“Шкідливі думки Михайла Драгоманова”. Костянтин Чехович

11.09.1938

І. М.Драгоманов і сучасність.

Постать Михайла Драгоманова стала у нас для одних взірцем всякої досконалости, а для других символом повної духової руїни. Одні називають його „ідеольоґом Вільної України”, „апостолом правди й науки”, і пишаються тим, що в 1917 році „великий дух Драгоманова тріюмфував” та що „держава Української Центральної Ради — це овоч засіяних Драгомановим ідей українського соціялізму”; а другі вже і в часах Драгоманова і сьогодні оцінюють його думки як небезпечну отруту, що заподіяла вже багато шкоди нашому національному орґанізмові, а на будуче загрожує нам катастрофальними наслідками.

Є ще третя ґрупа людий, а саме така, що не завдає собі труду ближче пізнати, хто такий Драгоманов і який його вплив, а вдоволяється тим, що це був один „з наших предків” і думає, що тим самим треба його „забронзовувати”. Така ідеольоґічна „невтральність” може причинитися лише до того, що у майбутній самостійній Україні боротьба за здійснювання таких чи інших ідеалів прийме такі трагічні і кроваві форми, як тепер в Еспанії.

У сфері науки у нас ще далі переважає культ Драгоманова, а кожне слово критики викликає вибухи люті і завзятої ворожнечі. Драгоманова вихваляють як визначного ученого і вільнодумного поступовця, його іменем називають педаґоґічні установи, цитують його вискази, видають „Драгоманівські Збірники” і при кожній нагоді називають його „великим Европейцем” і „розумом України”.

Перший ключ для зрозуміння цілої системи думок Драгоманова попробував дати один з його найвизначніших учнів – Іван Франко у статті „Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова” (ЛНВ 1906. 8.), вказуючи і на те, що якби вся наша інтелігенція приняла такі думки за свої, „то над нами як нацією булаб висипана могила” (239). Проти помилкової інтерпретації С.Єфремова, Франко з особливим натиском вказує на те, що Драгоманов таки принципово відріжняється „від тих, що в основу своєї ідеольоґії поклали самостійність української нації.” Це Франкове спостереження треба особливо підкреслити проти всіх, хто не добачує русофільства у Драгоманова і проти всіх, у кого з бажання бути оборонцем Драгоманова виростає помилкове твердження, ніби Драгоманов засадничо не виступав проти ідеалу самостійної української державности та що він нібито лише з мотивів політичного реалізму уважав таку самостійність за неможливу. — І в інших своїх творах Франко у свойому зрілому віці виразно висловився про ідеольоґію Драгоманова, що це ідеольоґія „обще-русизму” і соціялістичного анархізму та що її здійснювання довелоби „до заглади недержавних національностей” отже і до заглади українців як нації. До такої оцінки дійшов Франко аж тоді, коли вже цілком визволився з під суґестивного впливу Драгоманова і коли побачив, що Драгоманов „українець по походженню, але по національности росіянин”. Аж тоді Франко зрозумів, що у суспільно-політичній сфері Драгоманов дав нам „наївні міркування мужика”, що не бачив світа і не потрафить піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або понад свій повіт і одинокою підвалиною суспільного звязку, бачить свою особисту користь і приємність.” (ЛНВ 1936. стор. 238—239.)

Михайло Грушевський, хоч сам соціяліст, робить наприкінці свого життя також деякі застереження проти пропаґанди думок Драгоманова, бо вони — як каже Грушевський — все будуть безсильні в обличчі „національної незабезпечености” України. Він виразно каже, що думки Драгоманова можуть бути хіба лише цінним матеріялом для дослідників тої епохи, але не можуть бути „рецептою національної тактики.” („Україна” 1926. кн. 2—3 стор. стор. 221).

II. Драгоманівська ідея поступу.

В основі світогляду Драгоманова лежить фальшива ідея поступу, яку він уважав за найвищий здобуток європейської „науки”. У свойому творі: „Шевченко, українофіли й соціялізм” Драгоманов ясно зазначує, яку саме „европейську науку” він приняв за свою. Сен Сімон і Прудон, т. зн. французькі теоретики соціялізму і анархізму, а далі Август Конт — творець позитивізму і Людвик Фаєрбах, фільософ матеріялізму і атеїзму, це ті імена, що їх сам Драгоманов вичисляє як своїх духових провідників. Всі зони разом з всесвітною історією — на думку Драгоманова — ведуть до висновку про „безупинний поступ громадський”. Метою цього історичного „поступу” є нібито здійснювання ідеалів лібералізму і соціялізму, а найвищим ідеалом, до якого усе людство має змагати, є — на його думку — у сфері суспільно-політичній анархічний лад, „безначальство”, т. зн. бездержавний федералізм осіб і колєктивів, згуртованих на засаді чисто господарських інтересів і комунізм у сфері суспільно-економічній, очевидно разом з безбожництвом у сфері релігійній.

