За місяць лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук проїхав Україну від краю до краю: зараз у його житті настав найвідповідальніший і найзнаковіший “тур”. Стадіони та концертні зали замінили вулиці і майданчики українських міст, які тримають удар перед окупантом. Його головні слухачі – українські військові, переселенці, українці, в чиє життя увірвалася війна.
На початку вторгнення Росії в Україну Святослав Вакарчук пішов до військкомату, де відверто запитав: «Що я маю робити, щоб захистити країну». Йому відповіли: «Те, що вмієш найкраще – співай, надихай, підтримуй, де найбільше зараз треба».
Днями Святослав Вакарчук приїхав до Львова, де вже раніше виступав просто неба на площі перед Головним вокзалом, і став гостем проєкту «Говорить Великий Львів» на NTA.
– … Зараз мені легше перелічити міста, де я ще не був за цей місяць, – почав розмову Святослав Вакарчук. – І найбільше враження – це українці. Як вони себе поводять – різних професій, різного віку. Лікарі, військові, вчителі, волонтери. Від представників влади, які змінилися і не нагадують себе самих, до двірників. Сьогодні вранці, коли я йшов Львовом, зупинився трамвай, і пані-водійка помахала мені рукою і вигукнула: «Слава Україні!». Це вражає і запам’ятовується.
Колись я напишу про це книгу
Негативу також вистачає. Це речі, які викликають сльози, лють. Ці звірства, які ми бачимо… Це не передати словами. Один із випадків, які особливо запам’ятався. 14-річна дівчинка, яка лежить в Запоріжжі в реанімації. Звати Марія. Зараз її життю вже нічого не загрожує. Вона потрапила під обстріли, коли їхала в евакуаційній колоні з Маріуполя. Їй відірвало ногу. Зараз вона у безпеці, але залишається в реанімації. Бо вона постійно плаче. І вже не від болю, а від того, що вона у свої 14-ть уже побачила і пережила таке… І що їй з цим жити.
Або ще… Житомирська область, ущент зруйнований сільський хутір. Його розбомбили авіабомбами. Там було шість хат, і їх більше нема. На щастя, вціліли всі мешканці. Зустріли бабусю, якій десь за 70 років, а, може, й більше. Вона плаче, і каже, що антихрист, диявол прийшов на нашу землю. А потім каже: «Дітки, головне, щоб ви були живі». Тобто вона у своїй біді, ділиться добром і позитивом… Я колись напишу про це книжку.
– У кожного із нас 24 лютого були хвилини розпачу: як жити далі, багато хто змінив своє життя, свої погляди на нього. Ви обрали складний шлях. Є багато людей від культури, музики, які просто записують пісні підтримки, дають благодійні концерти за кордони. Ваш шлях більш ризиковий. Коли зрозуміли, що будете туди їхати, де гаряче?
– Кожен, хто сьогодні допомагає Україні і наближає нашу перемогу, – молодець. Хтось робить це у більш небезпечний спосіб, хтось у безпечніший. Я би зараз точно не шукав, хто більший герой. Усі українці, хто допомагає, заслуговують великої поваги.
Я ж війну зустрів і відчув буквально. Я прокинувся десь близько 4 ранку, було тривожно. Дивився новини, і в цей момент з’явилося повідомлення про початок спецоперації. Тоді вранці справа від себе почув потужний удар, який донісся від васильківського аеропорту. Встав, зателефонував знайомив. Організував евакуацію для тих, кому це було найбільше потрібно. Перший день я працював водієм. Вивозив і знайомих, і незнайомих людей. Нашою першою точкою була одна з військових частин… і рішення йти до служби було інтуїтивним. Зараз для перемоги кожен має робити те, де ти найбільше ефективний. Коли я прийшов у військкомат, мені сказали: «Славо, робіть те, що вмієте».
– Те, що ця війна буде, відчували?
