Понеділок, 17 червня

Цвинтар забутих голосів. Юрій Винничук

Моє дитинство було багате на явища, які давно позникали. Вулиці оживали гістьми з іншого ледь не казкового світу і лунали голосами, яких уже нема.

Їздили шматярі на возах і збирали старі лахи, а навзамін роздавали глиняні півники-свистульки, дерев’яні деркачі або сопілки. Їздили також вуглярі і торгували вуглем або торфом. А ще були льодярі – вони везли брили льоду, густо обсипані тирсою. Такі брили господині тримали в льохах і використовували замість заморозника. Цей лід доволі довго не танув. Льодяр звістив свою появу дзвінком. На дзвінок усі вибігали з шафликами і коритами, куди льодяр накладав вирубані кусні.

Льодівки на штучний лід були за Австрії великою новизною, і рідко яка родина могла ними похвалитися. Але вже за Польщі рідко яка їх не мала. А відтак вони плавно перекочували і в повоєнний час, поки у 1960-х не з’явилися заморозники. Мій тато, який любувався у новинах техніки, першим на всю Софіївку купив заморозника, першого телевізора і першого порохотяга.

Та не тільки без льоду, але й без піску не могли обійтися господині. Зрештою, піску в Станіславові було досить. Та і ві Львові його не бракувало, бо ж була навіть Піскова гора біля Високого Замку, яка колись називалася горою Лева. З Піскової гори з прадавнього часу черпали пісок і розвозили містом. Піскар мав коника і низенького квадратового візка на чотирьох колах. Він насипав до нього піску з чубком, втикав лопату і поганяв коника, а сам ішов пішки, вигукуючи: «Пісооок! Пісооок!»

Коли його кликали, він набирав піску в лантух, заносив до кам’яниці і висипав на вказане місце. Пісок господині використовували для шурування баняків, посипання підлоги і сходів, аби скорше висохли, тому прискіпливо перевіряли, чи пісок сухий та чи не брудний.

А ще восени ходили шатківники з шатківницями і шаткували капусту. Або стояли на базарах і чекали, кому пошаткувати.

Не можна забути також молочарок, які приходили з бідонами молока. Вони рідко сповіщали вулицю про свій прихід, бо зазвичай мали уже свою клієнтелію.

 – Пані дохторова, – зверталася молочарка до моєї мами, котра була насправді лише дружиною пана дохтора, – нині маєте цимес над цимесами. Не молоко, а сама сметанка.

Сметанкою в ті часи називали вершки.

Мама брала ложку, пробувала на смак, плямкала і казала:

 – Може бути. Але плачу як за молоко.

Листоноша листи і газети кидав у скриньку, але телеграму ніс до хати. Той, що був на Софіївці, мав сухоти, був худий і скоро помер. Але завше, коли заходив, то, що бачив на столі, брав до писка і жував, поки батьки читали телеграму.

«Ноооожі, ноооожички гострити!» – гукав гострій з точильною машиною на плечах. Поставивши ту машину на землю, він тиснув ногою на педалі, і точильний круг починав крутитися усе швидше і швидше, а коли прикладав до нього лезо ножа, то навсібіч сипалися іскри.

Ясна річ, дітиська його обступали з усіх боків і з увагою придивлялися. А на скреготливий звук машини збігалися господині з цілої вулиці.

Увесь свій реманент гострій носив на плечах. Йому ніколи не бракувало клієнтів. Чомусь, як пригадую, гостріями були літні, а то й зовсім старі чоловіки. Ніколи не бачив молодшого. Найбільше замовлень вони отримували в перукарнях, де гострили ножиці, декотрі з них навіть мали там собі стале місце, і навколишні господині вже знали, де їм шукати гострія.

Зрештою, то була епоха багаторічного тривання речей щоденного вжитку, ба навіть передавання з покоління у покоління. Хто би тепер церував шкарпетки чи майтки? Це тепер ми дірявого баняка викидаємо на смітник, а колись до війни і якийсь час по війні господині намагалися продовжити життя баняка, аж допоки він не розсипався настільки безнадійно, що й ради не було. Єдине, чого не варто й тепер викидати на смітник, – це стару мамину пательню. Добру чавунну пательню тепер не так просто роздобути, і не вмиється перед нею ані тефлонова, ані сталева, хоч і з дном грубим на два пальці.

