Цікаво, чи залишилося донині у Львові ще хоч трохи того колишнього локального патріотизму на рівні районів, коли хлопці питали один в одного, хто з якого району: Бомби, Замку, Ринку, Хреста, Двенки, Гаражів, Роксу, Індії чи Каліфорнії..? Це пацаняче районування Львова загалом сформувалося 50-60 років тому і нині фактично зникло, утім не будемо занадто перейматися фактом зникнення старовини, бо так само і 115 років тому письменник Адам Краєвський з гіркотою писав про те, що ідилічні львівські передмістя і передмістяни зникають, бо «велике місто тягнеться до рогаток, неначе пожадливий поліп» і «якщо ми подивимось нині на фешенебельні дільниці, які постали на давніх дільницях передмістян; коли поглянемо на пишні кам’яниці, вілли і палацики, які стоять на місці колишніх розвалених одноповерхових хатинок із городами й садами, мимоволі себе запитуємо, а що сталося з мешканцями тих похилених домівок, куди перенеслися садиби тих людей?..».
Але ж зачекайте, а чи не про наші з вами часи писав більше століття тому Адам Краєвський, то що ж змінилося у Львові за це час? «І якщо мешканець Львова з найнижчих верств упродовж десятків років асимілювався в середовищі міської спільноти під оглядом звичаєвим і майновим, – розмірковує Краєвський, – і якщо приміський селянин через безпосередній контакт із містом щораз більше ним просякав, утворюючи напівселянський пролетаріат, то типовий передмістянин… щезає поволі і, можливо, через декілька десятків років стане рудиментарним пережитком… так, львівські передмістяни щезають у дослівному значенні цього слова».
Врешті не дивуймося, бо певні історичні процеси повторюються з певною циклічністю, і ми також мали і маємо й досі «напівселянський пролетаріат» із навколишніх сіл, який у 1970-1980-х роках з’явився на теренах новозбудованих спальних районів Наукової, Кульпарківської, Любінської, Володимира Великого і т. д, і досі у Львові зникають чи не останні у класичному розумінні цього слова передмістя і передмістяни…
Нині поговоримо про найколоритніший і найславетніший район Львова, найбільше оспіваний у батярських піснях кінця XIX і початку XX століття:
Niema to jak batiar lwowski
A najlepszy łyczakowski…
Na Łyczakowie zabawa fest,
Są fajne baby i ćmaga jest…
Łyczakowskie panny najadły się zypy,
Poszły spacerować, lakierować słupy…
Tam na Łyczakowie rośnie biała brzoza,
Łyczakowski chłopiec urwał się z powroza…
Личаківська передміська ідилія тривала ще в часи радянського тоталітаризму: на горішньому Личакові (вище від церкви Петра і Павла) у 1950-1960-х роках люди мали сади, городи, тримали не лише курей, гусей, качок, індиків, але й відгодовували свиней, ще живі старі польські батяри розповідали молодому поколінню про своє романтичне минуле…
А як воно було тут, на Личакові, скажімо, 150 років тому?.. Справжній личаків’янин ще мав свій особливий локальний патріотизм, і яскравим підтвердженням цього був той майже анекдотичний випадок, який кожне львівське передмістя приписувало собі: коли одного разу молодий, багатий і поважний пан зі Середмістя сватався до дівчини-передмістянки, ціла делегація навколишніх сусідів прийшла до батька дівчини і просила, а навіть і вимагала «не віддавати нашої красуні за чужинця». Справжній личаків’янин, якщо й не ставився вороже до усіх інших львів’ян, то принаймні їх поблажливо «толерував».
У ті часи, коли електричний трамвай ще не завіз цивілізації на горішній Личаків, міський «кабан», зважившись сам-один з’явитися «на піски», не був певен, що повернеться додому без гулі на чолі чи підбитого ока. І це траплялося з міськими паничами доволі часто, і власне тому, що личаківському парубкові не подобалася чиясь «фаціята» (тобто пика). Такі випадки були певним протестом проти вдирання «міста» на територію Личакова.
Один з останніх протестів проти «цивілізації» на Личакові виголосили 1894 року тутешні жінки візників, які закидали перший електричний трамвай, що тут з’явився, помідорами і тухлими яйцями, а така собі пані Скоробецька, дружина личаківського візника, який втратив роботу, як писали тодішні поважні львівські газети, «зробила трамваю пропозицію, фізично неможливу для виконання, з відповідними жестами». Простішою мовою це означало, що згадана пані, закинувши спідницю і нахилившись до трамвая задом, закликала його поцілувати її в одне місце.
