«Ті європейці, які переймаються репутацією Путіна, будуть виступати за «збереження обличчя» для нього, навіть якщо російські війська почнуть різати й вбивати їхніх співгромадян на вулицях». До цього недипломатичного, але дуже точного пасажу нашого найголовнішого дипломата Дмитра Кулеби сміливо можна додати, що навіть і тоді, коли різатимуть і вбиватимуть їхніх дітей і їх самих, у цих «путіноферштеючих» макронів, шольців, драгів, орбанів etc. нікуди не зникне ця їхня важка й невиліковна хвороба «рашофілії».
Навіть зараз, коли б здавалося все настільки зрозуміло, що існує лише один-єдиний варіант – повна і беззастережна перемога над людоїдським путінським режимом, а то буде непереливки для усієї Європи і всього світу, вони, саботуючи швидке постачання зброї Україні, шукають якихось гнилих варіантів «перемовин», «порозуміння», а то й визнання частини окупованих територій за Росією в обмін на примарний мир. Знову Макрон і Шольц дзвонять до Путіна, щось у нього випрошують, про щось намагаються домовитися, шукають якихось варіантів вирішення питання про експорт українського зерна, про звільнення азовців і т. д., не розуміючи, що з цього всього нічогісінько не вийде. Звідки ж ця непереборна прихильність до найгидотнішого явища усієї світової історії?
Глобальне русофільство у світі явище дуже давнє, але якщо взяти відлік від середини минулого століття, тобто рашки в іпостасі срср, то воно ґрунтувалося головним чином на грошах і спільній ідеології тоталітаризму у протистоянні вільному світові. Радянська імперія підтримувала величезними грошима ліворадикальні й радикальні ісламістські рухи (а зараз праворадикальні), як противагу «загниваючому Заходу», тобто демократичному світові. Штучно створені на совєтські гроші усілякі Червоні Бригади, Баадер-Майнгоф, Організація визволення Палестини, Хезболла та купа інших екстремістських і відверто терористичних організацій працювали в унісон з ідеологією срср на підрив стабільності вільного світу.
Аль-Каїда і навіть Ісламська держава можуть сміливо назвати своїми хрещеними батьками і радянську імперію, і сучасну рашистську. 11 вересня 2001 року як вершина, апогей і апофеоз усіх цих напрацювань авторитарного світу і його сучасної цитаделі путінської недоімперії є символічним втіленням усіх мрій «гнаних і голодних» проти «золотого мільярда». Оці «гнані й голодні» заборгували срср і рашці понад сто мільярдів доларів, але їм це пробачили, як подарунок за їхнє русофільство. Навіть і зараз, коли недоімперії дуже сутужно, все одно її грошики й далі йдуть до Венесуели, Куби, Нікарагуа, Зімбабве, Сирії – ось на чому заснована їхня любов до путінської Росії.
Трохи інша й трохи сумніша історія з «путіноферштеючою» цивілізованою Європою. Приміром, залежність від російської нафти і газу Угорщини (бо у неї сто років тому вкрали порти – реваншистська заява Орбана) і частково Словаччини – це так, невеличка частинка того айсберга нестримної європейської любові до Росії, яка фактично базується не стільки на нафті й газі, скільки на нацизмі.
І вочевидь таке твердження не варто вважати перебільшенням чи згущуванням барв. Відкинемо наразі економічні чинники, бізнес «as usual» та інші схожі речі і зосередимось на дуже модному, чи не наймоднішому сьогодні політологічному терміні – нацизм.
Ксенофобську Росію на чолі з міні-Гітлером чи light-Гітлером (а зараз вже можемо впевнено сказати – просто Гітлером-Путіним) насамперед полюбляють такі ж самі нацики: родоначальниця й законодавиця нацизму Німеччина (значна частин її населення і політичного істеблішменту), уражена спадком мусолінівського фашизму Італія, усі інші можливі європейські нацики в інших країнах, обтяжена нацистською спадщиною Угорщина, до речі, на її воєнні злочини стосовно Карпатської України ще безумовно чекатиме майбутній Нюрнберг.