– Кому дротувати? Кому дротувати! – котилася луна станіславівськими і львівськими подвір’ями.

Не було, певно, жодного помешкання, де не знайшлося б потовченого чи тріснутого глиняного або череп’яного начиння.

«Ґаркі дротуууую! Ґаркі латааааю!» – волав за Австрії та за Польщі дротар. Що ж то за ґаркі? Баняк у Львові поляки називали «ґарнєц», а українці – «горнець». «Ґарнєц» у множині – «ґарнкі», але дротарі одну букву пропускали – либонь, для милозвучності. Оскільки дротарське мистецтво в Галичині до Першої світової представляли винятково словаки і лемки, то в українських дільницях вони вже волали «Гарці друтоооовать!»

І в ту ж мить довкола дротаря починало роїтися від господинь, які очікували його з великим нетерпінням і приймали з особливою гостинністю.

Що ж то були за баняки, які треба було скріплювати дротом? Отже, в старі часи в Галичині геть усе начиння було глиняне чи то пак керамічне. Виняток становили чавунні казани та пательні, а баняки, ринки, миски ще довго опиралися наступу металевого посуду. Чимало господинь старої дати вважали, що нема ліпшого начиння для заквашування молока, від подільського гладущика з чорної невипаленої глини. Вважалося, що хто не пив квасного молока, наставленого у такому гладущику, той не знає справжнього смаку кисляка. А візьмімо голубці. Якщо їх тушкувати у гладущику, та ще й у печі, де перед тим випекли хліб, – о-о, тримайтеся за язик, бо проковтнете.

Але той жар у печі робив і шкоду, бо іноді гладущики розсаджувало. Тріскали і макітри помежи круглими пухкими колінами, коли молодиця терла мак. Глиняний посуд легко бився і розвалювався, але страви, зготовані в ньому, були чомусь смачніші. А тому галицькі господині трималися за свої старі звичні речі до останку. Жодна не мала відваги викинути цей скарб на смітник, а дротарі повертали череп’я до життя. Передбачливі хазяйки давали дротувати посуд заздалегідь, ще поки був новий. Прошитий дротами, він тримався досить довго.

Лемківські дротарі пішки промандровували всю Польщу й Галичину, а вирізнялися вже своїм вбранням горянським. Коротка темна бурка вкривала плечі дротаря, з-під широкого капелюха виглядало довге волосся, а з плеча йому звисав круглий сувій дротів. Додаймо до цього широкий шкіряний пояс, набитий блискучими бляшками, та оздобну торбу – й отримаємо справді мальовничий образ. Але коли та горянська уберя по довгих мандрах перетворювалася на хламиду, дротар міг з’являтися і в менш привабливому вигляді – у вицвілій сукмані чи старій шинелі. Скидався тоді на обскубаного когутика.

Зазвичай дротар, прийнявши замовлення, сідав на сходах, у сінях чи на кухні, розкладав свій нехитрий реманент: кілька звоїв різноманітних дротів, обценьки, щоби тяти дріт, кліщі, щоб скручувати, молоточок і шило. З незвичайною спритністю він виплітав дротяну сітку на баняку, ще й дбаючи при цьому про його естетичний вигляд. Здавалося, що вишиває на полотні. Залежно від посуду, дріт міг бути тонким або грубим, білим чи бронзовим, і сітку дротар закладав з малими або великими очками.

Задротовані баняки більше не вживали для заквашування молока чи буряків на борщ, зате тримали в них крупи, смалець, повидла.

Але траплялися серед дротарів і такі умільці, що могли порятувати й геть розтрощеного баняка, так його майстерно переплівши дротом, що він рідини не пропускав, особливо після того, як дротар повідомляв господині один таємничий засіб. Цей засіб коштував додатково пару грошиків під умовою, що не буде передаватися далі. Отже, секрет полягав у тому, що в задротований гладущик наливали молоко і ставили на квасне. Після того, як воно скисне, треба потримати його в гладущику ще день-два, але так, аби не підійшло сироваткою. Після цього молоко перелляти і, не миючи гладущика, зачекати знову день-два, заки висохне. Пізніше можна вже його було мити навіть гарячою водою.

