Наш Дикий Захід. Юрій Винничук

У країнах, де існувала монополія на будь-яке виробництво, завше процвітало перемитництво (контрабанда). За бабці Австрії до державної монополії належав тютюн, тому його не можна було садити без дозволу і продавати. Кожен, хто хотів вирощувати тютюн, мусив отримати насіння з державних складів і засіяти ним визначену ділянку, яку час від часу перевіряли ревізори. Коли тютюн дозрівав, його збирали і здавали на державний склад.

Урожай передбачити було важко, тому деколи вдавалося зібрати більше, ніж це було обумовлено з ревізорами. Якщо надлишок тютюнар вживав для себе, біди не було, – але якщо продавав, то вже мав клопіт.

Зі складів тютюн відправляли на тютюнову фабрику, зокрема і на фабрику у Винниках, яку засновано було в 1778 році.

Далі тютюн продавали за державними цінами у спеціальних крамничках, які називалися «трафіками».

Карпати для перемитництва надавалися найбільше, надто, що в горах тютюн не ріс, а курили там не лише чоловіки, а й жінки, дівчата і навіть підлітки, а то й десятирічні пастушки. Це спричиняло значні витрати, і курці, аби їх зменшити, купували тютюн за нижчими цінами в тих, що його вирощували. При цьому ризикували обоє.

Водночас розвинулося перемитництво, яке у випадку контрабанди тютюном називалося пачкарством, а самих перемитників називали пачкарями, бо переносили тютюн у паках. У 1906 році о. Михайло Зубрицький опублікував дослідження «Пачкарство бакуну (тютюну) в горах у Галичині в XIX ст.», де описав пачкарів на Бойківщині, які ходили по тютюн до Угорщини і переживали карколомні пригоди з австрійськими й угорськими ревізорами. Як свідчив Зубрицький, у 1880-х роках бойки перестали займатися пачкарством, бо воно їм вже не оплачувалося, і стали курити тільки державний тютюн. Але гуцули перемитнювати тютюн не перестали.

Треба сказати, що пачкарство стало легендарною подією, яка оспівана у баладах і легендах. Пачкарі в них зображені як герої, яким вдалося обдурити ревізорів і, переживши ризиковані пригоди, вийти переможцями.

На початок ХХ ст., коли пачкарів досліджував Володимир Гнатюк, уже не траплялися круті сцени з бійками і вбивствами, а до того часу це був карпатський Дикий Захід, який аж проситься в романи і на екрани фільмів.

Пачкарями були не лише чоловіки, а й жінки, – усі вони належали до своєрідної мафії, де теж панував закон омерти. За зраду чекала жорстока кара.

Вирушали вони в похід групами від трьох і до кількох десятків, а то й до сотні і двох сотень, прихопивши хліб, бринзу, мішок, клубок ниток і голку, якою зашивали при потребі постоли і мішок, якби він порвався під час втечі. Брали також 10–12 ринських (золотих ґульденів), цього вистачало на дорогу і на товар. Більше не брали, бо тоді би стільки тютюну на плечах не подвигали. Зарібок складав удвічі більшу суму.

Вийшовши з самого ранку, наступного дня вже були на місці, йдучи усю ніч. Потім весь день спали, бо тютюн купували вночі, часто у лісі. Кожен торгувався і купував собі сам, не вступаючи ні з ким до спілки, бо потім кожен сам і мусив рятуватися від переслідування.

У господарів, які вирощували тютюн, він був дорожчий, тому переважно пачкарі мали справу з євреями, які приганяли цілі вози. Вигідно з ними було торгувати ще й тому, що жодної міри чи ваги не було – набирали стільки, аби донести. Єврей лише запитував: «Скільки набрав?» – і цього було достатньо.

Більші громади пачкарів переходили гори, не криючись, ба навіть самі провокували ревізорів і сміливо вступали з ними в битви, як то описав Гнат Хоткевич. Тоді вже були не жарти. Кілька десятків пачкарів були не по зубах для кількох навіть озброєних ревізорів.

Імена цих сміливців увічнені в народних легендах і літературних творах. Були серед них і такі, що гинули, деколи й безслідно.

Ревізори чигали на пачкарів на зворотній дорозі, і коли пачкарі бачили, що ті мають перевагу, то піддавалися їм і заносили тютюн туди, куди їм вказали. Там ревізори складали протокол і всіх відпускали, а згодом викликали до суду і штрафували. Однак часто пачкарі, побачивши ревізорів, позбувалися тютюну, непомітно викидаючи його в річку. Були такі, що мали свій сховок у печерах і там якийсь час переховували, а забирали вже вночі.

Володимир Гнатюк писав, що «найчастіше старалися тютюнарі засипати ревізорам очи піском або попелом і утекти; були випадки, що їх перев’язувано і так покидувано у лісі; часом прибивали їх до землі окремо повигинаними патиками так, що вони не могли навіть рушитися, і якби не трафила ся чужа поміч, могли згинути; деколи прив’язували їх до дерева і так лишали. Я сам бачив у Криворівни такого одного покараного ревізора; тютюнарі прив’язали його до дерева і лишили. Коли люди знайшли його, він уже збожеволів; тепер ходить за милостинею і каже, що він король над королями і папа над папами».

