“Таємний агент” УНР проти “совєтів”: історія розвідника Семена Могили, що стала відомою аж через 100 років

У Галузевому державному архіві СБУ зберігається слідча справа старшини армії УНР, розвідника Семена Могили. Понад 100 років вона припадала пилом під грифом “цілком таємно”… Про боротьбу України за незалежність на поч. ХХ ст. відомо немало, але архівна справа саме цієї людини стала відомою лише нещодавно.

Джерело: 5.ua.

2 січня 1923 р. увагу радянських прикордонників у містеч­­ку Судилків під Ізяславом привернули двоє чоловіків, які намагалися перетнути польсько-радянський кордон. Один із них, пише історик Я. Тинченко, – молодий чоловік з охайною зачіскою та підстриженими вусами на чистому обличчі. Другий, іще хлопчик, був типовим гімназистом, який перервав навчання через лихоліття війни. Їх відразу схопили і відправили до місцевого відділку ГПУ, де підлітка Івана Вишнівського тут-таки й “розкололи”. Він мусив зізнатися, ніби є резидентом польської розвідки. Той, хто мав вигляд офіцера, довго опирався й не говорив зі слідчими. Лише 11 січня теж сказав: є українським розвідником, назвавши своє справжнє ім’я та звання – Семен Могила, старшина Армії УНР.

Керівництво Правобережного округу ДПУ (Державне політичне управління) УСРР дійшло, що на кордоні спіймали не пересічних “шпигунів”. Відтак було наказано негайно відправити під посиленою охороною обох арештантів до Києва.

Та даремно волинські й київські чекісти раділи, що їх нагородять. Виявилося, керівництво ДПУ республіки чекало на тепер уже затриманих мало не з “розпростертими обіймами” й було відверто розсерджене через спритність прикордонників…

У ЛАВАХ АРМІЇ УНР

Семену Андрійовичу Могилі, героєві Армії УНР, на час арешту виповнилося лише 24 роки. Зі слідчої справи відомо, що 1917-го він працював реєстратором у сільському управлінні в рідному містечку Рівному Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Дізнавшись про організацію Центральної Ради та появу перших національних військових формувань, юнак поїхав до Києва і вступив на навчання до 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Тут він зустрів свого друга і двоюрідного брата Михайла Михайлика.

За зразкову поведінку та успіхи в навчанні Семен став бунчужним (унтер-офіцерське звання в армії УНР) свого курсу. А коли наприкінці 1917 року школа виступила на оборону державного кордону в районі станції Доч на Чернігівщині проти більшовицьких військ, що наступали, Могила командував юнацькою чотою – 30-ма воїнами.

Михайло Михайлик – автор найповніших мемуарів про легендарний бій під Крутами 29 січня 1918-го. Серед інших згадує він і бунчужного Семена Могилу. Той напередодні бою очолював розвідку, яка паротягом вирушила в напрямку червоних військ і навіть захопила кількох полонених. Під час відступу з поля бою під Крутами Семен Могила попіклувався, аби було винесено всіх поранених юнаків із його сотні.

Навесні 1918-го Семена Могилу призначили скарбничим військового коменданта міста Липовця на Вінниччині. Наприкінці того ж року він повернувся до Рівного на Херсонщині, де сформував власну партизанську групу, яка активно боролася проти радянської влади, винищуючи загони, які збирали в селян продрозкладку.

Навесні 1920 р. в складі куреня Низових запорожців, сформованого в містечку Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, Могила влився до лав Армії УНР, яка рейдувала під час Першого зимового походу. Належачи до того підрозділу, в 1920-1921 рр. служив у 1-й Запорізькій та 6-й Січовій дивізіях Армії УНР. Від 15 травня 1921-го працював у повстансько-партизанському штабі Юрка Тютюнника. Влітку його відрядили на Херсонщину – організувати антирадянське повстання. Та коли прибув у рідні краї, чекісти вже виявити і знищили українське підпілля. Могила намагався сформувати новий партизанський загін, а коли цього зробити не вдалося, переховувався по обійстях глодоських жителів.

