Яким містом був Львів, коли Україна проголосила Незалежність, чим жило місто у 1990-х – «Твоє місто» публікує другий уривок з книжки «Львів повсякденний» Володимира Михалика та Ілька Лемка, що вийшла у львівському видавництві «Апріорі» у 2009 році.
Фото: ilvivyanyn.com
Про те, як у Львові зносили пам’ятник Леніну, як російськомовне населення раптом почало переходити на українську, куди зникли товари з полиць та що таке «обмін Павлова» – читайте у першій частині.
Справжнє захоплення викликало у Львові проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. У серпні розкуповувалися геть усі товари, позаяк люди боялися можливих наслідків грошової реформи – введення гривні, про що повідомив Президент. У листопаді та грудні відбувалися нові підвищення цін, зокрема на деякі товари вдвічі. Того року ціна на відпочинок у Карпатах стала прийнятною: 104 тисячі купонів з однієї людини за день проживання в дерев’яному будиночку. Це було не набагато дорожче, ніж дві порції морозива по 50 тисяч. 7 грудня у Верховній Раді виступав один із «представників трудящих». Він, обурюючись, навів факт, що в Києві одне відвідування басейну коштувало понад 1 мільйон (приблизно 5 доларів). Натомість путівка в один із найпрестижніших курортів колишнього СРСР, Трускавець, коштувала тоді 30 мільйонів.
З жовтня 1995 у Львові на тролейбусному маршруті №1 ввели кондукторське обслуговування, тобто платити за проїзд треба було готівкою, компостування талонів на деякий час відійшло у минуле. Наприкінці року у Львові запровадили похвилинну оплату внутрішньо-міських розмов, і люди почали менше говорити по домашньому телефону. Раптово став популярним американський телесеріал «Санта-Барбара». Один із мікрорайонів Сихова згодом отримає цю американську назву мексиканського походження через аркоподібні конструкції в архітектурі своєї центральної будівлі. Нарешті, у 1995-му – введено акцизні марки на цигарки та спиртне.
У лютому 1996 вже можна було «задешево» купити й ананас. З’явилася недорога польська кокосова стружка для тістечок і посипаний нею мармелад. У квітні банани, як і цитрусові, стали доступними за ціною настільки, що пересічний покупець міг їх зрідка собі дозволити. Як прозвучало одного разу на телебаченні: «Ми стали вже справжньою «банановою республікою» в доброму розумінні цього слова».
У 1990-х роках поліклініки зменшували обсяг безоплатних послуг. Одноразові шприци пацієнт купував сам. Те саме з плівкою для рентгенівських знімків. Різнилися лише ціни: шприци були просто недешеві для пересічного громадянина, а от рентген хребта вимагав фотоплівки, яка коштувала майже пів зарплати. Вартість плівки для знімку кістки у разі перелому була доступною, але ж увечері на травмпункті її інколи не було навіть за гроші – травмований мусив годинами чекати, поки звідкись принесуть.
Ще однією послугою, яку припинили надавати поліклініки, були туалети. Деякі медичні заклади цілком зробили їх для внутрішнього користування, тобто закрили на ключ. Виникали неймовірні дива: в одній поліклініці, наприклад, позбулися жіночих туалетів, залишивши один-єдиний чоловічий (згодом довелося причепити на його дверях дві таблички: і чоловічу, і жіночу). Ніхто цим не обурювався, бо всі знали, що медицина – на голодному пайку. Відтоді часто можна було побачити в поліклініці скриньку з написом «добровільні пожертви на медикаменти».
Нарешті 25 серпня 1996 року в засобах масової інформації оголосили указ Президента України Леоніда Кучми «Про грошову реформу в Україні». За цим указом, з 2 вересня в обіг було введено національну валюту України – гривню: 100 000 карбованців дорівнювали 1 грн, а американський долар коштував 1,76 гривні. Тролейбус наприкінці року став коштувати 30 коп. замість 20 коп. Але нові квитки були чудово виконані з огляду на поліграфію.
Цього року 80 відсотків ліків стають імпортними, реклама ліків по телевізору замінює рецепти. Завдяки цьому деякі ліки стають «модними» – «Доктор Мом», Колдрекс», «Аспірин УПСА». Незабаром, у 1998 році виникне справжня мода на ліки – «Віагра».
