мотався по Києву. Хотілося дуже спать, але я поклявся вгамуватися тільки після 11 ночі. Тут дуже багато хороших дівчат, але, на жаль, жодної схожої на тебе не бачив.

Люсь! Мені охота подратувать тебе, але в черепі немає жодної хохми. Ти вредне дівча, і я всю надію покладаю на того собаку, що він збереже тебе від спокуси. Отого білявого, що випав на картах, ще не передбачається? Дивися. Люся! Я вже встиг солідно скучити за тобою. Всі дівчата в темно-голубих пальтах здалеку чомусь дуже похожі на тебе, а зблизька – ні. Жаль. Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови. На папері цілуватися не дуже смачно, але я цілую мою маленьку Люсю міліон разів. Губи не заболять – не бійся.

Жду. Люблю. Скучаю. Цілую. Твій Вася.

P.S. Завтра починаються заліки. Мороки багато. Надіюся, що все буде гаразд. Думаю про тебе, Малюся!

Джерело: УІНП

Цілую мою вредну Малюсю.

Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від тебе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? А може, з’явився той білоголовий в’юноша, що випадав на картах? Зроду не вірив у забобони, а тут уже починаю побоюватися. Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина – ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі дівчата здалеку були чимось похожі на тебе. Я навіть підозрівав, що у мене щось із шариками не в порядку.

Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере – треба ж готуватися до екзаменів, а тут “світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні”.

Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить…

Люблю дико. Цілую твої пальчики, щоб вони скоріше взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів.

Твій Вася.

Симоненко з дружиною і сином

Кланяюся моїй маленькій господині!

Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю – дуже скучив. Точно повідомити тобі, коли приїду, зараз не можу, бо ще не ясно, коли будемо підписувати при значення і коли засідатиме кафедра, де я захищатиму свою наукову працю, яку зараз, до речі, ще тільки доводжу до кондиції.

Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік може зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні не писав тобі цього непотрібного листа, а з’явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці ще буду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Тепер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію (…)

Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю, І скучаю, і обнімаю, і цілую і… і… і…

Твій чолов’яга Васильок.

Джерело: УІНП

Малюсі

Нехай слова ці скучні і бездарні,

Та як мені не написати їх –

Я в них прийду до скромної друкарні

І буду знову втоптувати сніг.

І буду знов у вікна заглядати,

Брехати, що не холодно мені,

Твої нечутні кроки впізнавати

В морозній монотонній тишині,

І цілуватися в провулку до безтями…

Чого б тепер я тільки не віддав,

Щоб тільки знову все було так само,

Як я у вірші цьому пригадав.

Щоб знов були ті суперечки марні,

Щоб від кохання знову я дурів…

Нехай слова ці скучні і бездарні,

Та я їх кров’ю власною зігрів!

Мила моя дівчинко! Не будь дуже суворим критиком і не лай нещасного поета за незграбність. Я ж так старався. Я так люблю тебе, що навряд чи можна знайти повноцінні слова, щоб передати це. Твоя полтавська Галушка.

Люсьєн!

Набравши повні груди свіжого черкаського повітря (цигарку тільки що погасив), гукаю тобі з берегів синього моря: Драстуй! Привіт! Салют!

Я живий. Мати жива. Олесь живий. Сусіди живі. Усі знайомі й незнайомі теж живі, крім тих, хто необачно вмер. Учора одержав твого листа. Сьогодні одержав перші після відпустки гроші. Спішу випити 100-грамівку за розквіт твоїх сил і здоров’я. Другу стограмівку вип’ю за твою нев’янучу вроду. Будьмо!!

Я саме пишаюся, мов індик, бо у московській “Литературной газете” про мене маститий критик сказав 10 рядків петитом. У тебе очі на лоба полізуть з подиву, коли ти вичитаєш там, що я “самостоятельный”. Отаке-то.

