“Судити Фаріон – це судити солдата, що стріляє у ворога”: активістка та колишня вчителька російської мови з Донецька

СУДИТИ ФАРІОН – ЦЕ СУДИТИ СОЛДАТА, ЩО СТРІЛЯЄ У ВОРОГА

Наприкінці 80-початку 90-х по сходинках горлівського інституту іноземних мов кілька разів на місяць піднімався шляхетний дідусь – професор Ілля Стебун. Він приїздив з Донецька читати лекції для горлівських студентів, більшість яких добре знали, що цей «шляхетний дідусь» запроторив до мордовських таборів кілька своїх колег, які були «занадто українськими»…

Студенти і викладачі знали про це, але робили вигляд, що перед ними нормальна людина. А може, деякі вважали нормальним писати доноси в КДБ і відправляти людей за колючий дріт (напевне, вважали, якщо згадати, скільки було закатовано патріотів в горлівських підвалах)…

А коли я була студенткою, тема Голодомору і ГУЛАГу була закритою – тільки пошепки, тільки між своїми… Отак пошепки студенти передавали один одному, що наш професор Стебун, літературознавець і критик, ходить, м’яко кажучи, з кров’ю на руках – на когось він добре «настучав» в 30-ті роки. Але з часом з’ясувалось, що не в страшні 30-ті, а в «затишному» 1977 році, коли був смачний пломбір, коли на екрани вийшов «Служебный роман» Рязанова, коли всі були в захваті від «зіркового» фільму «По семейным обстоятельствам», наш викладач доклався до ганебної розправи над Олексою Тихим і Миколою Руденком. Ілля Стебун звинуватив Олексу Тихого, що той схиляв його до ворожої діяльності, даючи йому на рецензію рукопис «Мова народу – народ».

Стебун знайшов в тому рукописі «глибоко захований націоналістичний зміст», «вороже нутро»… Це був 1977 рік, який так люблять згадувати некрофіли-совколюби. Одні «стучали» в КДБ, других везли в кайданах в Сибір, треті їли пломбір і дивились «Собаку на сіні», яка тільки що вийшла на екрани…

Так от – Микола Руденко був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання …. А Олекса Тихий до 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. 5 травня 1984 Олекса Тихий загинув у таборі. До речі, в 1949-му році, коли піднялася хвиля боротьби з «космополітизмом» і життєва стежка Стебуна могла звернути в бік мордовських бараків, Микола Руденко за нього вступився і врятував його життя … за це Стебун йому «віддячив» в 1977 році.

Та не думайте, що тільки мені довелося на власні очі бачити гулагівського Харона. Я впевнена, що багатьох моїх ровесників навчали чи просто оточували «стукачі» і вірні пси системи. І нам тільки здається, що Голодомор і стукачі, ГУЛАГ і єжовські підвали десь далеко в історії. Насправді це було не так давно – моя рідна бабуся зі Слобожанщини, яка в 1933 році власноруч мила і ховала свою маленьку дочку, тими руками гойдала в 60-х роках мене, а пізніше моїх дітей, народжених наприкінці 20 століття.

На жаль, імперський апетит у Росії росте, «стукачі» залишили після себе ідейних нащадків, які сьогодні підривають міцність нашої держави – оголосили війну мові, одному зі стовпів нашої незалежності і державності.

Згадаймо, за що вбили донеччанина Олексу Тихого – за працю «Мова народу – народ»! Це ще раз підкреслює, що імперія вважала ворогом будь якого захисника мови і намагалась його фізично знищити. Бо очевидно, що саме мова не дає стерти українців з лиця земля. Тому і сьогодні саме на мову націлена колосальна робота тисячі російських пропагандистів як в Росії, так і в самій Україні. В планах нашого ворога – знищити український народ, а зробити це можна тільки викачавши з нього кров – мову, і пустити в порожні жили язик…

Сьомий рік триває війна з Росією. Гібридна, як на неї кажуть… тобто в застосуванні ворога і звичайна зброя, і слово, яке спрямоване «на створення внутрішніх суспільних протиріч через пропаганду з її переходом у інформаційну війну»…. Отже, куля дорівнює слову в прямому сенсі.

Більшість українців усвідомили важливість мови і згодні, що вона перестала бути просто засобом комунікативного спілкування. Для нас мова стала захистом від зросійщення і знищення держави, а для ворога язик був і є засобом, який витравлює мови корінних народів, вичавлює їхню національну свідомість і робить народи «русскими». З нами такого не вийшло, ми усвідомили, що язик давно став крапельницею, яка несе нам в голови кремлівську пропаганду та ідеологію.