Влітку і восени 1997 у Львові почалася практика декількагодинного, здебільшого увечері по три-чотири години, відімкнення електрики, деколи без попередження. Відключали і газ, і воду. Цього року на львівських підприємствах видавали зарплату власною продукцією: на «Іскрі» лампочками, на заводі «Львівприлад» пропонували брати зарплату вітчизняними холодильниками, на інших підприємствах консервами, свічками, туалетним папером, яйцями, керамічними виробами. У Львові на кільцевій дорозі працівники велозаводу продавали велосипеди.
Центр Львова посилено впорядковували. Будинки на площі Ринок пофарбували у світлі, яскраві кольори, відновлюючи їх первісний вигляд. Зробили нові тротуари з фігурної плитки, на проспекті Шевченка переклали бруківку. А пізньої осені львів’яни виявили, що там замість виритих минулого року тополь ростуть молоді клени.
1997 року надзвичайно популярним у Львові стає нове запорізьке пиво «Славутич» преміум (синє), в Україні запрацювала перша західна технологічна лінія з виробництва пива. Наступного року за популярністю на перше місце виходить київське пиво «Оболонь». 1999 рік – рік кардинальних змін у виробництві львівського пива: у Львові запрацювала технологічна лінія «Baltic Beverage Holding». Відійшло у вічність останнє оригінальне «живе» пляшкове пиво «Львівське» міцністю 2,8 градусів і з терміном зберігання 14 діб. Глобалізована уніфікація прибрала до рук традицію виробництва львівського пива. Від середини 1990-х у львівських крамницях з’являються імпортні спиртні напої: горілка «Фінляндія» і шведська «Абсолют» (найбільше журавлинова), «Смірнофф», джин «Біфітер», вино «Бордо».
У 1998 році французькі мікроавтобуси фірми «Пежо» заполонили Львів! Їздили нахабно – не раз переїжджали через пішохідний перехід на червоне світло, причому на чималій, якщо не шаленій швидкості! Крім них, маршрутними таксі працювали схожі німецькі машини та ГАЗелі російської конструкції (три роки перед тим їх почали випускати й в Україні на спільному складальному підприємстві “КримАвтоГАЗ” у Сімферополі). Проте використовувалися й радянські рафіки Ризького автозаводу: іржавий, понівечений корпус похилився мало не до землі, а машина все одно везе пасажирів.
У поштові скриньки, якщо не щотижня, то через тиждень почали вкладати безкоштовні газети оголошень. У них навіть була повна або часткова програма телебачення, що було суттєво, позаяк багато людей не могли купити собі газети. Передплату взагалі мало хто міг собі дозволити. У 1998 – російський дефолт відбився і на Україні – ціни виросли удвічі.
1999 року у Львові відкрили перший «Макдональдс» – заклад швидкого харчування американської фірми McDonald’s. Гамбургер і чізбургер коштували 2,40 грн та 3,40 грн відповідно, чай, звісно, дешевше – 1,40 грн. Упродовж перших кількох тижнів, попри досить високі як на той рік ціни, у «Макдональдсі» було чимало відвідувачів. Однак минув лише місяць – й минула епоха «екскурсій до «Макдональдсу»: порожньо було навіть на початку вечора, а ціни на хот-доги і гамбургери на вулицях впали до однієї гривні, утім не надовго.
Одночасно з появою кооперативів, одного з найістотніших явищ економічного життя дев’яностих років, з’явилося нове й невідоме до кінця вісімдесятих явище – великомасштабний рекет. Злочинність у Львові до 1992 року зросла на 400 відсотків за чотири роки. «Цивілізований» рекет почався власне тоді, коли «братва» почала закріплювати за собою приватні і навіть державні структури. Для прикладу у 1992-1993 роках на Привокзальному ринку була дуже чітко відпрацьована система «відстьогування» – всі гроші від продавців для чиновників, міліції, санстанції, бандитів ішли через ветлікаря. Сума поборів була договірна і визначалася в перемовинах, аби занадто не душити продавців, і щоб вони затямили, що краще тихо віддати гроші, аніж жалітися в міліцію, яка теж з поборів отримує свою «долю».
