Понеділок, 17 червня

Струдельково-чоколядова Австрія. Юрій Винничук

Давно зауважив, що проти фемінітивів виступають ті, хто не сприйняв українську мову з молоком матері, а освоїв її згодом. Інша когорта тих, кому не до шмиги фемінітиви й особливо слово «членкиня», – це люди просто тупі й малограмотні.

Бо якщо говорити саме про це слово, то воно не прийшло до нас разом із містифікованою «спалахуйкою», а існує вже сотню років. Писала про це також Оксана Забужко, яка дуже чутлива до чистоти мови. Але що ж, коли такі, як ми, не є авторитетами для люмпену.

Оті ексрускоязичні мають ще одну мульку – їх просто бісить будь-який сентимент до бабці Австрії та до австрійських цісарів, прирівнюючи останніх до царів. Не переконують їх навіть такі факти, як безліч українських видань за Австрії і жалюгідна кількість виданих книжок у Московії. Зрештою, всі українські письменники другої половини ХІХ-го і початку ХХ століть публікувалися в Галичині.

Жоден цар ніколи не промовив жодного українського слова, а цісарі не раз промовляли. А був один цісаревич, що не тільки добре володів нашою мовою, а й цілу збірку своїх українських віршів видав.

Та що там казати – любов до цісарів виявилася і в народній творчості. Ніде так тепло і святково не зустрічали їх, як у Галичині. Хоча, звісно, й кпили, як то у пісні про нашу пані цісареву, яка поїхала на води, а там якийсь батяр «запхав пані цісаревій шпиндель затроєний».

Але пірнемо у часи австрійської окупації. Її найболючіше сприймали поляки – і під час Весни народів у 1848 році підняли повстання, яке однак завершилося поразкою і бомбардуванням Львова. Після того настало тривале затишшя.

Самий вигляд австрійських мундурів на початках викликав обурення і лють. Потім лють переросла в кпини, бо з’ясувалося, що коли такого військового австріяка зачепити, то він не конче австріяк, а чех, словак або румун, а ті їхні не надто привабливі мундури, які сиділи на них часто як на опудалах, бо були погано припасовані, породило таке слово, як «оферма», – і стосувалося воно австрійських військових.

Львів’яни швидко навчилися розрізняти, хто є хто серед військових. Бо якщо на комірі є ліра – стовідсотково то музикант, а отже чех. З таким легко можна було балакати польською, і він усе розумів. Чимало тих військових взагалі німецькою не володіли, знали тільки окремі команди. Львівські батяри з того тішилися, зачіпаючи такого вояка і вигукуючи йому якісь смішні, а то й непристойні фрази німецькою. При цьому робили це з таким виразом, наче виголошують комплімент. А той здуру казав «данке» – одне з відомих йому кільканадцяти слів.

З часом львів’яни навіть полюбили це військо, бо воно нічого поганого нікому не робило, але як файно грало! Ті військові оркестри збирали довкола себе ледь не пів міста. А грали ті оркестри за будь-якої нагоди. Чи то вертаючи до кошар центром міста, чи на забавах у шинках проти неба, у так званих «садках», де також можна було потанцювати, чи на ковзанці, чи на будь-якому фестині.

Були також певні урочисті дати, коли конче грала військова оркестра – увечері 17 серпня під час «fakelzugu», себто в переддень уродин «милостиво нам пануючого монарха». Цікаво, що бравурової суто військової музики звучало зовсім мало, лише на початку виступу, а далі йшли популярні вальси і мелодії з опер та опереток.

Найбагатші за репертуаром виступи оркестрів відбувалися на «пляцмузиках» – танцювальних майданчиках. Про всі ці оркестри старанно попереджали газети, голови родин витинали таке оголошення і чіпляли на видне місце, аби не пропустити і вирушити туди з усією сім’єю. Місця не були сталі. Оркестра грала на Бернардинському пляцу, на Високому Замку, у парках або перед «одвахом» (гауптвахтою) біля Віденської каварні.

Ця традиція плавно перейшла і в Річ Посполиту, а потім в совєтську Галичину. Щонеділі у парках відбувалися концерти й теж грала військова оркестра.

Львів’яни ставилися зі співчуттям до простих військових, розуміючи, що вони не за своєю волею опинилися на чужині. Особливе співчуття викликали дезертири.

Чому на Ґродку* люд ся збира?

Шо то на Ґродку такий ґвар?

Бо то провадять дезентира

Серед багнетів кілька пар.

___________

* Городоцьке передмістя

Австріяки принесли в Галичину потяг до пікніків на природі, і щонеділі цілі товариства вирушали в різні околиці Львова культурно відпочити. А ще нові австрійські урядники і військові, що прибули з Відня, Праги чи Будапешту, відразу відчули потребу в публічних балах, а від них засмакували свіжу забаву й місцеві аристократи та міщани. Зрештою, бали стали чудовою нагодою зазнайомитися з урядниками.

Правда, на перших порах при такому скупченні різношерстої публіки порядку було мало. Доходило й до колотнечі під час встановлення порядку танців. Особливо часто це траплялося, коли в одній залі бавилися місцеві й австріяки. Деколи траплялися кумедні випадки: якось один із танц-проводирів замовив польку, інший – вальса. Музики пробували грати одне й інше водночас, та врешті вмовкли. Усі танцюючі пари затупцяли на місці, тоді обидва сперечальники вийшли в коридор і повернулися, щойно завершивши дискусію.