– Давайте відверто: на Галичині ми виросли у трохи іншій культурній і політичний парадигмах. Тут менше відчувалася ілюзія, що ми з росіянами – це один народ. На сході, будьмо щирими, такі ілюзії були. Я ніколи не вірив, що Росія, їхня еліта відпустить Україну у вільне плаванні. Я багато років своїми піснями, концертами в тій же Росії намагався показати, що Україна – це незалежна країна. Що ми мирна країна. Але… коли анексували Грузію, я остаточно зрозумів, що рано чи пізно Росія посягне й на Україну. Сама російська еліта прошита так, що саме існування України серйозно не сприймала.
Інше питання, що ти відчуваєш, що щось може статися, але все рівно не можеш до цього підготуватися. 22 лютого ми через якийсь внутрішній порив, не знаючи дати нападу, зробили імпровізований концерт на мості в Києві. Я відчував, що треба дати людям якийсь енергетичний момент. А 24 лютого… Я був розчарований, але не здивований.
Вони мовчали, навіть коли розуміли, що це неправильно
– Важливий момент державної інформативний політики – донести, у тому числі і в Росію, зазомбованим пропагадною людям, що у нас нема націоналістів, що ми не обстрілюємо самі себе. Як можете оцінити поведінку творчого істеблішменту у цій ситуації?
– 2-3 рази на тиждень я отримую запити про інтерв’ю від провідних, назвемо так, опозиційних журналістів з Росії. До прикладу, останнє таке інтерв’ю я давав кілька тижнів тому телеканалу “Дождь”. Після виходу цього інтерв’ю їх через кілька годин закрили. В тій розмові я був дуже різкий, не добирав слів.
Насправді я не плекаю жодних ілюзій, що за цією завісою, яка там створилася, ми зможемо до чогось достукатися. Я вже років 8-9 не знаю, що таке Росія. Але те, що мені розповідають: нинішня Росія – це навіть не та Росія, що була у 2012-2013 роках, яку я ще пам’ятаю. Вона мовчать: хоча, якщо є можливість, і хтось тебе почує, і змінить свою думку, – скажи своє слово. Зараз дуже мало навіть постів від росіян. Але вони повинні зупиняти свою владу, якщо є насправді проти.
Усе суспільство їхнє винне, що так сталося. Хтось буде відповідати і перед цим законом, і вищим судом за цю війну і кров на руках. Хтось спричинився своїм відстороненим мовчання, хтось тим, хто просто самоусунувся, коли треба було привертати увагу. Хтось тим, що мовчав, коли були звірства в Чечні. Більшість їхнього культурного істеблішменту мовчали. Були лише поодинокі приклади винятків. Коди вторглися в Грузії, вони у більшості своїй мовчали, коли анексували Крим. Вони мовчали, навіть коли розуміли, що це неправильно. Зараз доля постукалася в їхні двері і вони виїхали з Росії, бо не можуть жити в тому токсичному середовищі, підтримувати Путіна також не хочуть. У них подвійна трагедія – бо вони мовчали-мовчали, а зараз уже нічого зробити не можуть. Їх мучить сумління, вони щось зараз уже пишуть з еміграції… Я їх розумію, я їм співчуваю. Але… Нічого це для нашої перемоги вже не дасть. Тому нам не треба думати, про що вони думають і переживають. Нам треба думати, як зберегти Україну.
Про помилки поговоримо після перемоги
– Як Ви оцінюєте перемовини, зокрема в Туреччині, які вже викликали дискусії в суспільстві?
– Як має діяти суспільство під час війни, на мою скромну думку… Оця українська любов до суперечок, що в кожного своя думка, дуже допомагає нам у демократичний мирний час. Можливість змінювати владу, коли кожен і сам собі експерт, і президент – у мирний час це чудово. Але під час війни світ є чорно-білий. Будь-хто, хто допомагає, є другом. Незалежно, ким він був для тебе вчора: подобався тобі чи ні, робив усе правильно чи помилявся, чи у вас однакові політичні симпатії і погляди. Зараз це твій друг, товариш по зброї. Та якщо хтось виступає проти, чи підливає масла у вогонь, чи заважає, чи відкрито виступає проти – ворог.