Рекетирам практично платили всі, хто займався приватним бізнесом: торгівля, громадське харчування, пошиття одягу тощо. Кримінальні угруповання поділили місто на сфери впливу і наклали податок на всіх приватних підприємців Львова. Це було таке собі роблення грошей з нічого: за ефемерну обіцянку безпеки підприємці мали сплачувати чітко визначену суму щомісяця. Такого роду захист називався «кришею». «Кришування» бізнесу майже на десятиліття було вагомим джерелом збагачення кримінальних авторитетів міста. Часто траплялося, коли від воєн між різними угрупованнями страждали підприємці, нерідкими були випадки подвійного «оподаткування» або ж звичайні грабежі з відбиранням усього заробленого. Горіли склади, ресторани, кіоски конкурентів або тих, хто відмовився платити бандитам. Лідери злочинних груп, акумулювавши в такий спосіб величезні кошти, забажали в один момент їх легалізувати і з часом перетворилися на респектабельних приватних підприємців. Це вдалося порівняно небагатьом, оскільки багато «піонерів» цього руху загинули в кримінальних війнах початку дев’яностих. Бізнесменами стали їхні спадкоємці та молодші побратими.
У червні 1994 року на Левандівці двома пострілами було вбито відомого авторитета злочинного світу Ореста Завінського (Завіню). На його похороні автомобілі «Вольво», «Тойоти», «Мерседеси», БМВ з київськими, молдавськими, тернопільськими номерами їхали у два ряди на повній швидкості. Зустрічного руху не було. У липні 1996 ненадовго міліція затримала львівського кримінального авторитета Артура. Ще минулого літа конкуренти Артура здійснили постріл з гранатомета по його квартирі. У 2000 році Артур разом з мамою та ще п’ятьма «соратниками» був розстріляний у власній квартирі. Злочин не розкритий. У 1990-і у кримінальних розбірках загинула більшість відомих львівських «авторитетів».
У всіх великих радянських містах, де існували готелі мережі «Інтурист», їх невід’ємним атрибутом були молоді і не зовсім молоді люди, котрі незаконно скуповували валюту. Валютники виконували важливу посередницьку функцію між західними туристами і місцевим населенням. З часом їхні функції розширилися, і вони стали конвертаційними центрами, допоки цю функцію не перебрали на себе держава, приватні банки і кантори. Інститут валютників був особливо важливим у ті дні, коли гроші знецінювалися щодня. Зрозуміло, існував певний зв’язок цієї касти з органами держбезпеки. КДБ настільки жорстко контролював цю сферу, що якщо хтось декілька років займався подібним бізнесом, то це означало, що ця особа має свого роду «ліцензію» від комітету. Це стало першими паростками проникнення офіцерів КДБ, а згодом і СБУ у сферу приватного бізнесу.
Тоді ж, на початку дев’яностих, окремі львівські підприємства, використовуючи державну підтримку і елементи ринкової економіки, отримували надприбутки. Телевізорний завод «Електрон» зробив телевізори одним із найкращих видів капіталовкладень. Масові приїзди поляків за товарами до Львова – одна із найхарактерніших особливостей кінця вісімдесятих – початку дев’яностих років. Поляки продавали щойно привезені з Туреччини джинсовий одяг та косметику, а викуповували у львів’ян золото та телевізори. Особливо цінувалися телевізори «Електрон» з корейською трубкою, що часто призводило до шахрайств. Працівники «Електрону» масово виносили запчастини з підприємства і влаштовували збирання телевізорів в домашніх умовах. Часто це була халтура, яку намагалися збути польським перекупникам. Дирекція заводу не впоралася з вимогами часу, і від колишнього флагмана радянської економіки залишилися тільки приміщення та якісь спорадичні замовлення.
Подібна доля ще в одного гіганта за львівськими масштабами – ЛОРТА. Підприємство було включене до ланцюга виробників, які працювали для радянської оборонної промисловості. ЛОРТА спеціалізувалося на виготовленні певних елементів для космічної промисловості. Розвал Радянського Союзу зруйнував цілий комплекс військової економіки, і об’єднання потрапило в стагнацію. Спроби повести конверсію не вдалися. Підприємство пробували перепрофілювати на виробництво товарів народного вжитку: телевізорів, мікрохвильовок, тостерів і т. п. Але через кілька років ці товари вже не могли конкурувати із західними чи китайськими ні за якістю, ні за дизайном. Але підприємство ще зберігало незначну частку виробництва спеціальної радіоелектронної апаратури. Працівники ще кількох львівських підприємств поповнили ряди армії напівбезробітних. Люди не звільнялися з підприємств, а просто для них не було роботи, і навіть в трудове законодавство було внесено термін «простій». Це означало, що робітники отримували якісь мізерні виплати, вважалися працівниками підприємства, але насправді були потенційно безробітними. З такої ситуації вихід знаходили по-різному, зокрема дехто переходив на натуральне господарство, особливо, якщо були родичі на селі. Часто члени родини переселялися на село, щоб забезпечити свою сім’ю продуктами. Водночас працьовита молодь шукає будь-якого заробітку, і сотні 16-17 літніх влаштовуються у сфері обслуговування, кур’єрами і хлопчиками на побігеньках в різних фірмах та офісах.
