Дивлячись на розбомблені будинки і спалені квартали, я думав про одне – інвестувати треба передусім у нематеріальне. В себе, свою освіту, враження, емоції, досвіди. Це і є найвища цінність. Це і є життя. Про це розмірковує український поет, перекладач та есеїст Андрій Любка.
Джерело: Tvoemisto.tv.
Війна дуже чітко все це підкреслила. Бо якщо ти знаєш якусь мову – ти потенційно маєш кращі шанси здобути допомогу і облаштуватися закордоном. Вмієш водити авто – ти більш мобільний, можеш допомогти людям або навіть швидко втекти. Будував соціальні зв’язки, розвивав громадські середовища, брав участь у різних ініціативах – ти значно легше отримаєш необхідну допомогу, знайдеш потрібні контакти і виходи, будеш ефективнішим.
Скільки разів я подорожував на останні гроші! Не кажучи вже й про дозичені. Але в підсумку це було правильно, бо всі ті враження, побачене й скуштоване, проїхане й переплите – залишилося зі мною, це ніхто не може розбомбити чи окупувати. Це моя приватна територія. Тепер, коли кордони закриті і взагалі не до мандрів, я собі думаю: як добре, що я поспішав до війни. У мене було правило, що відвіданих країн у списку має бути більше, ніж мені років. Але тепер думаю, що треба було бути вимогливішим до себе – і вимагати удвічі більше країн, ніж років.
Бо відкладаєш на квартиру, мрієш про будинок, економиш, міняєш машину на кращу – все це класно, але водномить може зникнути. Не зникає тільки те, що ти завжди носиш з собою, в собі. Спогади, емоції, знання, навички, досвіди і людські стосунки. Це і є найнадійніший депозит у житті.
