У Львові вже понад рік діє Центр допомоги людям, які пережили полон і катування — заклад, де відновлення відбувається не наодинці, а поруч із фахівцями та побратимами. За цей час фахову підтримку тут отримали 350 осіб.
## Шлях Івана: від полону до нового життя, пише ЛМР.
28-річний військовослужбовець Іван Ярощук із Житомирщини пробув у російській неволі два з половиною роки. Ще до великої війни він здобув фах у Львівській академії сухопутних військ і служив у морській піхоті. У квітні 2022 року, захищаючи Маріуполь, потрапив у полон.
Сьогодні Іван поступово повертається до мирного життя та зізнається: найважчим виявилося не саме звикання до свободи, а необхідність заново пізнати світ, який за час його відсутності суттєво змінився.
За словами чоловіка, момент звільнення супроводжувався суперечливими почуттями — поряд із величезним полегшенням прийшла й розгубленість, адже незрозуміло було, як рухатися далі.
“Спершу відчуваєш ейфорію — нарешті все позаду, ти вдома. Потім дивує сама турбота оточення, про яку вже встиг забути в неволі. А коли ейфорія минає, з’являється дивне відчуття: всі навколо радіють, а ти не розумієш, куди рухатись і що робити”, — пригадує Іван.
Непростим виявилося й повернення до родини — адже сім’я навчилася жити без нього, а сам він пережив досвід, незрозумілий близьким. Тому, за словами чоловіка, рідним доводиться буквально заново знайомитися одне з одним.
“Ти вже інший, і вони інші — через те, що чекали. З побратимами спілкуватися набагато легше, ніж із рідними”, — ділиться він.
Складнощі виникали і в соціумі: після тривалої ізоляції велика кількість людей викликала тривогу й відчуття власної “ненормальності”. Сигналом про потребу в допомозі стали дві автомобільні аварії, одну з яких Іван навіть не пам’ятає.
“На щастя, ніхто не постраждав. Але це змусило мене звернутися до фахівців. До того я думав — навіщо, у мене все гаразд, руки-ноги на місці. Та насправді невидимі травми проявляються значно пізніше за день повернення”, — пояснює він.
Про Центр допомоги Іван дізнався від побратимів — саме “сарафанне радіо” від тих, хто вже пройшов лікування, і є найкращою рекомендацією закладу.
## Що відбувається з людиною одразу після звільнення
Керівниця Центру ментального здоров’я Святого Пантелеймона та його підрозділу — Центру Святого Лева Великого — Божена Андрущишин розповідає, що перші дні на волі часто супроводжуються не лише радістю, а й повною розгубленістю. Людина може не мати дому, куди повертатися, втратити зв’язок із близькими або просто не розуміти, яким буде її майбутнє.
“Коли людина щойно повернулася з полону, це свого роду порожнеча. Часто пацієнти повертаються в нікуди — їхній дім на окупованій території, сім’ї вже немає. Є ейфорія від свободи, але незрозуміло, як далі будувати життя: повертатися на службу чи йти в цивільне”, — пояснює вона.
У центрі намагаються створити атмосферу, яка не нагадуватиме про ізоляцію й контроль. Заклад надає як стаціонарну допомогу (30 ліжко-місць), так і амбулаторну, працюючи індивідуально з кожним пацієнтом.
Серед поширених наслідків полону Андрущишин називає порушення сну, нічні жахіття, флешбеки, проблеми з пам’яттю та концентрацією, спалахи агресії, бажання ізолюватися, апатію та складнощі з перебуванням серед великої кількості людей.
“Пацієнти можуть навіть не пам’ятати про зустріч із лікарем, тому ми постійно ведемо записи й нагадуємо їм про прийоми”, — зазначає вона, наводячи приклад чоловіка, який після звільнення розгубився в торговому центрі, не зміг підібрати розмір штанів і пішов, нічого не купивши — така ситуація може викликати сильну агресію, спрямовану на себе.
## Довіра як перший крок до одужання
Для Івана одним із найважчих етапів терапії стало саме налагодження довіри до психолога. Втім, згодом лікування почало давати плоди: зникли нічні жахіття, з’явився спокійний сон.
“Сесії з психотерапевтами спочатку мене дратували. Та коли з’явився результат, прийшла радість — прокидаєшся і розумієш, що просто спокійно спав, без жодних препаратів”, — розповідає він.