У дев’яностих зросла кількість дрібних контрабандистів. Першими львів’яни освоїли югославський напрямок. Певний період у радянському банку можна було обміняти радянську валюту на югославські динари. Виміняні динари та певна кількість товару на продаж робили досить прибутковою кожну поїздку до Югославії. Від 1989 року львів’янам стало вигідно возити в Югославію (Нові Сад), як, до речі, згодом і в Туреччину усілякі залізяки, цвяхи, інструменти, швейні машинки, дитячі велосипеди «Зайка», які продавали за нечувано високу ціну 30-50 доларів. Надзвичайно цінилися харчові продукти: за одну банку консервів «Бички в томаті» можна було виміняти турецький светр.
А радикальні економічні реформи Польщі змінили приватні торгівельні потоки. Тепер, приблизно з 1992 року, поляки більше не їздили до Львова заробляти, а вже львів’яни везли на польські базари усякий крам. Це стало для багатьох львів’ян стартом у приватний бізнес. Продавалося усе – від цвяхів і шкарпеток до електроприладів, особливо цінилися гірські лижі, постільна білизна, прогресівське взуття. А найвигіднішою стала торгівля алкоголем. Львівські горілчані підприємства працювали на повну потужність, і тут вигравали ті, хто мав необмежену можливість купувати алкоголь. У ті роки з Польщі «човники» привозили на батьківщину здебільшого долари, а не товари, бо так легше було вижити тут, в Україні.
Обставини, коли більшість товарів першої необхідності – масло, миючі засоби і алкоголь продавалися за спеціальними талонами, породжували постійні зловживання і збагачували лише тих, хто мав доступ до системи розподілу. Цей період можна охрестити як час талонного нормування. Отже, це була епоха стрімкого зубожіння одних і збагачення інших. Саме тоді неймовірно зростає статус працівників митниці, прикордонників, офіцерів служби безпеки, які здійснювали нагляд за прикордонною системою. Створення Західноукраїнської регіональної митниці у Львові витворило нову касту заможних львів’ян.
Ринок тоді був справді диким. Неймовірне розкрадання державного майна супроводжувалося благородними рухами за незалежність та демократію. Люди вірили, що в суверенній Україні відразу зникнуть ці негативи, що все це – породження ненависної тоталітарної системи і неукраїнської влади. Тому всі кинулися воювати за незалежність, легковажачи економічною складовою. Саме цим можна пояснити дитячу наївність львів’ян під час ваучерної приватизації вже в незалежній Україні. Ваучерна приватизація в самій своїй основі базувалася на обмані більшості меншістю. Як гриби після дощу створювалися інвестиційні компанії. Вони за безцінь скуповували у мешканців їхні приватизаційні сертифікати або ж приймали їхні акції для подальшої приватизації підприємств, зрозуміло, обіцяючи в майбутньому виплату вкладникам дивідендів. До слова, шляхом карколомних махінацій, перекачування через багатьох посередників фінансових потоків назавжди губився слід початкового вкладу. Саме через те, що підприємства можна було купувати лише за майнові сертифікати, інвестиційним компаніям вдалося за безцінь придбати великі й прибуткові фірми, особливо в сфері послуг та харчовій промисловості, а також нерухомість. Перепродаж цих уже приватних підприємств західним фірмам робив керівників інвестиційних компаній мільйонерами за одну ніч. Для прикладу можна назвати такі фірми, як «Росан Довіра» і «Галицькі інвестиції». Сертифікати виманювали у мешканців у найрізноманітніший спосіб, спекулюючи на їхніх локально-патріотичних почуттях, або ж розповідаючи про причетність даної структури до американського чи канадського капіталу.
Нових багатих людей відрізняло від інших те, що це були молоді, здібні до підприємництва ділки, які заробили свої капітали не завдяки своєму походженню, не через те, що були дітьми керівників радянських промислових гігантів і не через приналежність батьків до партійної номенклатури: вони стали багатими завдяки своїй приватній ініціативі. Отже, в такий спосіб у Львові почала формуватися своя фінансово-економічна еліта. Молоді ініціативні львів’яни потребували підтримки у київських кабінетах. Дуже часто лобістами окремих львівських груп ставали народні депутати, і в подальшому їх бізнес був нерозривно пов’язаний з цими фірмами і структурами. Часто одна фірма, або ж компанія ставали «інкубатором» для цілої плеяди приватних підприємців.