Хіба у Ворзелі мало хвацьких парубків, що ти нудьгуєш і читаєш ідіотські детективи? Сеньйоро! Ми втратили 14 крб. за путівку не для того, щоб ти повернулася з Ворзеля черницею або баптисткою. Дерзай, дєтка, розбивай парубоцькі серця направо й наліво. Розколюй їх, мов горіхи. Лушпиння тільки не привозь додому.

Ну, бувай! Тут стоїть ціла черга твоєї і моєї рідні, а також з сотню Твоїх поклонників. Кожен намагається поцілувати тебе. Перший у черзі Ігор. Поцілунки висилаю бандероллю. Гуд бай.

Твій кволий чоловічок.

На жаль, історія кохання завершилась передчасно: Симоненко помер у віці 27 років. Разом з Аллою Горською і Лесем Танюком вони виявили місця поховання розстріляних українців у Биківні. Після цього поета побили НКВДисти, і він помер від ниркової недостатності.

Наполеон Бонапарт

Художник: Jacques-Louis David

Наполеон I Бонапарт – французький полководець, перший консул Французької Республіки, перший імператор Франції.

Романтичне життя Наполеона було не менш драматичним, ніж його політична і військова кар’єра. 9 березня 1796 року Наполеон одружився з Жозефіною Богарне – вдовою страченого генерала.

У листах Наполеон не лише зізнавався у коханні. Імператор був дуже ревнивим та сварив дружину за те, що її листи недостатньо довгі. Ймовірно, зараз такі стосунки назвали б токсичними.

Це лист, який Бонапарт надіслав дружині у 1796 році:

Я не провів жодного дня, не кохаючи тебе; я не провів жодної ночі, не стискаючи тебе в обіймах; я не випив жодної чашки чаю, не проклинаючи славу і честолюбство, які не дають мені спокою в самому серці моєї істоти.

Серед усіх моїх справ, чи то на чолі війська, чи то під час інспекції таборів, моя чарівна Жозефіна стоїть у моєму серці одна, вона займає мій розум і заповнює мої думки. Якщо я від’їжджаю від тебе зі швидкістю бурхливої Рони, то лише для того, щоб швидше побачити тебе знову.

Якщо я встаю серед ночі на службу, то тільки тому, що це може на кілька днів прискорити приїзд моєї солодкої любові. Але у своєму листі від 23-го і 26-го ти звертаєшся до мене на “Ви”. На “Ви”! Ах, нещасна жінко, як ти могла написати цього листа? Він такий холодний. А що ти робила ці чотири дні з 23-го по 26-те? Ти не писала своєму чоловікові….

Ах, кохана, це “Vous” і ці чотири дні змушують мене тужити за моєю колишньою байдужістю. Горе тому, хто винен у цьому! Дух мій важкий, серце моє в кайданах, і я жахаюся своєї уяви (…)

Прощавай, дружино, мука, радість, надія і серце мого єства, яку я люблю і боюся, яка вселяє в мене ніжні почуття, що зближують мене з природою, і бурхливі пориви – вулканічні, як Етна. Я не прошу від тебе ні вічної любові, ні вірності, але просто… правди, безмежної чесності. День, коли ти скажеш: “Я люблю тебе менше”, буде або кінцем мого кохання, або останнім днем мого життя.

Якби моє серце було настільки слабким, щоб любити невзаємно, я б розірвав його на шматки своїми зубами. Жозефіно! Жозефіно! Пам’ятаєш, що я іноді говорив тобі? Природа створила мене сильним і рішучим. А тебе вона створила з мережива і госсамера. Ти мене більше не любиш? Пробач мені, кохання мого життя, моє серце розривається від суперечливих сил.

Я одержимий тобою, моє серце сповнене почуттів (…) Прощавай! Ах, якщо ти любиш мене менше, значить не любила ніколи. Тоді я справді жалюгідний.

Бонапарт.

У постскриптумі Наполеон написав про успіхи на війні.

