Обурення, викликане черговим некоректним жартом «Кварталу 95», навряд чи можна пояснити винятковістю самого жарту. «Квартал» неодноразово жартував на «українські теми» – і значно жорсткіше, ніж в історії з «біженкою сі Скадовська». Це не заважало його артистам залишатися народними улюбленцями, а фронтмену – стати президентом України. Навіть у своєму вибаченні пресслужба гумористичної студії дуже дивується: що ж у цьому такого поганого – сміятися з себе?
Але, з іншого боку, а чи справді ми не здатні сміятися з себе? Можливо, у цьому теж проявляється споконвічна українська архаїчність та нездатність до самоіронії? Адже французів не бісять журналісти з Charlie Hebdo, жарти яких виходять за будь-які зрозумілі нам кордони. Так, звичайно, цьому виданню доводилося стикатися не лише зі скандалами, а й зі справжньою трагедією – розстрілом редакції. Ось тільки вбивці не були французами. Для них карикатуристи та сатирики з Charlie Hebdo були чужинцями та ворогами ісламу. Самі ж французи – навіть якщо їхні політичні погляди докорінно відрізняються від поглядів співробітників Charlie Hebdo – ставляться до їхніх солоних жартів і карикатур підкреслено терпимо. То, можливо, нам повчитися цій терпимості?
Я – щирий прихильник терпимості й самоіронії. Але хочу зауважити, що, як на мене, гумор (як і фольклор загалом, а гумор – породження народного підсвідомого) – річ не інтернаціональна. Мушу зізнатися: коли мої друзі-українці розповідають анекдоти й регочуть, я переважно спостерігаю за ними збоку. І єврейських анекдотів – не про євреїв, а вигаданих євреями – я їм не розповідаю. Тому що для українця чи поляка це не анекдот зовсім, а якась химерна філософська притча з претензією. Ну, а мені смішно. Великий фантаст Айзек Азімов зібрав цілу книгу таких анекдотів. Її читання – це один із рецептів мого гарного настрою. Нещодавно Андрій Павлишин подарував мені перекладену ним книжку Горація Сафріна – антологію галицького єврейського гумору. Я вмираю, як смішно! Але розумію, що український читач може занудьгувати вже на десятій сторінці й читати цю чудову книжку як літературну пам’ятку. І я думаю, що кожен з нас може захопитися досконалістю англійського гумору, але навряд чи сміятиметься до упаду над жартами британців – навіть якщо жартує сам містер Бін.
Тепер питання: що робити з «національністю» гумору режимові, який намагається створити «єдину історичну спільність людей» – радянський народ? Правильно – вихолощувати гумор як такий. Більшовики цим старанно займалися – від вигнання Аверченка до цькування Зощенка й таборів для Остапа Вишні. Гумор повинен був втратити національні риси і, звичайно ж, перестати бути сатирою. В результаті, як не парадоксально, на радянській естраді залишилися майже одні гумористи єврейського походження – при тому, що з усіх інших культурних сфер євреїв ретельно вичищали. А чому? А тому, що в атмосфері алегорії (коли треба було пожартувати – але так, щоб народу сподобалося, а начальство не зрозуміло) міг вижити лише єврейський гумор. Сенсом мистецтва великого лицедія Аркадія Райкіна був не текст, а погляд і жест – насправді це було мистецтво пантоміми. Але й тексти, зрозуміло, добиралися не з подвійним, а з потрійним дном – зрозуміти сенс може лише в’язень концтабору розміром із державу робітників та селян. При цьому провідні сатирики очевидно чудово розуміли, що ядром їхньої аудиторії є не просто радянська, а російська радянська аудиторія. Саме тому такою популярністю у цієї аудиторії користувався одеський – тобто портовий – гумор, від Бабеля до Жванецького. Тому що гумор великого порту завжди може повернутися до аудиторії «правильною стороною».
При цьому якщо гумор єврейських сатириків мав за визначенням бути позбавлений національних рис – хіба що євреї самі собою здавалися росіянину з «глибинного народу» смішними, то поява сатириків з «національних республік» мала демонструвати, що смішним у їхніх жартах мав бути не гумор, а сам персонаж. Ну, ви вже зрозуміли, про що я. «Послухай, Тарапунько!» Юрій Тимошенко та Юхим Березін були видатними акторами, але саме ідеологічне завдання – незграбний добродушний «хохол» на тлі іронічного «старшого брата» (при тому, що й Березін ніяким «старшим братом» не був – не повинен був «справжній» старший брат брати участь у клоунаді) – заганяла дует у примітивні провінційні рамки. Але ж випускали на московську сцену!
КВК був позашлюбною дитиною цього кастрованого гумору – студентські веселощі з боязкими жартами про начальство, в якого однаково не витримали нерви, повернулося на екран уже в перебудову, а з її закінченням (і з загибеллю радянського гумору разом із Радянським Союзом) перетворилося на бізнес і на останній заповідник цього радянського гумору, тільки адаптований до нових завдань. Як і радянський гумор, жарти КВК були розраховані насамперед на російську аудиторію – і ту пострадянську, що залишилася у тіні «руського міра». Зрозуміло, що якщо ти хотів досягти успіху в цієї аудиторії і приїжджав з України, то мішенню для твоїх жартів неодмінно мав стати «недолугий хохол», осучаснений Тарапунька. Ось чому ще у 1990-ті припинилася історія «Джентльмен-шоу» і ось чому не досяг успіху на великій пострадянській сцені Театр «КВК ДГУ». Тому що автори та виконавці цих колись надпопулярних у любителів КВК колективів були спадкоємцями радянського єврейського гумору. Яків Левінзон чи Євген Чепурняк, вибачте, ніяк не могли виступати в амплуа «недолугого хохла», а над сумними євреями та їхніми притчами російська публіка вже насміялася, досить. Публіка хотіла сміятися з українців – тільки такий сміх тепер добре продавався. І «Квартал 95» надав їй таку можливість – тут у потрібному публіці амплуа міг виступати кожен. Навіть Володимир Зеленський. Тому виходило, що це не ми сміялися з себе, а вони, російські глядачі, – з нас. Точніше, щоби бути вже зовсім чесним, – із вас, шановні читачі. Тому що з нас вони більше не сміялися, а підозрювали нас у світовій змові. А тепер вони підозрюють у світовій змові і вас також. І теж більше не сміються над вами, а ненавидять. І це, повірте, зовсім непогано – краще, коли тебе ненавидять, ніж коли зневажають. Але це вже інша історія.
Так-ось, проблема «Кварталу 95» у тому, що в його авторів та виконавців не змінилися стилістика і підходи до гумору. «Квартал» продовжує сміятися з українців так, щоби смішно було не нам, а їм – публіці, якої у «Кварталу» немає і більше ніколи не буде. Це і призводить до роздратування тих із нас, у кого «совок» і «постсовок» викликає огиду.
Тому треба змінюватися не нам – ми вже змінилися.
Змінюватися потрібно «Кварталу».