І тому сьогодні на тлі війни, смертей, катувань будь які «закидони» на захист Росії і язика мені здаються дивними. Я конкретно зупинюсь на конфлікті мешканця Макіївки Бориса Лубинського і політика, лінгвіста Ірини Фаріон Ірина Фаріон

Якийсь Лубинський подав в суд на Ірину Фаріон, бо вважає її проукраїнську пропаганду образливою і принизливою для «русскоговорящего населения» Донбасу і усієї України.

Іншими словами, Лубинський весь такий в білому вийшов з мечем захищати усіх російськомовних України (з чим я їх «вітаю») . Він тактично мовчить, що значна частина російськомовного населення відверто підтримує Путіна і гребе всіх до купи.

Цей «російськомовний громадянин України» «звертається до Суду з позовними вимогами про захист гідності та честі громадянина України…» і опирається на нашу Конституцію і закони, пленуми і постанови, але я ні на йоту не побачила в позові української позиції позивача.

Він звинувачує не зрадників, які в 2014 році кликали Путіна, перекривали дорогу ВСУ, а Фаріон – «Відповідач створив негативну соціальну оцінку» російськомовним громадянам в «очах населення України». Невже якби не Фаріон ми б отих мітингарів з портретами Путіна вважали героями? Невже у позивача немає претензій до тих, хто носив «супчики бурятушкам», а тільки до Фаріон ? Але він не торкається теми великої армії зрадників, які є і на Донбасі, і в Харкові, і у Львові. Він тактично називає їх “російськомовні”…

Стисло це можна назвати так – язик подав в суд на мову, бо його начебто утісняють, ущемляють, принижують тощо… Цей Лубинський юрист, і я вважала, що, напевне, на сьомому році війни це не перший його позов до суду. Можливо, він як юрист турбувався про долі закатований в підвалах українців? Можливо, його обурило багаття в Криму, в якому горіли українські підручники? Можливо, йому не давали спати закатовані кримські татари? Можливо, він наразі переживає, щоб засудили вбивцю Артема Мирошніченка? Артем, нагадую, з Донеччини і вбили його за мову.

Можливо, він засуджує Путіна і тих песиголовців, які вели полонених вулицями Донецька? Можливо, він обурений тим, що буряти на танках хизувалися в Горлівці? Я не знайшла інших клопотань Лубинського щодо трагедій цієї війни. Його турбує виключно образа «русского языка», вибачте, «російськомовних українців»…

Але найцікавіше наприкінці позову – цей «громадянин» в котрий раз бідкається про принижену честь і гідність російськомовних громадян і просить Суд прийняти до уваги, що він і його члени сім’ї «у 2014 році власними очима стали свідками військового протистояння у м. Донецьк та прилеглих територіях, відчуваючи жах від пострілів та вибухів артилерії на недалекій відстані, в результаті чого зазнали важких моральних страждань…»

Агов! Хто чинив “протистояння”, хто стріляв? Назви, хто винний, хто агресор! Ні! Автор не згадує про російську агресію і окупацію взагалі. Таке собі загальне звинувачення, з якого не розумієш, кого ж він винить у цій війні! Але всі ми знаємо, якщо людина на території України торкається теми війни і не називає Росію агресором, вважає, що винні всі і не «все так однозначно», то 100 відсотків – на території Росії вона звинуватить Україну.

«…у червні 2014 року вимушені були покинути власну квартиру та виїхати за межі Донецької області у пошуках роботи та місця проживання, і до теперішнього часу вимушені проживати в орендованій квартирі, відчуваючи себе соціально незахищеними громадянами України».

Цікавий поворот. Він точно юрист? Чому ці претензії автор не подав Путіну і російській владі, своїм землякам, які будують ДНР? Хіба не вони кликали Росію, не вони винні в обстрілах, окупації, в тому, що люди вимушені були покинути свої домівки? Чому ці претензії в позові до людини, яка бореться з російською пропагандою і кричить, що російська пропаганда йшла попереду російських танків. Прибічник «русского мира» звинувачує борця з «русскими миром» в тому, що «русский мир», який він підтримує, приніс йому страждань! Здається, автор взагалі не вважає Росію винною в своїх бідах.