А ще дротарі продавали готову продукцію: лапки на миші, сильці на птахи, розмаїті гачки і пружини, терки, дротяні вішаки. У Сидора Воробкевича я натрапив і на таку рекламу: «Опинки дротувать!» Себто ще й постоли дротарі ремонтували.

Заробітки дротаря були більш ніж скромні, але мусив з них виживати і ще щось відкладати на дорогу додому. Наскільки дротар був популярним, свідчить той факт, що він став персонажем вертепу поруч із коминярем:

Я бідний дротарина

Пішов у світ широкий,

Дожидає мати сина

Вже буде три роки.

Зазвичай дротар пропонував не тільки дротарські послуги – бо були серед них і добрі шевці, лудильники, бондарі, теслі. Однак мандрувати із теслярським реманентом було куди складніше, ніж із дротарським.

Дротарі мали славу дуже чесних і ввічливих людей, ніколи не трапилося з їхньої вини жодної крадіжки чи п’яної бійки. А можливостей для того, щоб поживитися чимсь, у чужій господі було багато, бо рідко хто приглядався їхній праці, залишаючи самих чи то в сінях, чи на кухні. Хіба діти могли з усіх сторін обступити і дивуватися, з якою він зручністю орудує обценьками.

Дротарі вирушали у свої мандри не самотою, а цілими групами навесні, як тільки сонце починало огрівати землю, тоді й настрій у дротаря був погідний, він ішов наспівуючи, а за капелюхом у нього мак польовий червонів.

Ночували дротарі гуртом у шинках та броварах за рогатками міста, розраховуючись не грошима, а дротуванням баняків, бо в кожного шинкаря, як і в кожної господині, виникала така сама потреба. Вранці розходилися по місту, цілий день блукали від двору до двору, а ввечері сходилися, зсипаючи гроші до спільної каси, вечеряли і вкладалися спати переважно просто неба на землі. Сіно й солома для них були розкішшю. Перед сном дротар запалював коротку глиняну файку, і дим її колисав його до сну.

Дротарям народна уява приписувала й магічні здібності. Якщо його приймали без належної поваги чи обрахували, міг накласти на хату прокляття або яку капость встругнути. Про що свідчить і галицька приказка: «Дротар не питає, що горщик буде тік, він аби лише з хати чим скорше втік». І. Франко розтлумачив її так: «Злобна обсервація про дротарів, які особливо давнійше робили людям по селах ріжні пакости».

Та не тільки через їхні магічні здібності дротарі користувалися великою повагою – все ж вони були джерелом новин. Не дарма Микола Устиянович окремі свої твори підписував «Дротар».

Дротаря описав Іван Франко в «Бориславських оповіданнях»: «втім собаки загавкали, а з сусіднього закаулка залунав, немов цапиний бек, тонкий голосок:

 – Горшки друтоваць, мамо-о-о!

 – Агій, сказився та в неділю горшки дротує? – загомоніли ґазди.

 – Препрашам, я сем завтра подротую, а нині тілько шукам, де сем преночую! – відізвався з-за плота такий самий цапиний голос дротаря.

 – Чи бач, який хитрий! Ну, ходи сюда, ходи! – сказали тато і вказали дротареві перелаз.

Дротарів у нас у ту пору дуже радо приймали, бо дротар усе одно, що газета, про всяку всячину розкаже. Бувало, повна хата людей найде, як на комашню, а він собі на лаві засяде та «сем» та «лем» – і плете, що йому слина на язик наверне, а люди аж роти порознімають та тілько ахають. Та й волочилося тих дротарів багато, що кілька день усе якийсь новий».

Галицькі міста, сповнені сотень голосів, давно зникли, натомість запанували сотні інших звуків, які ріжуть вуха. Правда, це вже голоси не людей, а техніки – газонокосилок, авт, електронної музики. Але часом крізь дитячі сни пробивається: «Шмати міняю! Шмати міняю! Свищики! Свищики! Вууугіль! Ноожі гострити!!!» – жалюгідна жменька голосів, що ще бриніли у 1950-х роках.

28.09.2022

Джерело: Збруч.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.