У ринковій конкуренції поширювалися жорсткі прийоми і методи боротьби. Одним із апробованих методів була купівля підприємств-конкурентів з метою їх подальшої ліквідації. Втратив свою колишню потужність Львівський автобусний завод, але тепер нові власники намагаються реконструювати виробництво. Кондитерську фабрику «Світоч» придбала транснаціональна корпорація «Нестле», внаслідок зміни власника змінився не тільки асортимент товарів, але й ринки збуту. Подібна ситуація склалася з такими підприємствами, як «Галичфарм», «Автонавантажувач», «Сільмаш», «Рема», завод кінескопів. Майже жодне із великих промислових підприємств Львова не витримало випробування часом і ринковою економікою. До таких, що залишилися у державній власності і не збанкрутували, належить Львівська залізниця.
Фактично з нуля почала розвиватися податкова служба. Податкова адміністрація у Львові в різний час виконувала різні, в тому числі невластиві цій галузі функції. Вона була джерелом збагачення окремих осіб, засобом руйнування неугодного бізнесу, чинником політичного тиску на підприємців і на приватні засоби інформації. Податкова адміністрація постійними поборами радше заважала розвитку приватного бізнесу, ніж стежила за дотриманням фінансового законодавства підприємцями. Особи з мізерними окладами дозволяли собі будувати палаци в місті та на околицях, а податкова влаштовувала перманентні перевірки дрібних підприємців, фактично паралізуючи їхню роботу. Податковий терор малого та середнього бізнесу і закривання очей на махінації з так званим поверненням податку на додану вартість – невід’ємна ознака керівництва Львівською обласною податковою адміністрацією в кучмівський період.
На відміну від міст сходу України, звідки люди їдуть на заробітки в основному до Москви, Тюмені чи Сибіру, львів’яни почали з освоєння ринків праці Польщі, Чехії, Греції та Словаччини. Наступним етапом стали Італія, Португалія, Іспанія. Але, крім зароблених грошей, які вони присилали додому, це явище має також негативні соціальні наслідки – розбиті сім’ї, діти, котрі роками ростуть без батьків. Інститут заробітчанства вплинув також на львівський ринок нерухомості. Ціни на ринку вторинного житла виростали непомірно. Зароблені важкою працею гроші люди бояться втратити внаслідок чергової банківської афери, тому вкладають їх у менш ризиковані речі, а саме – у купівлю квартир. Будівництво нових житлових будинків у Львові, порівняно з іншими великими містами України, є мізерним. Це зумовлено, зокрема, непомірно високою ціною на земельні ділянки у Львові, відсутністю прозорої системи аукціонів з їх продажу, відсутністю детального плану розвитку міста та високим рівнем корупції чиновників.
Комунальне господарство Львова у 1990-х було запущеним і таким, де десятиліттями не було жодної модернізації. Відсутність у місті великого природного резервуару води позначається на мешканцях у вигляді погодинного її постачання. Одним із найбільш недолугих рудиментів радянської системи можна назвати житлово-експлуатаційні контори. ЖЕКи перетворилися на бездонну прірву викачування з мешканців коштів і є прикладом найбільш невдалого господарювання. У дев’яності роки у Львові постійними залишались також проблеми з прибиранням, вивезенням сміття, снігу, несвоєчасний початок опалювальних сезонів, численні аварії інженерних мереж через природні причини та людську недбалість.
У 1990-і роки асортимент молодіжних розваг розрісся до небачених розмірів. Спочатку з’явилися роликові ковзани та імпортні алкогольні напої. Окрасою будь-якої вечірки стали лікери різноманітних отруйних кольорів. Молодь почала вдягатися переважно на базарах. Із Туреччини та Китаю привозили підліткові мешти з бантиками, кофти з люрексом, джинси зі стрічкою різних кольорів. Не виключено, що деякі речі виготовлялися українськими цеховиками. Типовий підліток був одягнутий в широкі штани, бейсболку, за спиною з’явився модний наплічник, а у вухах – навушники від плеєра. Бейсболки стають надзвичайно популярними серед усіх вікових груп. Особливим шиком було вдягати бейсболки задом наперед. Найпоширенішим зимовим головним убором для обох статей і усіх вікових груп стають найрізноманітніші в’язані і трикотажні лижні шапочки.