Тепер ви розумієте, чому я на початку допису згадала Стебуна і його доноси в КДБ? Бо в повітрі запахло Луб’янкою. Для молоді пояснюю, що Луб’янка – це старовинний топонім, в Москві так називається площа, вулиця, метро тощо… а ще в народі Луб’янкою називали будівлю КДБ, в підвалах якого вбито і закатовано тисячі людей. Так от, нешановний пан Лубинський (треба ж, такий ономастичний збіг з Луб’янкою) написав банальний наклеп, висмикуючи слова і фрази, бо його позов спрямований «на створення внутрішніх суспільних протиріч через пропаганду з її переходом у інформаційну війну»….

Але я хочу нагадати, що я також з Донбасу. Я жила там більш, ніж 30 років, викладала російську мову, взагалі 50 років розмовляла російською, але не вважаю слова і роботу Ірини Фаріон принизливими і образливими, бо я не ототожнюю себе з Росією і «русским миром», і як громадянка України, яка вболіває за безпеку країни, перейшла на українську! Звичайно, колись і я вірила тому, що про Фаріон пишуть ЗМІ. Я, колишня вчителька російської мови з Донбасу і екс- московська сценаристка, колись робила круглі очі, коли чула про Ірину Фаріон. А коли побачила її поруч з собою, то очікувала конфлікту…

Це сталося на сцені Майдану 18 лютого 2014 року. Коли я прочитала свій вірш «Здравствуй, мальчик за серым щитом», до мене сценою попрямувала Ірина Фаріон. Моя перша думка була така: «Зараз вона жбурне мене зі сцени за вірш російською мовою». А вона обійняла і щиро подякувала за те, що я згадала у вірші її земляка Романа Сеника… Я зробила «контрольний постріл» і сказала, що я з Донбасу. На що пані Ірина сказала: «Як добре! Отже Схід і Захід разом».

Пізніше ми знову зустрілися з нею, але вже на іншому «майдані» – на сторінках ФБ, де піднімалися питання захисту української мови і висвітлювалася роль мови в відродженні країни і в боротьбі з окупантом. Можу сказати, що останні роки моє ставлення до Ірини Фаріон мінялося разом з моїм ставленням до мови і до Росії. Врешті решт, до війни! Коли я вважала Росію братньою країною, Фаріон здавалась мені дивною, коли почалася війна і я ще була «какаяразница», моя думка не дуже змінилася. Але коли я усвідомила, що будь які прояви «русского мира» і «язык» – найпотужніша зброя окупанта, і що саме вони, а не гармати можуть нас знищити, я абсолютно погодилась с Іриною Фаріон. І хочу запевнити, що на всіх заходах, на які вона мене запрошувала, я чула на адресу патріотів з Донбасу тільки слова подяки, а зрадників і «какаяразница» вона не любить всіх – не залежно від їхньої прописки: хоч львівських, хоч харківських.

Більш того – я ніколи не відчувала себе «притесненной» до того дня, доки моя родина не стала розмовляти українською. Бо саме тоді я відчула, що «притесняют» саме мову. Більш того – я вважаю, що в Україні дуже мало робиться для вичавлювання російської пропаганди і «русского мира», а вони, між іншим, предтеча танків! Тому позов Лубинського можна вважати відкритою підтримкою окупаційної політики Путіна. Бо триває гібридна війна, в якій слово і мова виступають у якості зброї! І сьогодні судити Фаріон все одно, що «перестати стріляти», все одно, що засудити солдата, який стріляє у бік ворога на Сході…

Фаріон буває занадто різка? А що робити, коли ми програємо в інформаційній війні? Коли наша «лагідна українізація» лагідно випарувалась і дала нуль результату. Який там нуль – навіть сприяла розквіту зросійщення, бо не можна лагідно витіснити бандита, який прийшов тебе убивати . Сьогодні наша толерантність до російської пропаганди дорівнює безхребетності та білому прапору капітуляції. Сьогодні за нашою толерантністю лежать тисячі вбитих українців. Але це не болить Лубинському. Він вважає себе і собі подібних жертвами українізації.

«Російськомовні українці» це нонсенс в умовах гібридної війни. Я сама була тривалий час російськомовною і навіть на початку війни була «какаяразница», аж доки не усвідомила, що російськомовні захисники мови є латентними носіями «русского мира» і майбутньою сировиною для Путіна.

Чому серед громадян України, які називають себе патріотами, ще багато російськомовних? На мою думку, тут працює хибна картина про Росію як країну поезії та балету, спрацьовує пропаганда ностальгії за молодістю і мирними часами. Ні, поезія і балет – лаштунки, за якими стоять танки. Російською мовою написано 100-200 літературних шедеврів і 20 мільйонів карних справ, бо саме стільки людей пройшли через Луб’янку, ГУЛАГ тощо. Це треба доносити в будь якій формі.