“Моя озброєна кавалерія і обоз скоро будуть на марші. Мої солдати виявляють до мене невимовну довіру; ти одна є моїм джерелом прикрості; ти одна є радістю і мукою мого життя”, – додав він.

Художник: François Gérard

У 1809 році Наполеон розлучився з Жозефіною. А цей лист вперше опублікували у 1827 році у другому томі “Мемуарів сучасниці” Іди Сент-Ельм.

Він пішов з молотка за 650 тисяч французьких франків на аукціоні у 1997 році, розповідають у Фонді Наполеона.

Принц Альберт

Художник: Franz Xaver

Альберт Саксен-Кобург-Готський – принц-консорт британської королеви Вікторії, яка зійшла на трон, щойно досягнула повноліття, і правила протягом 63 років.

Вікторія і Альберт одружились 10 лютого 1840 року, народили у шлюбі 9 дітей і мали насичене інтимне життя, про яке королева згадувала в особистих щоденниках.

Картини: Royal Collection RCIN

Вікторія і німецький герцог Альберт – кузени, яких планували одружити. Вони вперше зустрілись у жовтні 1839 року, коли Альберт гостював у Віндзорі, і щиро закохались одне в одного.

Ось один із листів Альберта до Вікторії, коли вони ще були у статусі наречених.

Моя найдорожча, найулюбленіша Вікторіє.

Я такий зворушений довірою, яку ви засвідчуєте, надсилаючи свої листи, і ніжними почуттями, які ви висловлюєте до мене в них, що навіть не знаю, як вам відповісти. Чим я заслужив стільки любові й сердечної доброти?

Я все ще не можу звикнути до правдивості всього, що бачу і чую, і можу тільки вірити, що Небеса послали мені ангела, чиє світло покликане осяяти моє життя. Дозвольте мені зробити вас цілковито щасливою – подарувати щастя, на яке ви заслуговуєте!!!

Тілом і душею залишаюся назавжди вашим рабом.

Ваш відданий Альберт.

Весілля Вікторії та Альберта. Художник: George Hayter

Ось ще один лист монарха до коханої від 1840 року:

Дорога, глибоко кохана Вікторіє.

Згідно з твоїм бажанням і закликом мого серця поговорити з тобою і відкритися тобі, я пишу ці рядки. Ми благополучно прибули до Кале. Лорд Альфред через чверть години знову переправиться через Ла-Манш, а завтра рано вранці прибуде до Віндзора. Приплив і сильний вітер змусили нас рушити о 2:30 ночі, і ми прибули близько 6-ї години. Навіть тоді корабель не зміг підійти до причалу, тому ми вирішили зійти на берег на меншому човні. Ми з Шенком і всі слуги були страшенно хворі; я ледве одужав.

Годі й казати, що як тільки ми поїхали, мої думки були лише з тобою у Віндзорі, і твій образ заповнює всю мою душу. Навіть у мріях я ніколи не міг собі уявити, що знайду стільки любові на землі. Мене осяює та мить, коли я був поруч з тобою і тримав тебе за руку. Ті дні пролетіли так швидко, але так само швидко пролетить і наша розлука.

Обіцяю незмінну любов та відданість

Твій завжди вірний

Альберт.

“Інтимний” портрет Вікторії: Franz Xaver Winterhalter/Royal Collection Trust

Листів королеви Вікторії у відкритому доступі ми не знайшли. Але Її Величність неодноразово зізнавалась у коханні до чоловіка, зокрема, в особистих щоденниках. Ось спогад королеви про вечір після весілля:

Мій милий, милий Альберт сидів на банкетці поруч зі мною, його неймовірна любов і ніжність подарували мені небесне кохання та щастя, які я ніколи не сподівалася відчути! Він стиснув мене в обіймах, і ми цілували одне одного знову і знову! Його краса… його ніжність і лагідність – я безмірно вдячна, що маю такого чоловіка!

