Моя мама в Італію поїхала в 45 років, а зараз їй 60. Вона весь цей час заробляла гроші на будинок.
Я вийшла заміж, у мами на той час вже була відкладена певна сума, вона приїхала додому, ми все обговорили, і почали будівництво.
Домовленість у нас була така: мама заробляє і висилає гроші нам, а ми будуємо, звичайно, радячись з нею.
Спочатку ми планували невеликий будинок, але мій чоловік суттєво зекономив на майстрах, бо сам вміє майже все робити, тому ці кошти, що ми зекономили, ми вирішили вкласти в другий поверх.
Таким чином вийшов великий двоповерховий дім, в який ми планували вселитися цієї осені, бо там залишилося зовсім небагато доробити.
Але останні два місяці мама перестала висилати нам гроші, і я не розуміла, що сталося, ми ж з нею не сварилися.
І гроші її ми на себе ніколи не витрачали, ми все в будівництво пускали.
Старалися ми дуже, бо мама обіцяла, що це буде наш дім, а вона, коли повернеться, житиме в своєму старому будинку.
А зараз мама передумала, вона заміж надумала виходити, і хоче йти жити з своїм чоловіком в новий будинок.
Мені про це тітка розповіла, мамина рідна сестра.
Я не повірила їй – ну яке заміжжя в 60 років?
Але я зателефонувала мамі в Італію, і прямо її про це запитала, сподіваючись, що мама зараз все заперечить.
І яким же було моє здивування, коли мама сказала, що вже більше року у неї стосунки з одним чоловіком з нашого села.
Він просить її приїхати, і виходити за нього заміж. Так що мама десь під Новий рік планує повертатися додому, розписатися з цим чоловіком, і жити з ним в новому будинку.
А нам з чоловіком мама радить почекати, і жити там, де ми зараз живемо, тобто в її старому домі.
– Зрозумій мене, доню. Я ж щастя жіночого так ніколи і не знала, а зараз у мене з’явилася така можливість, – сказала мама. – А будинок і так колись тобі дістанеться, ти ж у мене єдина дитина.
Як жінка я її розумію, але як донька – ні. Виходить, що ми з чоловіком стільки років задарма старалися?
Не розумію, як мама могла так негарно з нами вчинити?