Я би радив громадянам, експертам згадати, що ми зараз не можемо собі дозволити того рівня суперечок і висловлювань як колись. Кожна зайва суперечка, яка виходить назовні, зменшує моральний душ наших воїнів. Воїни мають мати впевненість у єдності суспільства. Давайте їм це давати, бо наша єдність їх надихає і вони будуть іти до кінця. Помилки будуть і є, але давайте про помилки поговоримо після перемоги.
Щодо переговорів, то я би застеріг від передчасних висновків. Ми дізнаємося про переговори, з якихось окремих коментарів, ми не маємо повної інформації. Серед переговорників є одна людина, яку я особисто добре знаю, бо є для неї таким собі “хресним батьком” у політиці. Знаю Олексія Резнікова. Це розумні люди, патріоти, які знають, що є на кону. Вони точно не хочуть йти на переговори зраджувати чи здавати. Переговори – складна річ. І на цьому етапі найкращі дипломати, які можуть допомогти, – Збройні сили України. Давайте дамо воїнам робити свою справу. Бо вони завдаючи втрат ворогу, відвойовуючи території, підсилюють наші переговорні позиції.
Звісно, моя позиція така: ми маємо відстояти свої землі, яка має затверджені і міжнародно визнаними кордонами. Як це можна зробити, і якими етапами, – про це можна говорити. Ми не можемо ставити на компроміс територіальну цілісність країни. Також на компроміс не може ставитися безпека країни. Безпека держави має базуватися на міжнародному визнанні і на юридично вивірених гарантіях, закріпленими парламентами та урядами різних країн. Більше “будапештських меморандумів” нам не потрібно.
Я би застеріг, щоб ми щось швидко підписувати просто заради документів. Ми не маємо права розміняти нашу свободу на ефемерні гарантії безпеки. Зрештою, будь-які серйозні домовленості будуть працювати, або їх можна підписувати, коли війна зупинилася. Ніхто не дасть підписувати документи під обстрілами: ні люди, ні воїни. Але я вірю в мудрість переговорників і в те, що влада справді відчуває нинішні настрої суспільства.
– Володимир Зеленський… Нам пощастило, що саме в цей час президентом є не системний політик, який не погруз у системі договорняків? Як гадаєте? На Львівщині, мабуть, величезна кількість людей змінила про нього свою думку.
– Не варто зараз аналізувати, як було, і що було… Це залишимо для істориків. Є факт – президент Зеленський веде себе як президент воюючої країни, веде себе достойно. Він має мати підтримку суспільства, авторитет серед воїнів. Я щасливий, що він стає лідером у світі.
Водночас застеріг би всіх від зайвої ейфорії. Ми не програли цієї війни, і ми її виграємо, але якою ціною.. Ми суспільство крайнощів – у нас або зрада, або перемога. Рано чи пізно у цій війні з’явиться втома. І це треба буде подолати. Нам треба переконати західних партнерів надати більше зброї. А коли буде перемога – це питання взагалі не має стояти на порядку денному. Має бути просто переконання, що вона настане.
Єдність, єдність, єдність – це наша головна запорука. Я йшов у Львові по площі Ринок, коли до мене підійшла жінка, дуже приємна. Побачила мене і вийшла з кафе, попросила зробити фото. З’ясувалося, що вона з Маріуполя. Виявилося, що вона крута лікарка з 3 лікарні, яку розбомбили. Вона розповіла, що її добре приймають, що вона всім вдячна. А потім почала плакати, що її міста нема. Врешті передала подяку нашим бійцям з “Азова”, які захищають Маріуполь, прикордонникам, морпіхам. Мешканка Маріуполя, яка дякує зі Львова нашим захисникам. Ось вона емоція, якою ми маємо зараз жити.