І навіть сьогодні Віктор Орбан, заявляє, що угорська національна ідентичність заснована на приналежності до угорського етносу — схоже до того, як Адольф Гітлер казав, що німецька ідентичність заснована на німецькій крові. Один із найближчих соратників Орбана, головний угорський пропагандист Жолт Баєр вважає Україну аналогом нацистської Німеччини. Тобто один в один кремлівська пропаганда, коли нацисти звинувачують ненацистів у нацизмі. Путін попередив Орбана про вторгнення Росії в Україну, вочевидь сподіваючись «з барського плеча» віддати Угорщині частину чи навіть ціле Закарпаття, куди угорці мали вторгнутися у випадку падіння Києва. Так що маємо суперового сусіда.
Можливо, така думка здаватиметься занадто екстравагантною, але між німцями, італійцями, угорцями і росіянами, як представниками імперських і постімперських націй, є досить багато спільного. Значна частина нинішніх німців (варто лише подивитися соціологічні дослідження) фактично плазує перед Путіним, це для них ідеальний образ того, чого не досягнув невдаха Гітлер, і італійці теж хворіють на цей комплекс. І ось цей архаїчний філогенетичний імперський комплекс потужно нуртує в їхніх серцях, а диктатор-шаман – це головний їхній ідеал. Те саме австріяки, угорці, це все нації зі спадщиною нацизму.
І що найцікавіше, головні «рашофільні» нації – німці та італійці – це нації, які безперечно не входять до поняття «стара Європа», це нації нові, несформовані, вони виникли лише у XIX столітті і ще як слід не перебродили. І тут виникає певний парадокс: нації ніби модерні, а страждають дрімучою архаїчністю, натомість нації «старого гарту» – архаїчні Британія, США (так-так, Америка – це найвище втілення архаїчної Європи) вже перебродили і готові бути вповні демократичними. А модерні нації тягне в архаїку – до вождизму, шаманства і усіляких поганих авторитарних речей.
Ну, з нацизмом чи з його залишковими проявами більш-менш зрозуміло. Але є й інший вияв європейської любові до рашки – це генетична упослідженість історично зацькованих і заляканих Росією народів. Візьмімо для прикладу таку солідну й поважну Австрію, і чого ж вона виявилася такою путінофільською, що навіть танцює з Путіним весільний танок? Зараз це така собі оаза ватництва, звідки не видають злочинців навіть правосуддю США.
А все тому, що в Австрії історична спадщина двічі зґвалтованої: у 1938-му Німеччиною, у 1945-му – Росією. Багато хто забув, що російські окупаційні війська перебували в Австрії до 1955 року. Принагідно нагадаємо, що путінофільська Франція (42% за Марін Ле Пен, та й Макрон теж у своїх «довірливих» розмовах фактично плазує перед Путіним) 1814 року була жорстоко зґвалтована російською армією, яка зі своїми «казачьками» переможно вдерлася до Парижа.
Чого ж зґвалтована так любить свого ґвалтівника? В російській сімейній традиції «Домострою» – «б’є – значить любить» у європейській традиції перетворюється на «б’є – значить люблю його». Що більше тебе тлумлять, знущаються, знищують, то більше ти любиш цього насильника. Цей насправді дивний психологічний феномен можна назвати не інакше, як історичний мазохізм. У чому полягає феномен, наприклад, Віктора Орбана і беззастережної підтримки більшістю угорців його проросійського курсу? Здавалося б 1849 і 1956 роки, коли російські вояки вдиралися до Угорщини і тисячами знищували угорських патріотів, мали б теоретично у національній пам’яті цього народу викликати до Росії ненависть, насправді ж виходить зовсім навпаки. А чи не 1968 рік породив абсолютно потворне явище для загалом притомної Чехії – Мілоша Земана?
