Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення Росії, програміст зі Львова Андрій Василишин не вагався. Ще з 2014 року він корив себе за те, що не пішов на фронт, і цього разу твердо вирішив: назад дороги немає. Два роки у піхоті, важкі бої під Пісками та Бахмутом, контузії та ПТСР — і повернення до мирного життя, яке виявилося не менш складним випробуванням.
Андрій зізнається, що очікував повномасштабного вторгнення ще з 2021 року: стежив за переміщенням російських військ біля кордонів і публічними заявами політиків. Тож коли о четвертій ранку 24 лютого його розбудив телефонний дзвінок товариша з тривожною новиною, чоловік уже знав, що робитиме далі. Ще заздалегідь він склав план: разом із другом із Польщі та дружиною вони мали мобілізуватися втрьох. Однак друг так і не приїхав, а дружині відмовили у військкоматі. До армії Андрій пішов сам, пише Суспільне.
Перші кілька походів до ТЦК не дали результату: спочатку сказали, що вільних посад немає, потім пропонували тилові функції, від яких він відмовився. Лише наприкінці червня 2022 року з’явилася бойова вакансія — навчання на HIMARS. Андрій погодився, але вже під час оформлення дізнався, що всіх новоприбулих того дня зараховують до піхоти. Прямо перед брамою частини попередили: хто зайде — назад не повернеться. Андрій зайшов і став командиром взводу.
Після підготовки його направили до 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Замість обіцяного Запоріжжя — Піски біля Донецького аеропорту, де бригада утримувала позиції ще з 2014 року. Перший обстріл він пережив у той самий день, коли прибув: довелося бігти під кулями повз стесані вибухами дерева. Тієї ж ночі — перше чергування. Вже наступного дня навчився відрізняти виліт від прильоту й передавав дані спостережень по рації.
Під Пісками бригада зазнала жорстокого удару: під час масованого наступу росіян було знищено шість із десяти бліндажів, з’явилися численні поранені та загиблі. Канонада не вщухала цілодобово. Саме тоді Андрій отримав перші контузії, але не відразу це усвідомив — адреналін притупив відчуття. За кілька днів, коли бригаду відвели на відпочинок, він знепритомнів. Медики привели до тями і відправили далі.
У грудні 2022 року Андрій опинився під Бахмутом — місто на той час уже лежало в руїнах. Воював також на Одещині, де отримав позивний Бандера від побратимів зі східних регіонів. Протягом усієї служби намагався підтримувати зв’язок із друзями: одного разу в Краматорську випив кави з товаришем із 125-ї бригади, випадково зустрів однокласника з фізико-математичного ліцею Львова, який служив десантником. Смертю одного з найближчих друзів — Мар’яна Клімовського з морської піхоти — дізнався лише через кілька днів після загибелі. Це стало одним із найважчих ударів за весь час служби.
Симптоми ПТСР почали проявлятися після першого виходу з зони бойових дій: зникли снопоявилися зіркочки перед очима, закладало вуха, непритомність. Згодом додалися безсоння, нічні жахіття, постійні панічні атаки, запаморочення й стрибки тиску. Під час відпустки Андрій звернувся до психіатра і згодом погодився на стаціонарне лікування — рішення, якого більшість військових уникають через страх і стигму. Після завершення лікування військово-лікарська комісія визнала його непридатним до служби.
Повернення до мирного життя виявилося важким. Андрій описує його так: у зоні бойових дій емоції просто відключилися — як захисна реакція мозку, — і «вмикати» їх назад довелося поступово, і цей процес іще не завершено. У Карпатах, куди вони з дружиною поїхали одразу після демобілізації, він увесь час озирався й перебував у стані постійної бойової готовності. Роботодавець оголосив про згортання діяльності в Україні — довелося шукати нову роботу. Нові колеги поставилися з розумінням і не вимагали миттєвого повного включення, адже навіть повернутися до програмування після контузій виявилося непросто через проблеми з концентрацією.
Думки про повернення на фронт переслідували Андрія місяцями. Кілька разів він мало не написав колишньому командиру роти, щоб дізнатися про вакансії, але щоразу стримував себе й обговорював ці порухи з психологом. Врешті один зі знайомих переконав його: для України можна бути корисним і в цивільному секторі. Андрій спробував себе в роботі львівського комунального підприємства «Зелене місто», однак усвідомив брак компетенцій у цій сфері. Тоді він скористався ветеранською компенсацією на навчання і вступив до магістерської програми Українського католицького університету — заради іспитів навіть скасував заплановану поїздку за кордон.
Сьогодні Андрій Василишин — студент, програміст і ветеран, який знайшов новий спосіб бути корисним своїй країні. Навчання дається нелегко, але захоплює, і він уже каже, що після завершення магістратури планує продовжити освіту.
