Понеділок, 28 листопада

“Львівський упир”. Юрій Винничук

Подія, яка трапилася у Львові 5 лютого 1934 року, сколихнула не лише все місто, а й усю Польщу. Газети зарясніли аналогічними прикладами жахливих злочинців Гармана з Гамбурга та «вампіра з Дюссельдорфа» Кіртена, згадалося ще тіло жінки у валізі, відправленій до Варшави, вбивство та розчленування тіла дружини її чоловіком під Краковом (голова жертви не знайдена!), а нещодавно у Відні з Дунаю виловили валізу, в якій було розчленоване тіло невідомого.

У парку Кілінського (Стрийському) був неглибокий яр з піском, який використовували для господарських робіт – цим піском посипали доріжки в парку. Коли останнього разу брали пісок з насипу, нічого підозрілого не помітили. І раптом один із робітників, такий собі Шустра, зачерпуючи пісок у відро, натрапив на шматки м’яса, вкриті людською шкірою, злегка обгорілі. Нажаханий відкриттям Шустра побіг до двірника Яна Чижа, і вони разом повідомили поліцію, яка негайно виїхала на місце події.

У таких сенсаційних подіях завше буде кілька версій. Отже, за тією другою версією саме Ян Чиж помітив темно-червоні плями на снігу. Виглядало як кров. Коли він наблизився і зазирнув у кущі, то побачив щось загорнуте в сірий цупкий папір, яким зазвичай запаковують у крамницях м’ясо. Розгорнувши його, справді побачив великі шматки замерзлого м’яса.

Однак воно не скидалося на куплене в крамниці. То було людське м’ясо. Чиж сахнувся і став гарячково роззиратися, йому в цей момент стало страшно. Але надовкіл не видно було живої душі. Кинувши тачку з лопатою, побіг до найближчого відділення поліції на Зеленій і повідомив про моторошну знахідку.

За кілька хвилин прибув комісар Вебер зі своїми людьми. За ним приїхали адвокат Мостовський, слідчий суддя Капусцінський, судмедексперт Козловський, комісар Міка і його заступник Бартузель.

Останки були свіжі, викинуті, мабуть, пізно ввечері. Бо вчора Чиж теж ходив по пісок і нічого не бачив. Всього в згортку виявилося дванадцять частин тіла. Це були фрагменти нижніх кінцівок, ребер і хребта зі слідами підпалень.

В Інституті судової медицини на Пекарській зробили висновок, що то фрагменти жінки років тридцяти-сорока, вбитої по-звірячому за допомогою сокири і ножа.

Але історія мала продовження, бо того ж дня робітники цегельні на Тарновського помітили зграю ворон, які щось метушливо з голосними криками видзьобували. І це теж було людське м’ясо. На таку саму знахідку наштовхнувся постерунковий з Першої дільниці, минаючи бензозаправну станцію біля парку Йордан (Залізна Вода). Там були знайдені людські кістки, погризені собаками. Загалом у кількох дільницях міста виявлено близько сорока різних фрагментів тіл.

Попри те, що розслідування велося в суворій таємниці, панічні чутки ширилися містом. Кількість убитих і почвертованих жінок росла, з вуст в уста передавалася новина про львівського Джека Патрача. Львів пережив кілька днів небуденних емоцій, які посилювалися щохвилини, коли з різних куточків міста надходили повідомлення про виявлення розкиданих частин людського тіла.

Але після детального дослідження лікарі не сумнівалися, що всі фрагменти тіла належали жінці з парку Кілінського. Це означало лише одну жертву і трохи заспокоїло громадськість.

Важливою зачіпкою виявилися дрібні клаптики паперу, які знайдено було на останках. Вони походили від цигаркових пачок «Sport» i «Płaskie». А такі дешеві цигарки курили люди убогі.

Поліцейський собака привів поліцію до тютюнового кіоску Гієроніма Цибульського, який також торгував газетами, цукерками та газ-булькою. Значну частину його клієнтури становили діти зі школи св. Софії, а взимку також лещетарі, які каталися на схилах парку.