У травні 1922 р. Семен Могила повернувся до Польщі, де підготував докладний звіт про свою роботу на Півдні України для розвідвідділу Генштабу Армії УНР. Потому він виїхав відпочивати до Сарн, де мешкав Михайло Михайлик. Брати радісно зустрілись і домовилися, що мешкатимуть разом. Але прийшов новий наказ… Могила мав знову вирушити на окуповану “совєтами” Україну. У ніч із 27 на 28 жовтня 1922 р. він спробував перетнути кордон, але натрапив на його охоронців із радянського боку. У перестрілці був поранений у ногу й повернувся до Сарн.

ЧУЖІ СЕРЕД СВОЇХ

Тим часом, влітку 1921 р., між головним отаманом Армії УНР Симоном Петлюрою та керівником Повстансько-парти­занського штабу (ППШ) Юрком Тютюнником окреслився розкол. Одна з головних причин була тією, що Генштаб Армії УНР та військове оточення Петлюри почали підозрювати ППШ в роботі на більшовиків. На цю думку керівників УНР наштовхнув факт, що в окупованій червоними Україні почалися масові арешти керівників та рядових членів підпілля. У Генштабі не виключали, що певну роль у провалі руху відіграли зрадники, завербовані радянськими каральними органами.

Головний отаман та його підлеглі були близькими до істини: в оточенні останнього справді діяло кілька таємних агентів ЧК. Ці люди свого часу брали активну участь у визвольній війні 1917-1920 років, але потім із різних причин погодилися на співпрацю з більшовиками. Серед головних, які штовхали до відступництва, були родинні обставини. У декого на окупованій більшовиками території залишалися дружини, діти, батьки…

Остаточно стосунки поміж Петлюрою і Тютюнником зіпсувалися після Другого зимового походу (листопад 1921 р). Хоча до деяких активних старшин із Повстансько-парти­занського штабу ще зберігалася довіра. Але й вона похитнулася наприкінці 1922-го.

У листопаді 1922-го радянські каральні органи ліквідували Волинську повстанську армію – потужне партизанське об’єд­нання з Житомирщини. Фактичними його керівниками були сотник Панас Петрик та військовий лікар Василь Грунтенко. Обидва брали участь у Другому зимовому поході, після поразки якого залишились для партизанської боротьби у рідному краї. Перший урятувався під час розгрому Волинської групи Юрка Тютюнника під Базаром, а другий уцілів після розбиття Подільської групи Михайла Палія-Сидо­рянського біля села Авратин. Користаючись масовою підтримкою селян, Петрик та Грунтенко створили кілька партизанських загонів, які ще взимку 1921-1922 рр. розпочали боротьбу з більшовиками.

Керівництво Волинської повстанської армії надіслало представників до Поль­­щі, аби повідомити керівників УНР про своє існування. Але там перед вояками армії УНР провідників ВПА було обмовлено… Михайло Палій-Сидорянський заявив, що Василь Грунтенко – зрадник, який перекинувся на бік більшовиків.

Та партизанські керівники не впадали у відчай і продовжували боротьбу. Петлюрі та його оточенню заява авторитетного тютюнниківця Па­лія-Сидорянського видалася дивною. Головний отаман наказав потайки від усіх направити до Волинської повстанської армії свого представника. Та поки тривало з’ясування ситуації, ВПА викрили. Василь Грунтенко та більшість її бійців були зраджені й потрапили до рук ворога. Панас Петрик та його начальник штабу Лука Костюшко удвох вступили в поєдинок із п’ятьма чекістами і, як потім прозвітувало до Москви керівництво ГПУ УСРР, користаючись зі своєї “фантастичної сили”, усіх їх розкидали і вирвалися з пастки.

Повернувшись до своїх, Петрик із Костюшком негайно рушили в бік Польщі, дорогою розбивши виставлений загін. Уже на території сусідньої держави Панас Петрик подав докладний звіт Симонові Петлюрі, який висвітив нарешті діяльність більшовицьких агентів у Повстан­сько-партизанському штабі.