Інший направду фантастичний випадок, пов’язаний з трамваєм на Личакові, теж описували львівські газети. Щойно 1894 року протягнули трамвайну колію до горішнього Личакова, а саме до Личаківського парку, заснованого 1892 року, один кавалер запросив свою пасію у романтичну трамвайну подорож до кінцевої зупинки, а власне до самого парку, де закохана пара провела деякий час. Дещо згодом дівчина виявила, що завагітніла, і не вигадала нічого більш оригінального, аніж висунути щодо цього факту матеріальні претензії до управи львівських ліній трамвайових через те, що, на її переконання, власне романтичний настрій, спричинений поїздкою у трамваї за маршрутом Вали Гетьманські – Личаків і призвів до такого небажаного для неї результату. Чим закінчився цей позов, невідомо, утім можемо собі лишень уявити, якими романтичними були ті давні часи…
Тип родовитого личаків’янина з діда-прадіда – це тип яскраво мазурський, – стверджував Адам Краєвський, і, вочевидь, мав рацію, бо Личаків – це єдиний район Львова, де до Другої світової війни польське населення складало чи не 90%, а частина цього району в межах сучасних вулиць Черемшини, Цетнерівки, Кобзарської і Банаха ще на мапі 1931 року позначалася як Мазурівка. Звісно, що за століття співжиття з автохтонним українським населенням ці нащадки мазурів утворили особливу етнографічну групу поляків із впливом української мови і звичаїв, хоча в одязі личаків’яни залишалися консервативними, носили характерну шапку з «саделком» (від слів «сало», «солонина») або так звану «мацеювку» –округлу суконну шапку зі шкіряним дашком, розповсюджену наприкінці XIX століття серед польських селян.
До початку XX століття доволі мало залишилося справжньої личаківської пролетарської «аристократії». З круп’ярів це були: Табакевичі, Добжанські, Кияки, Марциняки, Добровольські, Поради, Козачевські, з різників: Лясковські, Разинські, Невядомські, і, нарешті з гарбарів – лише Матусевичі.
Загалом личаків’яни були дуже побожні, про що свідчать сліди у фундаціях парафіяльного костелу святого Антонія і давнього костелу Паулінів, 1788 року за наказом цісаря Йосифа II переосвяченого на українську церкву Петра і Павла, чим, звісно, польське населення було не вельми задоволено. Ця побожність личаківського поспільства, утім, не заважала йому добряче вірити й у замовляння і чари. Вважалося, що добре жити у згоді з Паном Богом, але і дияволу потрібно віддати те, що йому належить за диявольським правом. На забобонність цю вплинуло достатньо чинників, передовсім містичне оточення: з одного боку – голі узгір’я Кайзервальду – улюблене місце самогубців-повішеників, з іншого – піщані горби колись із диявольським млином на вершині, і нарешті до цього усього й сам Личаківський цвинтар – чи не досить, аби просту людину налаштувати «трансцедентально»!..
Та й сьогодні Личаків наче являє собою сумний символ чи прообраз людського життя: починається з багатьох веселих кнайп, продовжується цілим лікарняним пасмом Обласної клінічної, інфекційної а також інших різноманітних лікарень, а завершується капличкою-моргом на Пекарській і, зрештою, одним із найгарніших у Європі Личаківським цвинтарем…
Особливу славу у Львові на давньому Личакові мав «диявольський млин», збудований, вочевидь, ще на початку XIX століття приблизно на тому місці, де тепер кінцева зупинка трамвая №2. Якийсь нещасливий підприємець, маючи намір скористатися з потужних вітрів, які гуляли на Личаківській горі, збудував там із каменю і цегли вітряк, утім цей млин працював недовго, бо поставлений на узгір’ї, де схрещувалися протилежні вітри, не був у стані функціонувати. Постійно ламалися крила, постійно переривалася робота, і зрештою власник збанкрутував та навіть не потурбувався про розбирання будівлі. Руїна спорожніла, а люди з роками вигадали собі легенду, що власне це місце диявол обрав собі за помешкання і тому й не дозволив молоти.
Хто міг, обминав цей чортівський млин, особливо коли проходив повз нього вночі. Через цілковито понищені вікна й ворота гуляв собі вітер і стогнав, наче приречений на вічні муки, чим робив цю рудеру ще страшнішою. Страхом перед дияволом чудово скористалися кишенькові злодії і батяри, і впродовж довгих років цей млин служив їм безпечним прихистком від гонитви. Вже на початку XX століття не залишилося нічого від диявольського млина, зникали й пов’язані з ним личаківські легенди й перекази, а замість шуму крил вітряка, тут лунав дзеленькіт трамвая та розмови і сміх гостей із міста, які у погідні дні полюбляли прогулянки у Личаківському парку…
Попри цвинтарне сусідство, вечорами на вулицях горішнього Личакова, здебільшого на Мазурівці та Цетнерівці, що безпосередньо прилягали до цвинтаря, звучали хриплуваті тони ручних гармонік, невід’ємного інструмента юного личаків’янина. Ця гармоніка була єдиною утіхою по важкій і різноманітній праці мешканця Личаківського передмістя, бо родовитий личаків’янин «до всього береться», і що б не робив – все робив перфектно і відповідно до пори року.