О десятій двадцять ми разом лягли у ліжко (звісно ж, в одне ліжко). Лежати біля нього і в його руках, коли він називав мене лагідними словами, яких я ніколи раніше не чула, – це неймовірне блаженство! О, це був найщасливіший день мого життя! Нехай Бог допоможе мені виконати мій обов’язок як належить і бути гідною цього дару.

Фото: Roger Fenton/Royal Collection RCIN

Принц Альберт помер від тифу у 1861 році. Королева Вікторія ніколи не змогла повністю оговтатися від горя і до кінця життя носила чорне вбрання.

Ольга Кобилянська

Ольга Кобилянська – українська письменниця з Буковини, одна з перших українських феміністок, подруга Лесі Українки, яка порушувала жіноче та робітниче питання у літературі. Вона виступала проти “суспільного й родинного рабства” для жінок, і стосунки не були сенсом її життя.

Всупереч канонам ХІХ століття, мисткиня була готова вийти заміж лише за умови, що зможе продовжувати студії та працювати.

Джерело: www.archives.gov.ua

У 1895 році вона познайомилася з поетом і редактором газети “Буковина” Осипом Маковеєм, у якого закохалася. Письменниця першою зізналась у своїх почуттях і запропонувала Осипу жити разом.

Ось дещо скорочений уривок її листа:

Я би Вам ніколи такого предложенія не робила, якби не було можливості разом жити. Ви не будете під тим терпіти і не будете від нікого зависимим. Хтось сконцентрує себе в білих медведях і літературі, і буде лише для них жити.

Чи маєте відвагу розпочати життя так, як Вам пропоную? Я – маю. Але Ви скажіть рішуче слово, я піду за Вами. Я би хотіла щоби Ви на мене дивилися, як на рівного собі товариша, не як на “немічну жінку”. Про любов я тут не пишу нічого. Се свята, велика, окрема річ. І я її не хочу тут мішати. Она є і є, і ще раз є, і вічно буде.

Мені так дивно, що я се Вам пишу все… Майже сама себе не пізнаю. Але саме життя і почування доводять чоловіка до того, що він розмикається і виходить з себе. Але одну річ я Вам мушу написати, котру мусите знати. … Я від Вас старша о 3 цілісінькі роки. Я не відчуваю тої різниці. Я їх затру, тії роки, і они не стануть нам на заваді (…)

Звичайно, чоловіки вмирають борше від своїх жінок. Але як жінка старша, то потім вони разом вмирають. Саме так буде добре… Не знаю, як приймете мої слова, звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не іду звичайною дорогою дівчат.

Проте чоловік не відповів взаємністю і кохання Ольги залишилось нерозділеним.

Колаж, Кобилянська і Маковей

У листі від 1901 року письменниця звертається до Маковея так:

Стільки жінок є на світі стільки легкодушних, подлих і всім ви вірили – лише мені ні, що мене Бог покарав такою глибиною чуття і лише на те, щоби мені на останку той, котрий одиноким моїм царем був, не повірив.

О Боже, зрозумійте мене і зрозумійте, що Кобилянська ніколи не переставала Вас любити і перестане аж тогди, як її серпе застигне. Тепер я переконуюся, шо нещасні тоті, котрі вірні так по-собачому, як я! Що Вам була моя вірність? Нічим. Любов – нічим. Я Вам була нічим у ваших очах. Я знаю – любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори.

Убийте мене власною рукою, лише щоби я не мучилася довго. У кого душа і любов поважні, як смерть, они страшно мучаться. Що она любить – то вже навіки любить. Она літами для свого дорогого медведя у душі рай носила. Він її царем білим був. Це не може бути, що він споневіриться її…

Я ніколи інакше не напишу. Як умирати буду – то не скажу інше як те, що лише одного любила. Вірте, вірте. Боже мій – Боже мій!

