Правдива історія пані Франкової. Частина 1

Промоторка життя Івана Франка. Помічниця, що вдовольняла усі його бажання, а він… відплатив їй невдячністю і зрадами. Така думка може скластися у свідомості українців після прочитання публікацій про Ольгу Франко, які з’явилися у мережі останнім часом. Факти й документи показують іншу картину. Розповідаємо про дружину письменника, 160 років від дня народження якої виповнюється 10 квітня, без фантазій та фальсифікацій.

Користь і шкода “салонних наук”

Ольга Хоружинська народилася 10 квітня 1864 року у селі Бірки біля Полтави у збіднілій дворянській родині титулярного радника Федора Хоружинського та Марії з роду Таманових. Вона була наймолодшою дитиною у родині, окрім неї у сім’ї було ще три сини й три доньки. Свого батька дівчинка майже не пам’ятала, бо він помер, коли їй було чотири роки. Мати деякий час вчителювала, щоб хоч якось утримати своїх дітей, одначе її заробітків не вистачало. Тому переїхала до своєї матері Агафії Таманової у село Тимофіївку, де і минало дитинство Ольги.

Назвати це дитинство щасливим не можна. Зі спогадів самої Ольги вимальовуються доволі непривітні образи найрідніших. Сувора “бабушка-генеральша”, “столбова дворянка” і поміщиця, що “курила файку”, часто сердилася, сікла своїх підданих і била дівчинку “чубуком по голові”, заставляючи наповнювати їй файку. Безрадна матір, яка “лікувала записочками” і “заклинаннями від пропасниці” темних довірливих селян і вчила Ольгу грати на фортеп’яно, регулярно нестерпно луплячи лінійкою по пальчиках. Няня, яка “любила пити горівку” і на Різдво забрала у малої Ольги з-під подушки усі подарунки. Гувернантка, яка “била і мучила ні про що”. З цих кількох епізодів вимальовується образ “сполоханого звірятка”, дівчинки, яка зростала в атмосфері самотності, нелюбові та наростанні дитячих травм. До цих негараздів зі смертю баби 1874-го, а за рік і матері додалося усвідомлення свого круглого сирітства.02_Олександра та Ольга ХоружинськіОлександра (перша зліва) і Ольга (перша справа) Хоружинські. Київ, 1885 рік

Ольгу віддали до Харківського інституту шляхетних дівчат, який вона закінчила 1882 року. Як кругла сирота навчалася дівчина безкоштовно, за “счот царя”. Викладання провадили французькою і російською мовами. Освіта не мала системного характеру. Так, тут були предмети загальнонаукового змісту — як Закон Божий, історія, географія, арифметика, фізика, природознавство, російська словесність, чистописання, рукоділля. Та акцент робили на їхній практичній користі у побуті й домашньому господарстві та на вивченні “салонних наук”: танців, музикування, французької та німецької мов. Інститут давав збіднілим дворянкам утримання й освіту, якою вони могли скористатися, щоб отримати фах учительки й забезпечити своє утримання. Та ціною за цей “царський привілей” була русифікація дівчат — виховання свідомих і моральних громадянок Російської імперії.

До інституту нерідко приїздили “цар, цариця і мати царя Марія Фьодоровна”. Під час одного з таких візитів Ольга “грала на концерті й дістала відзначення за свою гру від царя”. Закрита форма такого типу навчальних закладів виховувала дівчат мало пристосованими до реального життя, а нерідко і перетворювала їх на істеричних осіб (згадаймо хоча б безіменну знеособлену панночку з “Інститутки” Марка Вовчка).03_Інститут_шляхетних_дівчат+ХарківХарківський інститут шляхетних дівчат

Вислідом інститутського (читай імперського) виховання Хоружинської стала її любов до російської класичної літератури, зокрема до романсів на слова Пушкіна, Лермонтова і Надсона, які наспівувала собі час від часу, особливо у години смутку і ностальгії. Зрозуміло, що всі ці тексти Ольга знала, читала і співала в оригіналі — російською мовою. Тією-таки російською мовою вона говорила й у побуті, навіть після переїзду в Галичину.

В час навчання в інституті дівчина була дуже квола: “прохворіла злою лихорадкою цілих вісім літ”. Хоча молоді роки згадувала з ностальгією і казала, що “багато чого навчилась”, відзначаючи найперше “салонні предмети”. На канікули їздила у Київ до своєї старшої сестри Антоніни, яка 1876 року вийшла заміж за педагога Єлисея Трегубова.

Доленосне знайомство

Після закінчення інституту Хоружинська навчалася на вищих жіночих курсах у Києві. Викладачами тут були університетські професори Володимир Іконников, Іван Лучицький, Федір Фортинський, Микола Дашкевич, Володимир Антонович. До останнього вона затримала глибоку повагу та пієтет упродовж усього життя. Настільки, що коли 1901 року Франки отримали змогу звести власний дім на Софіївці у Львові, Ольга зажадала, щоб його будували саме за взірцем дому Антоновича у Києві.