Але жодних підозр Цибульський не викликав. То був непоказний невисокий чоловік. Лише поліцейський Соболевський згадав, що бачив, як напередодні, близько 19 години, Цибульський виходив із кіоску з великим пакетом під пахвою.

– Що ти там несеш, Ґєню? – гукнув йому запанібрацьки, бо добре зналися.

– Йду до клієнта і несу цигарки, – відповів той.

Та й це ще поліцію не насторожило.

А однак ще того дня пізно ввечері містом поширилася новина про те, що таємницю злочину розкрито.

На поліцейську дільницю прийшов ганделес (торговець уживаним вбранням) і повідомив, що кілька годин тому каменяр Микола Колодій хотів продати йому жіночий плащ, заплямований кров’ю. Коли поліція допитала Колодія, той сказав, що плаща він отримав як плату від Цибульського.

– За що він тобі заплатив? – запитали слідчі.

– Я допоміг йому винести зіпсуте кінське м’ясо.

2

На ту пору вже стало зрозуміло, що вбита була повією. За наказом комісара Міки поліція допитала повій із площ Бернардинської та Галицької, чи котроїсь не бракує. Ті повідомили, що серед них нема «сліпої Мілі», тобто Емілії Шефф, що живе на святого Михайла в Замарстинові. Звали її так, бо в неї одне око було зизувате. Вони також упізнали плащ, який вбирала Шеффівна, хоча то був не її плащ, а господині, Геновефи Борової, в якої Емілія мешкала.

Сорокарічна Емілія Шефф була зареєстрованою проституткою, мала санітарну книжку з дійсною довідкою про те, що вона не хвора на венеричні захворювання, і належала до найнижчої категорії вуличних дівчат. Через несплату за помешкання та погану репутацію її викинули з попереднього місця проживання. Борова прийняла її з жалю.

Емілія топила свої біду в алкоголі, а також вживала кокаїн. Час від часу їздила на «гастролі» до Варшави. Одна її сестра була чесною дівчиною, інша танцювала в нічному клубі. Батьки давно померли.

Повії заявили, що організують їй похорон. Незабаром для цього почали збирати гроші.

Гієроніма Цибульського заарештували 6 лютого незадовго до закриття кіоску. Опинившись усередині, поліцейські задихнулися від жаху. Чогось такого несамовитого їм досі не доводилося бачити.

У ніздрі вдарив різкий запах гару. Усе приміщення, два метри на два, було в крові. У кутку лежали закривавлені рештки жіночого гардеробу. Відрубані пальці валялися серед сміття на підлозі. Цибульський сидів на своєму звичайному місці перед вікном. Їв хліб із салом і кип’ятив воду до чаю. Побачивши поліцію, зблід.

– Панове, по мене? – запитав тремтячим голосом. Здригнувся, коли на нього вдягнули кайданки, і спробував протестувати. – Але ж я ніц не зробив! Це була просто повія…

Потім уже поводився спокійно, під час обшуку мовчав. Результат був жахливим: під лядою, в заглибленні підлоги, стояв цебрик з водою, в якій плавали людські нутрощі. У коробці від цукерок знайшли ще пальці, пасма волосся та шматки шкіри. Найбільше вразив вміст течки, що лежала у нього під кріслом. Там була голова жінки. Вона була така посічена і спотворена, що якби не попередні знахідки, її було б важко впізнати.

Під час обшуку в цигарковій пачці знайшли значну дозу ціаніду калію та ще одну невідому отруту. Обшук тривав понад дві години.

Під час допиту Цибульський зізнався у вбивстві Шеффівни та розчленуванні її тіла. Мовляв, у суботу, 3 лютого, близько одинадцятої години вечора він пішов на Бернардинську площу, був п’яний і шукав компанії повій. Після зустрічі з Емілією Шефф, котра вже була теж під газом, продовжили пиятику в кіоску і зайнялися любощами.

Цибульський зізнався, що порубав тіло, але заперечив убивство повії. Стверджував, що вона напилася і сама вжила отруту. Оскільки це не скидалося на правду, він врешті признався, що отруїв повію. Але це, мовляв, був експеримент. Він читав, що ціанід пахне гірким мигдалем і спричиняє смерть за секунди, але хотів у цьому переконатися. Цікавість підштовхнула його до вбивства.