Франц Кафка

Франц Кафка – австрійський письменник єврейського походження, один із найвідоміших екзистенціалістів ХХ століття, твори якого сповнені абсурду й меланхолії.

У 1912 році митець зустрів свою наречену – німкеню Феліцію Бауер. Кафка двічі освідчувався їй і вона погоджувалась, але парі не судилось одружитися.

Кафка з Феліцією. Фото: Mondadori Portfolio

Кафка хворів на туберкульоз і, схоже, не був готовий до сімейного життя. Остаточно вони з Феліцією розійшлися у 1917 році. Ось один із листів письменника до нареченої:

Фройляйн Феліціє!

Я хочу попросити вас про послугу, яка звучить досить божевільно, і яку вважав би такою, якби отримав цього листа. Це також найбільше випробування навіть для найдобрішої людини. Ось чого я прошу:

Пишіть мені лише раз на тиждень, щоб ваш лист приходив у неділю – бо я не можу витримати ваших щоденних листів, я не здатний їх витримати. Наприклад, я відповідаю на один з ваших листів, потім лежу в ліжку – я спокійний ззовні, але моє серце колотиться у всьому тілі, я думаю тільки про вас. Я належу вам, інакше я не можу висловитись, та й цих слів недостатньо.

Але саме з цієї причини я не хочу знати, у що ви одягнена; це настільки збиває мене з пантелику, що я не можу змиритися з життям. І саме тому я не хочу знати, що ви мене любите. Якби я знав, чи міг би я далі сидіти в офісі чи вдома як дурень, замість того, щоб стрибнути в поїзд із заплющеними очима і розплющити їх лише тоді, коли опинюся поруч з вами?

Є сумна причина, чому я цього не роблю. Якщо коротко: мого здоров’я ледь вистачає лише для мене самого, воно заслабке для шлюбу, не кажучи вже про батьківство…

Якби я тільки відправив суботнього листа, в якому благав вас більше ніколи не писати мені та давав вам таку ж обіцянку. Боже, що заважало мені відправити того листа? Все було б добре. Та чи можливий тепер компроміс? Чи нам стане легше, якщо ми писатимемо одне одному лише раз на тиждень?

Ні, якби мої муки можна було вилікувати таким чином, то вони були б несерйозні. Я вже передбачаю, що не зможу витримати навіть недільних листів. І тому, щоб компенсувати втрачену можливість суботи, прошу вас з усіх сил, що залишилися в мене наприкінці цього листа… Якщо ми цінуємо своє життя, нам слід відмовитися від усього (стосунків – ред.)…

Чи думав я підписати себе Dein (Ваш)? Ні, це було б брехнею. Я навіки прикутий до себе – я такий, і я повинен намагатися з цим жити. Франц.

Леся Українка

Леся Українка (Лариса Косач-Квітка) – українська письменниця, драматургиня, поетеса зі Звягеля, активістка українського жіночого руху, авторка відомої драми-феєрії “Лісова пісня”, поеми “Бояриня”, численних поетичних збірок.

Як і її товаришка Кобилянська, Лариса мала нерозділене кохання. Ось як Леся Українка писала про свого обранця, білоруса Сергія Мержинського:

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?

О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись…

А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!

Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни (…)

Олена Пчілка, Леся Українка і Сергій Мержинський у Гадячі. Джерело: Локальна історія

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди? Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди! Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Мержинський помер від туберкульозу в 1901 році, у письменниці на руках. 6 років потому вона вийшла заміж за музикознавця Климента Квітку, з яким разом записувала народний спів.

Огюст Роден і Каміла Клодель

Колаж: tv5monde

У Франції багато відомих пар митців. Серед них відома скульпторка реалістичного напряму Каміла Клодель і скульптор-імпресіоніст Огюст Роден. Історія їхнього кохання була бурхливою, але болісною.

Каміла Клодель була ученицею Родена на початку 1880-х років. Він був на двадцять чотири роки старший за неї, але обидва закохались, почали працювати разом та стали натхненниками одне для одного.