В Києві наша героїня мала змогу пильніше приглянутися до атмосфери українофільського середовища. В помешканні Трегубових часто бували Олена Пчілка, Петро Косач, Леся Українка, Микола Лисенко, Житецький, Володимир Науменко та інші. Молодь також збиралася в домах Науменка, Лисенка, Антоновича на різного роду лекції та вечори. Хоружинська відвідувала Шевченківські концерти, брала участь у театральних виставах, і взагалі — симпатизувала “малоруському народу”.

Наскільки глибокою й щирою була ця симпатія? Маємо замало джерел, щоб судити про це, чи Ольжині “малоруські симпатії” були вислідом лише поверхового інтересу, хвилевого настрою, впливу середовища чи політичного переконання. Щодо останнього — це найменш ймовірно. Треба визнати, що світ вищої освіти став для Ольги не відкритим простором інтелектуальної свободи й творчої самореалізації, а радше школою колоніальної залежності й лояльності до імперської влади. Її українофільство було радше “інерційним” (спричиненим тиском середовища), ніж “революційним” (бунтом проти імперії та викликом офіційній владі).10_Вітрина з особистими речами О. Хоружинської в її кімнатіОсобисті речі Ольги Франко

У середовищі старих громадівців Ольга познайомилася і з Іваном Франком, який у лютому 1885 року приїхав до Києва у справі видання україномовного часопису. Дівчина в цей час була “гарна з себе” і “дуже привітна та дотепна”, як згадувала про неї сестра Антоніна. Тож упала в око галицькому гостеві.

Іван Франко на той час уже пережив глибоку душевну драму, пов’язану з нещасливим коханням до попівни Ольги Рошкевич. Його тимчасові симпатії до Анни Павлик, Уляни Кравченко, Климентини Попович, Ольги Білинської так і не вивершилися шлюбом. Натомість відчуття самотності й життєвої невизначеності наростало. Поглибилося воно з усвідомленням певного вікового рубежу, психологічним бажанням родинного затишку і тепла. Відтак через пів року після повернення з Києва, після “серйозної боротьби із самим з собою”, 4 вересня 1885 року Іван Франко листовно наважився запропонувати Ользі Хоружинській одруження. Писав доволі несміливо й обережно: “Що сказали б ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до вас з прозьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?”.

Що стало причиною такої спонтанної та певною мірою авантюрної пропозиції? Очевидно, Хоружинська тоді у Києві викликала у Франка якусь хвилеву першу симпатію, пов’язану з її миловидністю, скромністю, молодістю, привітністю, “очитаністю”. Письменникові подобалися жінки інтелігентні, розумні, освічені. Ольга добре вписувалася у той образ.

Роман через кордон

Лист став несподіванкою для дівчини. Не відчувала вона до галичанина ніякого любовного потягу. Одначе пропозиція її зацікавила. Через тиждень, 12 вересня, вона відписала, що “не відмовляється” від неї. Листування Франка й Ольги передшлюбного періоду стримане, без любовної пристрасті й надмірних емоцій. Письменник намагався довідатися більше про наречену, вона не поспішала докладно розповідати про себе, зазначаючи, що зможуть краще запізнатися, коли зустрінуться.

Треба здавати собі справу, що в ту історичну епоху романтична концепція одруження “з кохання” аж ніяк не була загальноприйнятою чи домінантною. Тиск соціальних умовностей на молодих людей обох статей у консервативному патріархальному суспільстві був надзвичайно сильним. Навіть кохаючи інших, вони часто піддавалися цьому тиску й укладали шлюб “з розрахунку”, “з доктрини” чи й просто “з мусу”  — бо “вже треба”, “вже пора”, “а що люди скажуть?”.05_Ольгі_Іван_Франко_1886Іван та Ольга Франки в день одруження. Фото зроблене у Києві 4 (16) травня 1886 року у фотосалоні В. Висоцького

Тож Ольга могла цілком раціонально осмислювати Франкову пропозицію в категоріях “розумної доцільності” свого часу. Не виключено, що важливу роль у взаємному сприйманні обох відіграв своєрідний шарм інакшості, спокуса нетиповості: одне для одного вони були чужоземцями. Для Ольги можливий шлюб і подальший переїзд до підавстрійської Галичини — це було “вікно в Європу”, дорога до міфологізованої Західної цивілізації, краю Шекспіра, Байрона і Гете, про який доти вона хіба що читала в книжках.