Врешті 29.12.1791 у цю справу втрутилася влада й оголосила приписи, за якими мали відбуватися бали ві Львові. До півночі мали танцюватися навпереміну польські та німецькі танці, далі до пів на другу – англійські, після них до третьої наставала черга знову польських і німецьких танців, а від третьої до четвертої – англійська кадриль, і врешті знову до кінця балу звучали польські й німецькі танці. Було навіть визначено дві півгодинні перерви: одна опівночі, а друга о четвертій. На всіх балах за порядком стежив офіцер поліції, він також пильнував, аби до танцювальної зали не заходили при зброї та з острогами на чоботях.

В українському Народному Домі влаштовували бали не тільки українці, а й поляки та австрійські військові. Один із балів описав Іван Франко у повісті «Лель і Полель»:

«Велика саля “Народного Дому” палала багатством газових вогнів, котрі золотистим піском прискали від свіжо навоскованого паркету. На галєрії військова музика строїла інструменти з прилягаючих до головного входу покоїв, переобладнаних на гардеробу для пань і на буфет, долинав протяглий шум і гомін, скрип лякерок і шелест важкого шовку чи легкої тарлятани. Звідти ж, з теплої гардероби, плинув і плинув безперервний струмінь чудових убрань, оголених бюстів, витончених фризур і злегка зарум’янених облич і личок, змішаний з не менш багатим струменем чорних фраків, ґлянсованих рукавичок і вусатих, бородатих чи гладко виголених чоловічих фізій. За хвилю мав ся почати один з тих розкішних “академічних” балів, які тішилися такою славою в усій Галичині і становили у ті часи єдине хіба свідоцтво, що “ще не вимерла наша завзята і багатообіцяюча молодіж”».

Опис доволі широкий, але наведу ще одну цікаву деталь про моду на українські танці:

«Та ось із салі долинули потужні акорди прелюдії Тимольського до його чарівної коломийки. Був то звичай перейнятий від українців, мов концесія від русинської землі – зачинати бал українським народним танцем. У салі почався рух, і пари виступили наперід, утворивши велике барвисте коло пусте всередині. Хвиля очікування, під час якої нерви в напрузі, а м’язи стискаються в такт із звуками запальної коломийки. Раптом із нерухомого кола виривається одна пара: чоловік у легких підстрибах скидаєсь на сарну, а дама пливе легко. Звільна, перехиливши набік голову і підтримуючи руками фалди сукні. Підпливають аж на середину кола: чоловік у щораз живіших скоках забігає то з тої, то з тамтої сторони, зближаєсь – дама відвертає обличчя і цофаєсь у граційних дрібненьких скоках, він віддаляється, похиливши голову – дама повертається до нього. Наближається, мов під владою якоїсь магнетичної сили…

А незабаром уже вся саля вирує і кипить, наче розклекочена поверхня озера, що піниться тисячею хвиль, бризок і вирів. Знагла лунає голос аранжера: голубець! – і пари єднаються і пускаються в тан, а коли врешті музика змовкає, одне велике зітхання наповнює салю, ніби зітхання жалю, що той сон чародійний тривав так коротко і минув безповоротно. Коломийка скінчилась».

На початку ХХ ст. студенти «Львівської політехніки» заснували українське товариство «Основа». Найбільшою атракцією «Основи» були елегантні бали, якими цікавився не тільки український Львів, а й цілий край.

Уже за кілька місяців наперед «Основа» вибирала з-поміж своїх членів балевий комітет. Комітет розписував конкурси і визначав нагороди за найкращі проєкти запрошень. Журі вибирало найкращі мистецькі зразки, винагороджувало їх і давало до друку. За місяць перед балом комітет висилав біля 1200 запрошень родинам визначніших громадян Галичини.

А тим часом кипіла робота над приготуванням декорацій, які щороку були в іншому стилі: то в стилі давнього Єгипту, то Асирії, то Індії. Одного року основ’яни так гарно намалювали яремчанський міст розміром на всю залу, що директор театру після балу закупив ту декорацію.

Грала на тих балах знову ж таки знаменита військова оркестра в складі 30 осіб під проводом головного капельмайстра.

І тут теж розпочинався бал традиційною коломийкою. Потім ішли елегантні кадрилі, лянсієри, переплетені вальсами, бостонами, польками, але «ключем» балу був котильйон в повені різнокольорового проміння рефлекторів. Наприкінці балу пань обдаровували живими трояндами, а панів під час «вальсу пань» – блискучими котильйоновими орденами для вирізнення симпатій.

В моєму дитинстві й сліду не зосталося по Австрії, але ще ходили вулицями дзядзі з наваксованими задертими догори вусиками, в чорних капелюхах, в камізельках і з дзиґарком на животі. Ходили поважно, так, гейби відчували, що за ними стежать десятки пар здивованих очей. Зустрічаючи знайомого, не квапилися ручкатися, а делікатно торкалися пальцями капелюха і злегка вклонялися. Можна було помітити за ними військову поставу – та й не дивно, бо дехто з них був ветераном австрійської армії і продовжував отримувати пенсію з Відня.

То були останні могікани колишньої імперії, які згадували її з ностальгією. Але, по-правді, не так саму імперію, як свою молодість.

25.01.2023

Джерело: Збруч.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.