Угнів, найменше місто України, зберігає в собі унікальні традиції та історії. Наші кореспонденти дослідили побут та звичаї його мешканців.
У місті функціонують чотири кладовища: міське, єврейське, військове та холерне. Незважаючи на відсутність пологового відділення та аптеки, тут діє хоспіс, амбулаторія, народний дім і бібліотека. Зі сторони Белза до Угнева розташований млин, який датується другою половиною XIX століття. Цей водяний млин, що став електричним у 1960 році, з 1991 року не функціонує після передачі його в колгосп у радянські часи, пише Суспільне.
Мешканці Угнева дотримуються своїх унікальних весільних та побутових традицій. Краєзнавиця Надія Канюка зазначає, що угнівська хустка була важливим елементом жіночого одягу. У давнину хустки мали великий цінник, за одну можна було купити навіть корову. Спочатку хустки були лише білими, але з часом набули барвистих відтінків. Наприклад, для різних свят існували свої кольори: срібний на Різдво, синій на Йордан та зелений на Великдень. Чорні хустки носили на похорони, а на хрещення — білі.
Місцева мешканка Галина Губені поділилася про угнівський вінок молодої, або чулку, який вирізнявся заввишки 10-11 сантиметрів. Угнів також славився своїми чоботами на одну ногу. Надія Канюка згадує, що багато рецептур місцевих страв дійшли до нас завдяки пам’яті старших поколінь. Серед таких страв — угнівські рогалики, печеня, книші і бартух, а також борщ з вушками, жовті голубці та цибульники, які подавали як на свята, так і на кожен день.
Оксана Кизима розкриває рецепт столітньої страви — угнівських цибульників, для приготування яких потрібні дріжджі, борошно, тепле молоко, цукор, сіль, конопляна олія, мак та яйце для змазування. Процес виготовлення тістових заготовок дозволяє відтворити автентичну форму, а самі цибульники наповнюються смаженою цибулею, що надає їм неповторного аромату.
Хоча в Угневі збереглося безліч традицій, автентичних артефактів залишилося небагато. Як зазначає Надія Канюка, це пов’язано з масовими виселеннями людей. Декілька років, з 1946 по 1951, місто належало Польщі, після чого повернулося Україні. Цей період сприяв від’їзду мешканців, які забрали з собою унікальні хустки та родинні реліквії.
