Львів’янка Уляна Кузик мріяла вступити до лав армії ще у 2014 році, проте побратими переконали її лишитися у волонтерстві. Жінці довелося чекати рівно десять років, щоб нарешті підписати контракт із Збройними силами України. Про свій шлях від цивільного активіста до військовослужбовиці 67-ї окремої механізованої бригади вона розповіла Суспільному.
**Волонтерство як відповідь на перші постріли**, пише Суспільне.
Уляна займалася волонтерством ще з 2014 року — їздила на фронт, була в Добровольчому українському корпусі та у 2015 році заснувала власний благодійний фонд. Тому повномасштабне вторгнення не стало для неї несподіванкою: у ніч проти 24 лютого 2022 року побратим із Харківщини попередив її про неминучий наступ. Уляна прокинулася та одразу вирушила на склад свого фонду, але почувши сирени, повернулася додому — її двоє дітей, яким тоді було 11 та 15 років, народилися за кордоном і ніколи не чули повітряних тривог. Хлопці, втім, міцно спали, тож уже о восьмій ранку жінка була разом із побратимами й відправляла перших добровольців на Київ.
Невдовзі Уляна евакуювала дітей: у черзі на кордоні вони простояли 28 годин. Вона передала синів їхньому батькові, який спеціально приїхав з Італії, а сама пішки перетнула кордон у зворотньому напрямку — і поринула в роботу.
**Коли фонд перетворився на штаб**
Перші місяці повномасштабної війни злилися для неї в суцільний потік. Фонд став своєрідним гуртожитком: там одягали, годували та розселяли жінок з дітьми, яких евакуювали з лінії фронту. Добровольці з різних куточків України потребували екіпіровки, а донори з-за кордону писали й телефонували цілодобово — коли в Україні була ніч, у Америці починався робочий день. Уляна зізнається, що на третій місяць раптом схаменулася і згадала, що є жінкою.
Паралельно вона їздила у звільнені райони Київщини, намагаючись дістатися не до Бучі чи Ірпеня, де вже зосередилась увага більшості волонтерів, а до маленьких сіл, про які всі забули. Підірвані мости й розбомблені дороги змушували постійно шукати об’їзди. Одного разу машина закінчилася без пального — на допомогу прийшли місцеві пожежники. Уляна бачила пограбовані й зруйновані хати, чула від стариків страшні розповіді про окупантів: діду, якого жорстоко побили, напевно, «залишили живим тому, що він був занадто старим». Жінку, яка ховала онуку в підвалі від солдатів. Хоча з 2014 року Уляна не раз бувала на Донеччині, таких руйнувань вона ще не бачила.
**Загибель командира, яка змінила все**
Бажання стати солдатом спалахнуло з новою силою після загибелі командира Тараса Бобанича на позивний Хаммер — він загинув 8 квітня 2022 року. За кілька годин до смерті він зателефонував Уляні й сказав, що дуже важко, але бійці тримаються. За три години прийшла звістка про його загибель.
Уляна разом із водієм виїхала на Київ забирати тіло побратима, якого вважала майже братом. За її словами, коли людина воює вже кілька років, починаєш вірити, що вона безсмертна. Шок від втрати спочатку викликав лише одне бажання — помститися й іти на фронт. Проте пізніше жінка зрозуміла: добре, що тоді її зупинили.
«Може й добре, що мене тоді зупинили. Зараз я кажу побратимам: ви йдете вбивати ворога, захищати свою землю, але не вмирати. А тоді я йшла реально вмерти», — зізнається вона.
**Цукерки, торт і дорога до Краматорська**
Контракт Уляна підписала у серпні 2024 року. Цьому передувала невелика пригода: Львівський ТЦК їй відмовив. Тоді жінка сіла в машину, поїхала до Краматорська, купила дорогі цукерки та торт і прийшла до місцевого територіального центру комплектування з проханням поставити її на облік і скерувати на військово-лікарську комісію. Прохання задовольнили. Уляна стала солдатом саперно-інженерного підрозділу 67-ї ОМБр — тієї самої бригади, формування якої вона свого часу підтримувала як волонтер.
«Я хотіла саме туди. Я сама обирала, куди йти. Ця бригада для мене як сім’я», — пояснює вона.
За її словами, рідні сприйняли рішення з розумінням: вона і так була в цій «історії» з 2014 року. Хіба що тепер отримує зарплату й стала дисциплінованішою. Уляна закінчила школу дронів, навчилася літати на мавіках і важких бомберах.
**Рекрутинговий центр і черги з жінок**
У листопаді 2024 року за ініціативою Уляни у Львові відкрився рекрутинговий центр 67-ї ОМБр. Ідея виникла після того, як вона побачила, що чоловіки бояться ТЦК, і вирішила запропонувати їм альтернативу. Командир бригади спочатку поставився до задуму скептично, але погодився — і не пожалів: центр допоміг повернутися на службу чимало самовільно відсутніх, залучив добровольців і прийняв переведених із інших бригад.
Несподіваним для самої Уляни виявився ажіотаж серед жінок: за її словами, їх звертається навіть більше, ніж чоловіків. Вік — від 20 до 50 років. Одні приходять самі, інших рекомендують подруги, які вже служать. Жінок беруть на посади пілотів бойових дронів, медиків, діловодів та інструкторів. Якщо кандидатка відмовляється від тилової посади — підбирають бойову. У бригаді вже є жінки-командири рот, жінки в танковому батальйоні й артилерії. Нещодавно до підрозділу приєдналася дівчина з Білорусі, яка одразу після базової підготовки почала працювати з важким дроном-бомбером.
Сама Уляна планувала відкрити центри у Львові та Києві й повернутися до підрозділу, але командир, побачивши її організаторські здібності, залишив на посаді начальниці рекрутингу. Тепер її бригада поповнюється, зокрема й завдяки тій, яка колись сама стояла в черзі з тортом у руках, щоб її нарешті взяли на службу.