Цілком інакше розумів науку Тарас Шевченко. Він більше приглядався до історії України, а навіть хотів, щоб і мудрість була у нас своя, а не чужа. Його ідеалом була самостійна Україна, а про сферу релігійну знаємо, що Шевченко вірив у Бога і не занедбувався в молитві. Нічого дивного, що Драгоманов не міг бути вдоволений з Шевченка. Він так і каже, що „в Шевченка не було… ясної думки про поступ громадський в історії”, що Шевченко „думкою стояв на церковному ґрунті” і не знав европейської науки, та що Шевченко український націоналіст-самостійник, а не соціяліст.

д.б.

[Український Бескид, 21.08.1938]

Ненауковість і неуцтво закидав Драгоманов Олександрові Кониському і Омелянові Огоновському і всім, хто не вірив усім тим теоріям позитивізму і матеріялізму, лібералізму і соціялізму, що їх Драгоманов приняв у самі підвалини свого світогляду і на яких розбудував усі свої провідні ідеї, пропагуючи їх ціле своє життя російською і українською мовою.

Здійснювання тих своїх „поступових” ідеалів уявляв собі Драгоманов як еволюційний перехід з одного ступня на другий через розвиток ріжних відосередних течій та поступаючи через ріжні посередні фази. Отже, не покидаючи своїх найвищих ідеалів, Драгоманов симпатизував і з тими перехідними ступнями, які — на його думку — наближали людство до кінцєвої мети. Саме тому він симпатизував з протестантизмом і з сектантами, а також з конституційними формами державности і з усякими проявами децентралізації, м. ін. і з козацьким „автономізмом” і з регіональними літературами, до яких зачисляв і українську літературу. Такі симпатії Драгоманова до перехідних ступнів „поступу” дехто помилково видвигає як його кінцеві ідеали і тимсамим доходить до помилкових висновків. Бо провідні ідеї, що їм Драгоманов ціле життя вірно служив, були: безбожництво, бездержавність і русофільство.

III. Безбожництво.

Прийнявши фільософічний матеріялізм в самі основи свого світогляду, Драгоманов цілком послідовно заперечував Бога і відкидав релігію, як щось ретроградне, щось, що — на його думку – спиняє всесвітній „поступ”. Цей активний і засадничий атеїзм виступає у нього при кожній нагоді, де тільки є згадка про відношення релігії до „поступу”. Це видно виразко наприклад у його „Оповіданнях про заздрих богів”, чи у його праці „Шевченко, українофіли і соціалізм”, з якої вибрані дальші цитати.

У передових людий в Европі — каже Драгоманов — порвалась у кінець віра христіянська й виробилась думка про природний і безупинний поступ в історії” (82) — „Та нова думка не несла в душу тієї шкоди, яку наносила стара церковна зіра” (84). — 3 того робить Драгоманов такий практичний висновок: „Громадському чоловікові через те найпотрібніше раз на все розпрощатися з вірою, що поки цього не зроблено, доти ні він, ні громада, яка за ним піде, не забезпечені, що він усе йтиме наперед у думках своїх про всі громадські порядки…” (53)

Про всесловянство Шевченка і Кирило-Методіївського брацтва каже Драгоманов, що воно мало „багато такого, що тягло людий, приставших до нього, не наперед а назад від європейських думок, не давало зрозуміти їх, розпалитись ними. Найміцнішою з таких назад тягнувших ниток була Христова віра і Святе Письмо”. (30)

На думку Драгоманова „українофільські культурники” тих часів ще не дозріли до „новоєвропейської культури”, бо наприклад „доводили потребу притягнення на свій бік духовенства”. (Гл. „Автобіографія” 49.) Співпраця з духовенством, це в очах Драгоманова очевидний злочин проти його „новоевропейської культури”.