Коли пачкарям вдалося перемитнити тютюн, поставала нова проблема: куди його сховати, щоб ревізори не знайшли. «Вони удавали хорих і підкладали тютюн під себе, – писав Володимир Гнатюк, – давали його ховати жінкам там, де ревізори не могли шукати; звертали увагу ревізорів в инший бік, а тимчасом спалювали тютюн, скоро бачили, що вже його ніяк не вирятують для себе; крутили шнури з тютюну і на них розвішували ріжні річи; обвивали ним бантини, а поверха потягали ще чим; тримали тютюн у бербеницях (вузьких бочівках), які перевертали горі дном і дно заливали молоком так, що видавалося, немов бербениці повні молока і т. д. Ще зручніше ховали люльки, коли за ними шукали ревізори».

Про такі цілком правдиві випадки записано було безліч веселих оповідок і анекдотів.

За пачкарями полювали не лише ревізори, а й пушкарі. Легендарним серед них став ватажок пушкарів Юріштан, який окрім пачкарів також полював на опришків і про якого записані народні оповіді та балади. Описували його Іван Франко, Лев Вітошинський та Гнат Хоткевич.

«Юріштан! Юрішко!.. – писав Г. Хоткевич. – Важкими письменами вписане це ім’я в історію Гуцульщини.

А так! Це був достойний помічник свого начальника, мандатора Гердлічки. І що тільки вони виробляли, оці люди, над гуцулами!.. Ще й тепер ви можете почути закляття:

– А бодай би тє Гердліччина неволя вкєла!..

Так скаже гуцул у хвилину озлоблення, бо гіршого нічого над це побажання не має в своєму лексиконі.

“Гердліччина неволя” і Юрішкове “остатнє вогниво” — от дві пам’ятки по тих двох великих на Гуцульщині особах.

“Остатнє вогниво” Юріштан робив так. Закладав людині обидві руки за пазуху, зв’язував там; потім просовував під руки палицю, а через неї перекидав обидві ноги. Людина ставала цілком безпомічною, “от їк кочілце” — можна було котити, як кулю.

А на додаток до всього Юріштан натягав іще такому арештантові на голову рукав свити і так кидав до льоху. І томив у той спосіб людей цілими тижнями, так оповідають гуцули».

Та прийшла і на Юріштана лиха година. Він настільки успішно вистежував перемитників, що його з заздрощів убили самі ревізори.

Народний гуцульський письменник Петро Шекерик-Доників, чий роман «Дід Иванчик» недавно перевидали, писав, що між пушкарями і пачкарями відбувалися такі збройні сутички, що гинуло чимало людей з обох сторін.

На чоло клюмпи (групи) пачкарів завше вибирали ватага, якого називали «калфа». «Виберают собі калфу, єкий має їх вести. На калфу завжде вибираєт ци чьоловіка розумного, видважного и такого, шо добре знає дорогу лісами, знає дорогу на зерницях (зорях), деревах, поточінах, шо хоть би серед єкої пітьми, то вин трафи, ни заблуди».

Потерпали гуцульські пачкарів і від бойків, які намагалися їх в дорозі пограбувати. І тоді теж відбувалися бійки.

Під час Листопадового зриву контрабанда не припинялася. Андрій Чайковський, який став повітовим комісаром ЗУНР, теж боровся з контрабандою.

У Бориславі та Дрогобичі мали люди гроші, але не мали ні горілки, ні цукру. В Самборі був цукор і горілка. «В нас була одна-однісінька незруйнована війною ґуральня в Надибах, і вона була в русі під наглядом скарбової влади, – згадував Чайковський. – Мені аж соромно признатися, що я, перший голова нашого антиалкогольного товариства “Відродження”, дозволив на палення горілки, хоч я мав владу ґуральню замкнути. Та що мені було робити, як ця ґуральня була одиноким джерелом доходу всього повіту? Я мав на удержанні урядовців суду, адміністрації, фінансів, війська, та ще треба було виплачувати допомогу бідному населенню, подбати про ліки для повіту, де лютував плямистий тиф».

А однак горілку розкрадали і перемитнювали. Довелося створити спеціальний загін жандармів, який міг боротися з цим явищем.

Пачкарі були у всіх прикордонних околицях. Подільських пачкарів описав Анатоль Свидницький в однойменному оповіданні. Але чинили пачкарі й шляхетні справи. Яцко Остапчук (1873–1959), громадський діяч зі Збаражчини, згадував, як пачкарями переправляв українську та революційну літературу в Росію.

Тютюнарі після Першої світової не пропали, вони й далі робили свою справу, але тепер уже ними займалася польська жандармерія. У 1920–30-х роках з Галичини до Союзу достачали вбрання і продавали його за золоті рублі, якщо в когось ще вони були. Під час совєтської окупації з німецького боку спроваджували сахарину, камінчики до запальничок, порошок від болю голови, одяг і навіть хліб. А з Галичини – срібні й золоті монети, нафту, сіль і польські злоті, які тут знецінилися.

11.01.2023

Джерело: Збруч.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.