В архіві музею Родена збереглося п’ять листів від Родена і близько п’ятнадцяти від Каміли. Ось уривки одного з них від 1886 року:

Моя жорстока подруго!

Моя бідолашна голова сильно розболілася, і я вже не можу вставати вранці. Сьогодні я блукав годинами і не знайшов тебе на наших місцях. Якою солодкою була б для мене смерть!

Чому ти не дочекалася мене в майстерні? Я приречений на біль. У мене бувають моменти забуття, коли я страждаю менше, але сьогодні непримиренний біль не дає мені спокою. Каміло, моя кохана, незважаючи ні на що, незважаючи на божевілля, яке наближається, і яке буде твоїм, якщо все це продовжуватиметься. Чому ти мені не віриш?

В одну мить я відчув твою страшну силу. Змилуйся, лиходійко. Я так більше не можу. Я не можу прожити жодного дня, не побачивши тебе (…) Я більше не зможу працювати. Злостива богиня! І все ж я шалено тебе кохаю.

Дозволь мені бачити тебе щодня. Це могло б зробити мене кращим, бо тільки ти можеш врятувати мене своєю щедрістю. Не дай цій повільній огидній хворобі взяти гору над моїм розумом, над палкою і чистою любов’ю, яку я відчуваю до тебе, – словом, зглянься, моя кохана (…)

А ще Роден писав Камілі, що схиляється перед красою її тіла. Того ж року він обіцяв, що одружиться. Утім, реальність була далекою від цих романтичних слів. Роден жив на дві сім’ї та не думав кидати свою неофіційну дружину Розу Бере.

Роден у 21 рік. Фото: Charles Hippolyte Aubry/Musée Rodin

Газета Ле-Монд публікувала лист, який Каміла надіслала Родену з відпочинку в замку Іслет 1891 року. Цікаво, що наприкінці вона згадує брехню коханого.

Мосьє Роден,

Оскільки мені нічого робити, я знову пишу тобі. Ти не уявляєш, як добре в Іслеті. Сьогодні я їла у середній кімнаті-оранжереї, звідки можна побачити сад з обох боків. Мадам Курсель запропонувала мені їсти там час від часу (…)

Вона сказала мені, що я можу без будь-якої небезпеки купатися в річці, де купається її дочка та покоївка. З твого дозволу я зроблю те саме, бо це велике задоволення і так я зекономлю на відвідуванні гарячих ванн. Чи не міг би ти купити мені маленький роздільний купальник, темно-синій з білою тасьмою, блузку та штани середнього розміру? (…)

Я сплю гола, щоб змусити себе повірити, що ти поруч, але коли прокидаюся – усе відчувається геть не так.

Я тебе цілую,

Каміла.

Понад усе прошу, не обманюй мене знову.

“Вік зрілості”, Каміла Клодель. Фото: ADAGP

З часом мисткиня дедалі сильніше відчувала, що її колишній вчитель тепер привласнює собі її творчість, краде її ідеї. Зрештою, після 15 років стосунків вона зважилась на розрив.

Каміла пережила Огюста на 26 років.Серед її робіт можна виділити “Зрілий вік”, “Одужання”, “Прощання”, “Молода дівчина зі снопом”, “Персей і медуза Горгона”, “Гамадріада”. Остання брала участь у Всесвітній виставці 1900 року.

На жаль, багато шедеврів майстриня розбила сама, адже потерпала від депресії, манії переслідування та інших ментальних розладів. Вона боялася, що Роден чи його знайомі пограбують її майстерню.

“Поцілунок”, Огюст Роден. Фото: Musée Rodin

Скульптури Огюста Родена нині можна побачити у його музеї в Парижі. Найвідоміші роботи майстра – “Мислитель”, “Поцілунок”, “Ворота пекла”, “Громадяни Кале”.

Авторка: Олена Барсукова.