„Поступ” у сфері реліґійній уявляє собі Драгоманов як перехід від церковної і централізованої реліґії до безцерковної і децентралізованої, щоби укінці дійти до безреліґійности. (Гл. напр. „Євангельська віра в старій Англії”.) Тому між реліґіями він найгостріше атакує католицизм і православіє, а симпатизує і навіть підтримує сектантський рух, в тій надії, що сектанство, руйнуючи авторитет Церкви, вкінці доведе людий до здійснювання ідей лібералізму і соціялізму і до їх кінцевої мети, т. зн. до комунізму і анархізму. Драгоманов добре бачив в протестантизмі і сектанстві бунтарство індивідуального розуму проти всякого авторитету, а симпатизуючи з їх децентралізаційними тенденціями, тим самим цінив їх як „поступових” помічників при здійснюванню ідеалу анархії і безбожництва. Нічого дивного, що для українських сектантів Драгоманов уложив навіть новий „символ віри” з дусі безцерковного „поступового христіянства”.

Не знаючи того всего, др. І.Новодворський у своїй дивоглядній і напастливій брошурці „Драгоманів і наші Клерикали” Львів 1936 доходить до помилкового висновку, ніби „Драгоманів не був безбожником”, (стор. 20—22). Таким самим дивоглядним змістом визначається теж брошура дра І.Свєнціцького „Драгоманов і Галичане” (Львів, 1922), де м. ін. знаходимо дивне захоплення автора з цього приводу, що Драгоманов і у сфері релігійній був „поступовцем” та що уложив для сектантів новий “символ віри” (стор. 13.).

Змагаючи до своєї синтези лібералізму і соціялізму, Драгоманов і у сфері релігійній уживав ріжної тактики, залежно від середовища, на яке хотів впливати. Пропаґанда сектанства, чи ліберальної ареліґійности були для нього лише засобом для досягнення соціялістичної антирєліґійности. — Нинішні „драгоманівці” свідомо чи несвідомо роблять те саме.

IV. Анархізм.

Пропаґуючи (в передмові до свого російського видання Шевченкової поеми „Марія”) релігійне вільнодумство під назвою „поступового христіянства”, Драгоманов вправно каже, що такі нібито „наукові” і „поступові” думки треба пропаґувати одночасно у сфері реліґійного, суспільного і політичного життя.

У сфері суспільно-політичній Драгоманов іде назагал слідами французького теоретика соціялізму Прудона. Думки Прудона про децентралізацію і анархію („безначальство”) він переносить на український і російський ґрунт і — як каже Іван Франко „силкується на тім соціялістичнім анархізмі покласти підвалини нового українського руху”. (Писання І. Франка IV Молода Україна, ч. 1. стор. 20.)

д. б.

[Український Бескид, 28.08.1938]

Драгоманов сам називає себе і своїх однодумців „громадівці-безначальники” (т. зн. соціялісти-анархісти) і, прийнявши думки Прудона за свої, вірить, що через ступневу децентралізацію держава буде цілком природно завмирати, уступаючи місця анархії, т. зн. бездержавному ладові, або — як каже Драгоманов — „федерації”, (гл. П. Феденко: М. Драгоманов і П. Ж. Прудон. — „Драгоманівський Збірник” під ред. В.Сімовича.)

„Соціяліст — як каже Драгоманов — на державу дивиться… як на кріпость для оборони панування багатих” і тому мусить змагати до повного знищення державности. Майбутня анархія або федерація має бути — на думку Драгоманова — вільною спілкою осіб і громад, обєднаних виключно на засаді господарських інтересів і ґеоґрафічних уґруповань. Принцип етноґрафічний і національний він відкидав як перестарілий і невигідний, видвигаючи проти того своє поняття „економічних басейнів”. На його думку „поділ Росії на области, згідні з етнографічною картою, і витворення для кожної з них свого роду центрального представництва, бувби занадто доктринерський, — особливо коли взяти на увагу, що і національні границі тепер не всюди покриваються з границями економічних басейнів”. („Историческая Польша и великорусская демократія” стор. 501.)

Державні центри — як каже Драгоманов — не серця, а павуки. (Гл. „Громада” ч. 2). Він послідовний ворог всякої централізації, отже і ворог централізації України в одну самостійну державу. Україна, в його уяві, не повинна на майбутнє творити одної цілости. У свойому пляні чергової перебудови російської імперії, що йому дає назву „Вільна Спілка” Драгоманов поділив ту частину України, що була під Росією, аж на чотири окремі кантони, згідно зі своїм розумінням першенства інтересів ґеоґрафічно-економічних басейнів і змагаючи до децентралізації як засобу для здійснення майбутньої анархії.