У 1996 році виняткова ознака і ціла субкультура кримінального світу у 1940-1980-х роках – створення зображень і написів на людському тілі, тобто, простіше кажучи, татуювання, стає надбанням навіть досить скромних дівчат. Деякі з них ідуть у цій справі далеко вперед і роблять татуювання на сідницях та інших інтимних місцях. Стає популярним і боді-арт. Пірсинг теж стає певним ноу-хау молодіжних субкультур: блискучі видовжені малі й великі залізячки, деколи оздоблені коштовним камінням, пронизують дівчачі носи, губи, вуха, брови, язики, пупці та інші найвищою мірою інтимні місця.
Незабаром і хлопців можна було побачити з кульчиком у носі, губі, чи в бровах і з закрученою кучериком борідкою. У середині 1990-х серед чоловіків знову відроджується мода на бакенбарди, яка була в занепаді від шістдесятих років. Чоловіки майже повально перестають користуватися, принаймні на роботі і у громадських місцях, гребінцями – своїм невід’ємним атрибутом останніх десятиріч. Ознакою епохи у цей час стають рулони туалетного паперу, замість рівно нарізаних клаптів газети, майже в усіх вбиральнях.
У середині 1990-х з’явилися у Львові перші секонд-хенди, здебільшого у приватних помешканнях, згодом дрібні підприємці почали орендувати приміщення під магазини. Спочатку речі продавалися поштучно, потім їх почали відпускати на вагу. Можливість модно вдягнутися у добротні речі за копійки були суттєвим чинником полегшення матеріального життя людей в епоху гіперінфляції і зубожіння. Адже ті самі джинси, за які людина в часи СРСР віддавала одну, дві чи навіть три місячні зарплати, можна було придбати за ціною буханця хліба. Відтоді у Львові навіть бомжі стали ходити у фірмових речах. Від середини 1990-х років серед людей багатих і середнього достатку була навіть спроба започаткувати західну традицію виставляти біля смітників поблизу будинків непотрібні речі, одяг, взуття, книги, предмети побуту і навіть меблі, аби люди менш заможні могли ними скористатися.
У другій половині 1990-х молодь ініціює запровадження нових, не чуваних до цього у нас свят. Від 1996 року у нас широкого розмаху набуває святкування Дня святого Валентина, наступного року надзвичайно популярним стає свято Гелловін. Тоді ще нам не вдалося відправити на смітник історії свято Міжнародного жіночого дня, воно в ті роки й надалі популярне, утім, поряд із ним, у другу неділю травня, набуває поширення і Свято матері. Майже цілковито відмирає у Львові відзначення Дня Радянської армії, його святкують лише затяті комуняки та інші проросійські сили. Власне з 1990-х років надзвичайно модними стають гороскопи і щорічні символи за східним календарем: українці, особливо молодь масово купують і дарують одне одному фігурки мавп, щурів, кабанів і корів. Більшість людей, навіть і тих, хто відвідує церкви, цілком серйозно вірять в усілякі забобонні гороскопи, про які ще десяток років тому ніхто й не чував.
Що би там як, перше десятиліття нашої омріяної Незалежності – це роки надзвичайно бурхливі й цікаві, це часи загалом спокійні та комфортні, навіть незважаючи на часткове зубожіння більшості народу, це часи, коли ми всі розслабилися й гадали, що ця Незалежність гарантована нам навіки. Утім важка спадщина недобитого Совка в наших душах і головах: повальна нечесність, корупція на всіх рівнях суспільного життя, хабарництво, зажерливість скоробагатьків, зневага до українських цінностей неначе стиха шепотіли нам на вушко: «Якщо ви нас радикально не викоріните, якщо не збудуєте справжню, а не бутафорську, як зараз, українську державу, ваша Незалежність буде крихкою, і одного дня гидотний недобитий кацапський монстр неодмінно прийде по ваші душі зі Сходу, бо там де в державі суцільні крадії і шахраї, де панує принцип «какая разніца», там чудова нагода для злочинної Орди таку державу знищити, а її народ уярмити». Та абсолютна більшість українців цього не чула чи не хотіла чути, і ми впевнено, з райдужними надіями на краще крокували у нове XXI століття, не знаючи, що воно насправді нам готує…
Підтримайте проект на Patreon