Отож: різником був узимку, якщо не був круп’ярем, що було заняттям сталим; улітку йшов на «мулярку», або як підмайстер, або як челядник. Ці останні, позаяк не мали роботи у різництві, працювали сезонно. А ще за пару тижнів перед Різдвом «будували» шопки, які потім продавали на Ринку та інших площах. Також їхнім улюбленим заняттям було розведення голубів, не лише як захоплення, а й на продаж. До додаткових промислів належала також торгівля співочими птахами, яких ловили у сіті й сильця. І сто з гаком років тому, а напевно ще й років шістдесят тому, люди мали пристрасть заводити в хаті співочих птахів, чого в наші часи практично не існує. За юними личаківськими постачальниками пташиного співу для душі пильно стежила поліція, позаяк цей промисел був заборонений, але личаківський підліток був віртуозом своєї справи і на базарі таємно тримав у різних, спеціально для цього наладованих внутрішніх кишенях, купу різних птахів, яких спритно пропонував своїм клієнтам…
Нелегкою була доля личаківського заробітчанина. На початку XX століття давні добрі часи вже минули, а разом із давніми поколіннями зникав і добробут. Старі люди казали, що давніше, за часів неписьменності, краще жилося на Личакові, тому передміська молодь тільки з примусу ходила до школи, а вчителі від Святого Антонія і Зиморовича мордувалися з такими «нащадками». Батьки нижчого стану з личаківського плебсу воліли б краще своїх дітей виряджати для розвезення піску по місту, аніж посилати до школи.
На місці колишньої загальноосвітньої школи Святого Антонія, яка має адресу Личаківська 38, нині одне з приміщень міського ліцею №37, а в будівлі колишньої школи Бартоломея Зиморовича, розташованої за адресою Личаківська 171, нині середня школа № 63 зі знаменитим пам’ятником Кобзареві з навислою над ним вербою.
Вул. Цетнерівка. Фото ZAXID.NET
Поселення чисто піскарське ще від незапам’ятних часів – Мазурівка, розташована під цвинтарним парканом, замкнута з одного боку Цетнерівкою, з іншого Погулянкою. Сто двадцять років тому вже нечисленні тамтешні мешканці використовували пісок із поблизької піщаної гори, і не було, напевно, такого львів’янина, якого б хоч раз з післяобідньої дрімоти не збудив голосний характерний писк піскарського хлопця, який вигукував своє: «Пі-і-і-ску тре!?». На згадку про ті давні часи досі на Личакові існує гарна вулиця Піскова, названа так ще 1871 року.
Вул. Піскова після ремонту у 2019 року. Фото ЛМР
Піскар з Мазурівки не сприймав забави без співу, а тим більше, без «гармонії». Інструмент цей був предметом мрій піскарського хлопчини, котрий якщо неодмінно зі збитком для власного шлунка і заощадить декілька гульденів, то конче купить собі на них гармонійку, хоча б не мав добрих черевиків на ногах. Люд цей був дуже забіякуватий. Перехожого, вбраного по-міському, навіть із жінкою, зачепить без жодного приводу: на кожний клич готовий до розправи, аби тільки когось побити. І вже буде біда блідолицьому молодикові з міста, якщо той на Мазурівці захоче ближче підійти до передміської кралі, що повертається з роботи. «Білі каптани» б’ють немилосердно за амури на своїй підцвинтарній території.
Львівська інтелігенція мало не била на сполох через те, що мордобій і грубо закореніле поміж простим народом пияцтво фактично були наслідком браку цивілізованості, світло якої майже не досягало Мазурівки, де шкільне навчання було примусом, для багатьох знаним лише з повісток, що їх розносили міські пахолки, які виконували свою місію доволі галантно, не маючи охоти наразитися на «прут» піскаря, який найчастіше мав форму і об’єм палі з плоту. Збіднілі за останні роки батьки надавали перевагу роботі своїх дітей перед шкільним навчанням…
Давня передміська слава Личакова стику XIX і XX століть занепадає. Старі садиби личаків’ян рік у рік поступово переходять до рук старозавітних. На місці колоритних передміських будиночків і садів виростають чиншові кам’яниці, прорізуються нові вулиці, і личаківські могікани сумно віщують про те, що, вочевидь, дуже скоро прийде час, коли з давнього Личакова залишиться лише цвинтар, названий іменем передмістя, і занепалі могили давніх личаківських патріархів, на яких, можливо, не буде кому відновити спорохнілого хреста і запалити лампадки у День Усіх Святих…
Підтримайте проект на Patreon