Терміну „анархія” уживає Драгоманов в Прудонівському, соціольоґічному розумінню, а не в тому, популярному розумінню, в якому часто в буденній мові словом „анархія” означують змагання до деструкції. Сам Драгоманов поясняє це напр. у своїй статті про „Царство Божіє внутри вас” Л.Толстого. Там читаємо про Толстого, що „по своїм громадським ідеалам він анархіст, або ліпше напишемо ан-архіст, як писали ще недавно прудоніянці, щоб одділити їх змисл слова анархія, тобто безвластя, од звичайного розуміння цього слова, як безпорядок” (стор. 12—13). Тамже Драгоманов зазначає, що „проти анархічного, або на ділі федерального порядку не мають нічого в суті і соціял-демократи”. (15) — Взагалі він вірив, що „поступ” у сфері суспільно-політичній приведе вкінці цілий світ до „безначальних”, бездержавних (т. зн. анархічних) порядків, так що всі люди, перейшовши ріжні фази децентралізації, створять вкінці вільну спілку (“федерацію”) осіб і громад, згуртованих виключно на засадах господарської вигоди. У сфері суспільно-економічній завершенням цього „поступу” — в уяві Драгоманова — має бути комунізм.

Ті думки Драгоманова під назвою „науковости” і „поступовости” ще й досі поширяються між нашою інтеліґенцією. Навіть люди науки часом підтримують нездоровий культ Драгоманова і тим самим свідомо чи несвідомо додають сили пропаґанді його шкідливих думок. Одна зі згаданих брошур цілком явно намагається переконати нас, що „незвичайно симпатичний світогляд Драгоманова, зроджений довголітньою поважною працею науковою і суспільним досвідом, сьогодня тим дорожчий нам, що він майже у всіх точках мусить бути світоглядом кожнього, навіть поміркованого поступовця.” (Др. І.Свєнціцький: Драгоманов і Галичане. Львів 1922. стор. 5.) Про „клєрикальні круги” там сказано, що вони „непоступові, назадницькі”. Інша брошура теж бере в оборону „величні думки” Драгоманова, забуваючи про те, скільки шкоди вони вже спричинили українській нації, а одночасно зазначає, що нашим клерикалам і т. зв. націоналістам далеко ще до ідеалу культури Драгоманова.” (Др. І.Новодворський: „Драгоманів і наші клерикали.” Львів 1936. стор. 9.)

V. Русофільство.

Ідеал бездержавности цілком послідовно завів Драгоманова і до того, що він відкидав також ідеал української національно-політичної самостійности, т. зн. ідеал української незалежної держави на будуче. Про минулі часи він говорив, що для всесвітнього „поступу” українська держава може булаби корисна; теперішність — на його думку — така, що створення української держави і неможливе і непотрібне. На майбутнє державний лад згідно з його коцепцією має бути заступлений анархією; отже з того Драгоманов робив цілком послідовний висновок, що ідеал української самостійної державности на майбутнє непотрібний, а для загального „поступу” навіть шкідливий. Одночасно Драгоманов намагався звязати українську справу якнайтісніше з російським „поступовим” рухом і закликав українців не відриватися від Росії ані в політиці, ані в науці, ані в літературі.

Такі думки випливали у Драгоманова не тільки з вірної служби інтернаціональним ідеалам соціалізму і анархізму, але також своєрідного розуміння української нації як нації плебейської, орґанічно підпорядкованої більшій всеросійській національній і політичній цілості. Тому всякі ідеали української самостійности („сепаратизму”) він оцінюває як нереальні, назадницькі і протинаукові.

(докінч. б)

[Український Бескид», 04.09.1938]

(докінчення)

„Тільки буйна фантазія, — каже Драгоманов — не знаюча не тільки історичних і етнографічних, але навіть географічних обставин життя нашого народу, може здумати таку річ, як відрив від Росії всього обшару нашого народу.”. (Гл. „За сто літ” VI. стор. 244.) — Крім того Драгоманов уважає злуку України з Росією за орґанічну і каже, що так, як досі ми в цій спразі ішли „інстинктовно”, так на майбутнє треба нам іти в тім самім напрямі „свідомо”: „Не одриваючись од Росії не тільки політично, але й морально, не кидаючи російської літератури і у приязні до великорусскої розвивати народню малоруську, бо ціли народу великорусского такі-ж самі, як і малорусского, а до тих цілей йде й та дуже одностайна інтелігенція русска чи російська, котра складається з Великорусів і Малорусів і котра нові європейські ідеї прикладає на службу мужицькій нації русскій: Малорусам і Великорусам”. („Література російська, великоруська, малоруська і галицька” ІІІ. стор. 42.)