Незграбні німецькі виправдовування щодо неможливості постачати Україні зброю перед самою російсько-українською війною на кшталт якоїсь «провини» за злочини гітлерівських нацистів проти Росії були вкрай лицемірними, бо нацистська Німеччина захопила 100% України і вбила близько 10 мільйонів її громадян, і лише 3% території Росії і знищила менше 10% російського населення. Та річ зовсім не в якійсь «провині», якої фактично не існує, це димова завіса, за якою ховається сутність – страх перед путінською рашкою і відповідно мазохістична пристрасть до неї.
Східна Німеччина, як наслідок принизливої сорокарічної радянської (фактично російської) окупації аж до 1989 року, винесла дуже потужну симпатію, а навіть і справжню любов до своїх окупантів, майже за стокгольмським синдромом. За останніми опитуваннями, у Східній Німеччині Путіна навіть зараз «ферштеять» 23%, у Західній – менше 8%. В усіх ключових політичних питання німецькі східняки відрізняються від західних явною проросійськістю.
Загалом Німеччина нині утримується від відвертого русофільства, бо напевно історична пам’ять про майже дванадцять мільйонів загиблих від нацизму німців, точніше від помсти за німецький нацизм, не дає їй зараз кинутися в обійми такої близької за нацистським духом Росії. Але якщо б уся Німеччина була цілковито під впливом тої ментальності, яка зараз панує серед населення колишньої, зґвалтованої кацапами НДР, то новітній союз Німеччина-Росія а-ля 1939 рік не здавався б аж такою фантастичною ідеєю.
У часи СРСР казали, що «болгарський слон – найкращий друг радянського слона». Русофільство болгар, найбільше з усіх країн Європи, вважалося неспростовним фактом. Насправді ж болгари вже давно мають Росію десь. Члени ЄС і НАТО, Південного потоку не хочуть, в них є лише мізерна пропутінська партійка «Атака» (менш впливова, аніж навіть партія Кукіза в Польщі). Чого ж вийшов такий прокол з Болгарією, де «стоит над горою Алёша – Болгарии русский солдат»? Бо забули ввести туди війська у 1956-му чи 1968-му? Як слід не зґвалтували? Забули і 1981-го під час воєнного стану ввести війська до Польщі. Теж прокол. Вочевидь тепер би мали там набагато більше симпатиків, і не лише маргіналів на кшталт «Фаланги», «Зміни» чи «Табору великої Польщі».
Так що Росія все правильно робить: хочеш заслужити любов і повагу – сильніше бий у писок, вбивай, знищуй побільше, анексуй території, мори голодоморами – матимеш більше прихильників. Додамо, що власне прихильників «на відстані», бо її найближчі сусіди, ті, хто історично стикнувся з Росією безпосередньо в її пащі (Україна, Польща чи країни Балтії), набули від цього ганебного почуття стійкий імунітет, на відміну від прихильників, зацькованих нестримною мазохістичною любов’ю, любов’ю «на відстані», яка живиться лише страхом, фобією перед божевільним володарем ядерної бомби, яка може будь-якої миті знищити їх сите й безтурботне життя.
«Путіноферштеючих» європейських лизоблюдів нічому не вчить історія, ані давня, ані сучасна. Усі намагання приручити дикого кацапського ведмедя спочатку «ніжками Буша», аби той не помер з голоду, потім накачуванням сучасними технологіями, вливаннями інвестицій, далі проєктами на кшталт усіляких «Північних потоків», усі потуги привести до тями цю абсолютно безтямну країну, долучити її до цивілізованого світу, звабити принадами нормального людського життя з єдиною метою відвернути від небезпечних імперських комплексів, заздалегідь були приречені на провал, як і нинішні марні зусилля дати «зберегти обличчя», «домовитися», «знайти порозуміння» etc. Домовляти тут нема з ким, і нема про що, лише повна перемога над головним світовим ізгоєм дасть Європі і цілому людству шанс вижити й жити далі.
Автор: Ілько Лемко.
Джерело: ZAHID.NET.