І не треба наполягати, що Донбас російськомовний. Його зробили російськомовним штучно – кулею, ножем, вогнем, голодом. Українців Донбасу вбивали Голодомором, вивозили до Сибіру, нищили морально, і упихували в їхні хати костромських і уральських переселенців. Микола Руденко, до речі, родом з Луганщини, а Олекса Тихий – з Донеччини.

…Ворог лізе у двері. Ми даємо опір, гинуть наші захисники, а ворог все стягує до наших дверей песиголовців. Ми вболіваємо за наших хлопців, і в той же самий час зовсім по-іншому ставимось до того ж самого ворога на другому так би мовити фронті – відкриваємо для ворога вікна і впускаємо його в хату.

Дивно? Але саме так і є. Вікна – це пропаганда, інформаційна і ідеологічна робота. Ми віддали всі майданчики і мікрофони ворогові – від телебачення до великих і малих газет. Не знаю, навмисне чи з дурної голови ми програли в інформаційній боротьбі, бо просто не вийшли на цю війну, не прийшли на цю бійку…

Я розумію, чому вороги оголосили війну Фаріон – своїми дописами, студіями на ютубі і на ТБ вона виховує тисячі патріотів. Ось приклад. Ми йдемо з нею вулицею Львова, нас зупиняє хлопець, студент духовної семінарії зі Сходу України, і каже, що пані Ірина і її просвітницькі програми «Велич особистості» (усі 160 випусків) зробили його українцем… в той же вечір у нас був захід «Від книги до мети», після закінчення якого до нас підійшла дівчинка, яка приїхала з Чернігова, щоб зустрітись з Фаріон, бо завдяки їй дівчина стала націоналісткою.

Особисто скажу за свою родину. Більших російськомовних треба було ще пошукати! Мій батько з В’ятки, мама з Сахновщини, але родина була російськомовна. Моя донька пішла в школу в Горлівці, закінчила в Москві, вчилася на режисера, знімалася в кіно, але ще до Майдану повернулась в Київ зі словами: «Росія не моя країна». Тривалий час вона була «какаяразница», доки не подивилась студії Фаріон про мову і українців. Зараз вона виховує трьох синів, усі вони розмовляють лише українською, бо не можна будувати, захищати, обстоювати Україну, якщо твої діти і онуки розмовляють мовою ворога.

Так, Ірину Фаріон не раз звинувачували в некоректних висловлюваннях. Але я вважаю, людина в інформаційній боротьбі з ворогами має право обирати таку форму спілкування з опонентом, яка відповідає рівню опонента і не витрачати час на реверанси з провокаторам. Зараз іде війна. Якщо на вас поїде танк, а ви побіжите до нього з квіточкою, щоб встромити її в дуло танка, сподіваючись тим самим зупинити його, не думаю, що він зупиниться. Треба відповідати зброєю! Так само і в інформаційній площині війни. Не до квіточок… і зараз ми спостерігаємо не дуель Фаріон – Лубинський, а бій мови і язика, Стуса і Мотороли…

У соцмережах не раз висловлювалась думка, що «русский мир» ще буде у нас вимагати матеріальну компенсацію і виставить саме нас винуватцям. Подивіться уважно цей позив. Ні слова про агресію Росії, ні слова про її ворожу пропаганду і трагічні наслідки зросійщення… Я не побачила в цьому позові громадянина України, я побачила «русский мир», який будь якою ціною хоче закріпитись в Україні.

Думаю, даремно Лубинський захотів «по-легкому скосити» 50 000 грн. і стати, врешті-решт, відомим юристом, щоб до нього звернулись роботодавці і клієнти… Цьому хлопаку далеко до Герострата, та й знищити ми нічого йому не дозволимо, але багнюкою він своє прізвище залив на кілька поколінь…

Тож будьмо пильними – нам тільки здається, що Голодомор і стукачі, ГУЛАГ і єжовські підвали десь далеко. Луб’янських шісток навколо – хоч греблю гати.

СУДИТИ ФАРІОН – ЦЕ СУДИТИ СОЛДАТА, ЩО СТРІЛЯЄ У ВОРОГАНаприкінці 80-початку 90-х по сходинках горлівського…

Gepostet von Тетяна Малахова am Donnerstag, 23. Juli 2020

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.