Вже з того бачимо, що Драгоманов — в теорії т. зв. космополіт — в практиці був російським патріотом і підтримував експанзію російської літератури і цілої російської культури на українських землях. Той факт, що він завсігди виступав проти російського царату і проти роялізму черні, не заперечує його послідовного „поступового” русофільства. Таке модерне русофільство було тим небезпечніше від старого, що було замасковане пошаною до української мови і літератури як явищ реґіональних, викликаючи в декого ілюзію справедливого відношення до української справи. В дійсності Драгоманов завсігди обороняв російську мову і літературу, ….. що (в його уяві) мали й на майбутнє сповняти в Україні провідну культурну ролю побіч реґіональної української мови і літератури. Не диво, що Іван Франко (тоді, як вже добре пізнав цілу систему думок Драгоманова) назвав його росіянином по національності. Описуючи факт, що українці вкінці відмовили Драгоманову підмоги і „признали його діяльність непотрібною для України”, Франко добре завважує, що „цей розрив був зовсім природний; це було банкроцтво „общерусизму на українськім ґрунті” і Драгоманов, що почував себе з першій лінії росіянином, а тільки в другій українцем, перший упав його жертвою”.(Писання Івана Франка. IV. Молода Україна, ч. І. стор. 30.)

Драгоманов симпатизував з українським народом тому, що — на його думку — український мужик носить у своїй природі найчистішу форму соціялізму з елементами децентралізації і анархізму; в тім добачував Драгоманов всеросійську і світову місію України. Аналізуючи пісні українського простолюддя, він намагався доказувати, ніби соціяльна ненависть і ненависть до держави — без ніякого бажання творити власну національну державу — це основний зміст світогляду українських мужиків. Такий світогляд — на думку Драгоманова — повинна приняти за свій вся українська інтеліґенція.

VI. Живучість думок.

Думки Драгоманова живуть ще й досі і далі ще роблять багато шкоди. Культ Драгоманова поширяють навіть шкільні підручники і майже кожна книжка з оглядом нашої історії чи історії літератури. Думками Драгоманова просяклі і деякі белєтристичні твори.

У своїй повісті „Захар Беркут” (з 1882 р.) молодий Франко, тоді ще цілком відданий ідеалам Драгоманова, пропаґує у мистецькій формі думки свого учителя. Там знайдемо не лише ідеалізований комуністичний лад в громаді, але також негативну оцінку української державности, бо що “зроблене по державному і для державних цілей, мусіло вийти на шкоду громад і громадської самоуправи”. (Вид. з 1902 р. стор. 57.). Устами Захара ведеться пропаґанда ідеалу анархічної „вільної спілки” громад, що неначе колісцята в ланцюзі з самої природи звязані зі собою, але одночасно свобідні, доки зберігають “вольні громадські порядки”; (66). Від свого князя терплять тухольські громадяни лише саме горе і кривду, отже уважають його „карою божою”. — „Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас” — каже Захар, пропаґуючи драгоманівський анархізм не тільки для своєї громади, але для цілої України: „І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодня його [т. зн. князя!] з усіма його ватагами, то певно булаби ще щаслива і велика”. (74)

Така пропаґанда анархізму іде паралельно з оплюгавлюванням українського княжого двора, при якому, мовляв, гніздиться сама „гниль і підлота”. (75) — Про релігію теж ця мистецька пропаґанда драгоманівського світогляду не забуває, вихваляючи „останки — як сам автор каже — давньої вільної чисто громадської реліґії, котра дозволяла кожній громаді мати окремого бога”… (175)

А все те робиться не на те, щоби дати картину минулого. З останніх сторінок цеї повісти ясно видно, що тут автор від себе закликає до відродження цього комуністично-анархічного ладу. Таке відродження давньої анархії віщує перед своєю смертю герой повісти — Захар, а сам автор додає ще й від себе вислів тодішньої своєї власної віри у недалекий прихід „давнього громадянства”. „Аж надто докладно — каже Франко — збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад руською землею. Давнє громадянства давно забуте і здавалосьби, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми це жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку вмираючи говорив Захар, – а бодай у досвітках тої щасливої доби?” (224)

Пізніше сам Франко у зрілому віці возволився з під впливу Драгоманова і покинув його деструктивні думки. Але його „Захар Беркут” залишився не змінений і далі робить свою тиху розкладову роботу. Українські педаґоґи далі поручають цю повість як лєктуру для української молоді.

Цього одного прикладу з ділянки нашої белєтристики вистарчить, щоби зрозуміти, що кожньому українському інтеліґентові треба добре знати всю руйнівну силу цілої системи думок Драгоманова, що сучасна боротьба проти його думає, це не боротьба „з небіщиком” — як дехто собі уявляє — але боротьба за майбутнє обличчя цілої української нації.

[Український Бескид]

11.09.1938

Джерело: Збруч.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.