Реабілітація в центрі має комплексний характер і включає арт-терапію, іпотерапію, театральні заняття та спорт.
“Для мене справжнім відкриттям стала гра в театрі — я брав участь у виставі “Директор ліфта”. Репетиції фактично стали окремим курсом відновлення”, — ділиться Іван.
За його словами, атмосфера центру більше нагадує медичний готель, ніж лікарню, а присутність побратимів поруч має особливе значення. Перебування тут допомогло чоловікові побачити нові перспективи: тепер він планує переїхати до Львова, аби допомагати іншим ветеранам і людям, які повертаються з полону.
## Досвід психотерапевтки, яка сама пройшла полон
Лікарка-психотерапевтка Мар’яна Мамонова працює з колишніми бранцями не лише як фахівець, а й як людина, що сама пережила полон. Свою роботу вона називає зціленням і посттравматичним зростанням, бачачи в кожному пацієнтові частинку власного болю.
“Це був найважчий період мого життя. Але він дав мені зрозуміти: травматичний досвід може стати джерелом зростання”, — згадує вона.
Мамонова наголошує на важливості існування місця, куди людина може прийти без готових відповідей, просто сказавши про свій біль.
“Коли поверталася я, такої можливості не було — довелося самостійно проживати всі етапи: ейфорію, апатію, агресію. Жоден із них проскочити неможливо”, — зазначає психотерапевтка.
За її словами, перший рік після звільнення — один із найскладніших, адже змінюється практично все: сама людина, її родина, стосунки, бачення майбутнього. У багатьох звільнених у цей період розпадаються сім’ї.
“Цінність нашої роботи — допомогти родині, яка переживає кризу, побачити: перед ними вже дві нові людини. Але вони можуть збудувати щось набагато міцніше, ніж було раніше, адже мають унікальний досвід”, — підкреслює фахівчиня.
## Поради рідним: як підтримати, а не нашкодити
Психотерапевтка застерігає: не варто вимагати від людини швидкого повернення до того способу життя, яким він був до полону.
“Не можна казати: “ти ненормальний, ти хворий”. Людина, яка пережила голод, холод, моральні й фізичні страждання, не може одразу стати такою, як раніше. Їй потрібен час, щоб зрозуміти, хто вона тепер, як жити далі, яке її місце в родині, яка навчилася обходитися без неї”, — пояснює Мамонова.
Близьким вона радить залишатися поруч, не тиснути, не жаліти і не змушувати говорити про пережите, якщо людина цього не хоче. Також не варто намагатися постійно контролювати її емоційний стан.
Відновлення, за словами психотерапевтки, рідко буває лінійним рухом уперед — трапляються дні апатії, спалахи агресії, емоційна закритість, нічні жахіття.
“Є багато тригерів, про які вони не розповідатимуть. Будуть відсторонюватися, бути агресивними чи апатичними, іноді просто не зможуть встати з ліжка. У такі моменти важливо знати, як поводитися”, — пояснює вона.
Найгіршим, на її думку, є фраза “все буде добре” — адже в кожного власне розуміння цього “добре”.
“Для нього “добре” — це коли сьогодні гарний настрій. Або коли в момент агресії він просить побути самому, і ви розумієте, що треба відійти. А сім’я тисне: “ти знову без настрою, ти нас не чуєш”. Перші півроку людина може забувати щойно сказане — і це нормально”, — зазначає Мамонова.
Депресивні та агресивні стани після полону — це норма, яку потрібно навчитися контролювати за допомогою фахівців, які не засуджуватимуть за прояви емоцій.
“Інколи достатньо просто бути поруч і сказати: я розумію, що тобі важко, ми можемо звернутися до Центру Лева, де є лікарі, які допоможуть, бо сам я не знаю як. Це теж підтримка — не вдавати, що знаєш усі відповіді, а вчасно допомогти людині знайти тих, хто справді може допомогти”, — підсумувала психотерапевтка.
**Довідково:** Центр допомоги українцям, які зазнали тортур або пережили важкі психологічні травми внаслідок війни, відкрили у Львові в червні минулого року. Заклад працює як окремий підрозділ екосистеми UNBROKEN на вулиці Рафала Лемкіна і носить ім’я Папи Лева Великого, духовна спадщина якого наголошує на підтримці у кризові часи, гідності кожної людини та зцілювальній силі слова.