Не варто виключати й чинника тілесного потягу (у випадку Франка — радше зрілого, ніж по-юнацькому гарячкового) як наслідку сексуальної привабливості жаданого “об’єкта залицянь”. Ольга не вважалася “писаною красунею”, але була доволі милою молодою дівчиною з правильними й шляхетними рисами обличчя, глибокими карими очима, стрункою гармонійною фігурою, приємним голосом і добрими манерами. Цей образ і закарбувався у пам’яті Франка. Як відомо, поет був схильний до міфологізації та надмірної ідеалізації жіночих образів, він закохувався не скільки в реальну жінку, скільки в її уявну модель: “Я не тебе люблю, о ні, люблю лиш власну мрію”.

Обоє зналися більше з характеристик інших людей, ніж з особистого спілкування. Франко намагався щось вивідати про свою наречену в Олени Пчілки, Ольга ж задовольнилася тим, що їй розповів Єлисей Трегубов. “Ну что мне вам писать о себе. О вас, что я хотела знать, узнала от Елисея Киприяновича, род ваших занятий мне известен. Я не знаю ваших привычек, вашей натуры, да с этим, мне кажется, будет еще время познакомится. На счет будущего у меня не является решительно никаких сомнений”.

Ще один соціопсихологічний фактор, якій міг вплинути на гіпотетичне поєднання двох доль — це спільний для обох комплекс сирітства. І Франко, й Ольга на час знайомства давно були позбавлені батьківського піклування і діяльної родинної підтримки. Вони почували самотніми у чужому великому світі. Ця самотність не могла не стимулювати бажання її подолати, знайти “рідну душу” і “теплу руку підтримки”. Шлюб був шляхом “збудувати родинне життя, за чим, як сирота, так дуже тужила”.

Соборницький шлюб

Хоружинська ще зі шкільної лави мріяла “вінчатися у білій сукні з фатою, вінчатися іменно в квітні, а не травні”. Вірила у забобон, що травневі шлюби нещасні . А ще хотіла, щоб “чоловік і гості були у фраках”. Фраки взяли “напрокат”, а от пошлюбилися таки у “маю” — через юридичні формальності дату весілля довелося посунути.

Церемонія відбулася 4 травня 1886 року, в неділю, в церкві при Колегії Павла Ґалаґана по вулиці Фундуклеївській у Києві. Літературознавець Гнат Житецький, який був боярином на цьому весіллі, згадує той день: “Пам’ятаю, як в тісній квартирі Трегубова всі вже дружки зібралися, прибули й бояри, одяглася й молода до вінця, а молодий затримався в кабінеті хазяїна за переписом якогось цікавого старого вірша, доки йому рішуче не нагадали, що пора й про урочистий час згадати. Іван Якович переодягся в сюртук, і ми в ясний тихий день пішки посунули процесією через шкільний двір до церкви”.04_Колегія Павла ГалаганаКолегія Павла Галагана, у капличці якої брали шлюб Іван Франко І Ольга Хоружинська. Листівка початку ХХ століття

Часто це запізнення на власне весілля наводять як підтвердження дивацтва Франка, “книжної” натури й зосередження лише на літературній праці. А то й байдужості до нареченої та неповаги до шлюбної церемонії. Одначе, гадаю, що те “запізнення” можна витрактувати й інакше: а якщо увагу письменника привернув не “якийсь вірш”? Можливо, ця затримка пов’язана була з низкою сумнівів і непевностей, які мав він щодо свого одруження. Можливо, як колись в історії з Анною Павлик чи Ольгою Білинською, насправді він шукав пояснення чи приводу для себе і для інших, щоб цей шлюб скасувати. Бо відчував, що, як тоді, так і тепер він нічого насправді не почуває. Що серце його мовчить, бунтуючи проти його ж таки розуму та раціоналізації у підході до подружнього життя.

Таїнство шлюбу здійснив священник Симеон Трегубов. Після обряду влаштували святковий обід. Їли, пили, співали, виголошували тости, лейтмотивом яких було єднання України — Західної та Наддніпрянської. Шлюб австро-угорського громадянина, яким був Іван Франко, з підданою Російської імперії Ольгою Хоружинською сприймався як символ соборності та був виявом політичних мрій “старих громадівців” про злуку з галичанами. Відмінності у звичаях далися взнаки вже під час шлюбного застілля. Антоніна Трегубова, рідна старша сестра нареченої, згадувала: «Після промови Житецького хтось крикнув: “Гірко!” Молодий не знав, що то воно означає, поки мій чоловік не дав йому пояснення, поцілувавши мене. Ольга відповіла молодому поцілунком».

Того-таки дня увечері молодята відбули до Львова. Перед від’їздом ще встигли зробити собі шлюбну світлину у салоні фотографа Володимира Висоцького. Посадивши молодят у потяг, Єлисей Трегубов сказав молодій пані Франковій: “Глядіть, Ольго, щоб Франкові жилося вдома добре, а інакше вас отруять!” Підбадьорливий жарт перед від’їздом у невідомість…

Авторка: Наталія Тихолоз.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.