ОСТАННІЙ РЕЙД НА БАТЬКІВЩИНУ

Треба було перевірити, чого варта тютюнниківська агентура, що залишилась в окупованій червоними Україні. Насамперед мовилося про колишнього сотника Армії УНР Дащенка. Учасник Другого зимового походу в середині 1922 р. легально за радянсь­кою амністією повернувся до УСРР і влаштувався цілком офіційно викладачем до Харківської школи червоних старшин. Для Генштабу Армії УНР це бачилося більш ніж дивним, але для Повстансько-парти­занського штабу – чомусь цілком закономірним.

Дащенко був агентом-перевертнем, кажуть історики, і під псевдонімом Орловський працював на чекістів. Але його треба було перевірити. Тож до Харкова “на зв’я­зок” із екссотником делегували досвідченого воїна й партизана Семена Могилу. Допомагати йому польський розвідвідділ Генштабу призначив юна­­ка Івана Вишнівського – уроджен­­ця міста Полонного, який добре орієнтувався на місцевості.

До кордону їх супроводжував Михайло Михайлик, брат Семена Могили. Потім вони попрощалися. Назавжди. За кілька годин двох розвідників затримає радянська варта. Цікаво, що сподіваного заохочення за це прикордонники так і не дістали, бо, як виявилося, зіпсували плани керівництва ГПУ УСРР.

Як свідчить історія, радянські каральні органи з допомогою Дащенка налагодили “оперативну гру” з Генштабом УНР та розвідвідділом польського Генштабу. Керівництво ГПУ УСРР знало, що в Україну прибуде спецагент. І планувало “довести” його до Дащенка, “злити” через агента дезінформацію для української та польської розвідок і відпустити його до Польщі.

Арештувавши Семена Могилу, прикордонники зіпсували спецоперацію ДПУ УСРР. Тож залишався єдиний шлях – перевербувати заарештованого резидента. Але, за спецповідомленням від 20 січня 1923 р., Могила був непридатний до перевербування. Ось що, за даними історика, повідомляли київські чекісти харківському керівництву:

“МОГИЛА в настоящее вре­­мя содержится под строгой изоляцией при ПП ГПУ. Вопрос о его использовании разрешен нами в отрицательном смысле, ввиду того что как субъективная оценка МОГИЛЫ, так и объек­тивные данные не говорят в его пользу и не дают никаких гарантий за честность и искренность его работы в нашу пользу.

Обстановка дела абсолютно не требует непосредственного участия в нем самого МОГИЛЫ, и таковой может быть совершенно безболезненно заменен нашими секретными сотрудниками, как по Киеву, так, тем более, по Харькову”.

Тож київські чекісти радили керівництву підмінити Семена Могилу своїм співробітником. Цей план би спрацював, якби бранець виказав відомі йому паролі та явки, крім квартири перевертня Дащенка.

Та Семен був міцним горішком. У Києві від нього нічого не дізналися. У середині лютого 1923 р. під спецконвоєм його привезли до Харкова. З Могилою кілька разів особисто зустрічався заступник голови ГПУ УСРР Всеволод Балицький. Намовляв перейти на бік радянської влади, обіцяючи золоті гори. Тим часом навіть білизну й постіль в’язневі не видав. Вочевидь, Семен Могила тримався непохитно, тож навіть дрібних послаблень від чекістів не дочекався. Намагалися зламати його й за допомогою родичів. Як виявилося, рідний брат арештанта був комуністом і працював в Оренбурзі редактором місцевої газети “Звезда”. Він написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити в неї пробачення. Та на старшину Армії УНР не подіяло і це.

24 серпня 1923 р. справу Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Та засудила його до страти. Але старшину з невідомих причин не розстріляли відразу. Понад пів року він пробув у камері смертників харківської в’язниці. Історики припускать, що весь цей час його вмовляли перейти на бік червоних, обіцяючи свободу.

Героя Крут Семена Андрійовича Могилу розстріляли в Харкові у ніч із 22 на 23 березня 1924 року. Йому було лише 24 роки. Він не зрадив присяги, даної Українській державі, хоча розумів, що це буде коштувати йому життя.

І лише у 103-ту річницю бою під Крутами, 29 січня 2021 року, Служба безпеки України, завдяки дії закону про розсекречення архівів тоталітарного комуністичного режиму, опублікувала архів більшовиків із грифом “цілком таємно” про справу Семена Могили.