Насправді запах гіркого мигдалю – це давня помилка авторів детективів. Сприйняття запахів – справа індивідуальна. І те, що одному нагадує запах мигдалю, комусь іншому не нагадує взагалі нічого. Надто, що йдеться про запах саме гіркого мигдалю. А хто його коли нюхав? На відміну від солодкого мигдалю, його не їдять та й не продають.

Вловивши момент, Цибульський непомітно влив отруту до шклянки з горілкою. Кілька днів тому він купив її у Францішека Обача, університетського лаборанта з кабінету хімії, сказавши, що збирається отруїти хвору собаку.

– На здоров’я! – сказав він повії, заохочуючи її випити. Шеффівна випила, а через деякий час хитнулася на стільці, скрикнула «О Ісусе!» і звалилася на підлогу.

Цибульський пояснив, що злякався наслідків свого вчинку. Тому вирішив позбутися трупа. У будці він мав ніж, сокиру та пилку і взявся до моторошної операції. Почав з грудей, потім – руки, ноги, голова, ребра… Все розділив на менші частини. Щоб м’ясо не зіпсувалося, обрізані краї обсмалював. Лікарі пізніше виявили, що Цибульський розрізав тіло з великою точністю, як фаховий різник.

Завершивши свою справу за кілька годин, він заснув. Прокинувся в неділю пізно пополудні і вирішив якнайшвидше позбутися останків. Мав намір розкидати їх у кількох віддалених частинах міста, щоб унеможливити ідентифікацію. З першим пакетом пішов сам – тоді його побачив знайомий поліцейський. Потім вирішив, що сам не впорається, і покликав Колодія. Проте прибрали вони не все. Два дні Цибульський спав, їв і торгував серед крові та порубаних частин тіла.

Під час огляду кіоску Цибульський поводився цілком спокійно. Натовп, який зібрався довкола, закидав його образами та погрозами, там були також подруги вбитої. Але й це його не хвилювало. Поліцейські дивувалися, як цей дрібний зморщений чоловічок здатний на таке неймовірне звірство.

Опісля відправили його в тюрму Бригідки. Колодія звинуватили в допомозі в приховуванні злочину, але довести це не змогли, заарештували ще тільки Францішека Обача за незаконний продаж отрути. Під час перевірки поліцейські виявили в його квартирі велику кількість хімікатів, викрадених з лабораторії університету.

«Свого мотиву Цибульський вияснити по може, – писало “Діло”. – Кримінольоґія знає такі випадки. Мотив злочину лежить вже у самій природі деґенерата, в його алькоголізмі й венеричній хворобі, а чейже усі свідки зізнають однозгідно, що Цибульський пив від ранку до вечора, що любувався у виді крови і був таким авантюристом, що всі його боялися. Отимто й не диво, що він спокійно після вбивства грав зі сусідом в шахи, що вночі, коли труп був ще в будці, він привів туди на пиятику іншу дівчину, що спокійно краяв під лядою тіло вбитої увесь день і перебивав собі тільки тоді, коли приходив покупець.

Вияснення такої поведінки належить вже до психіятрії і психіятри мають власне вирішити, чи Цибульський буде відповідати перед наглим, а чи перед звичайним судом присяглих. Слідство виявило, шо Цибульський був плютоновим у Перемишлі, але вже тоді був авантюристом і пияком. Виявило теж слідство, що вбита була повією найгіршого роду, що мала за собою довгий реєстр кар, та що день перед тим від якогось студента мала дістати 15 зол. за індекс (залікова), який він у неї залишив у заставу. Ні грошей ні індексу у Цибульського не найшли і здогадуються, що він забрав ті гроші, коли вбив».

3

Гієронім Цибульський народився у Судовій Вишні, був пекарем за фахом і на третину інвалідом. Будучи солдатом австрійської армії, воював на італійському та російському фронтах і був важко поранений. Він також стверджував, що в 1918 році брав участь в обороні Львова, але Товариство захисників Львова рішуче спростовувало це.

Через кілька років після війни він отримав від міста ліцензію на розміщення кіоску з цигарками та цукерками. Розташований на жвавому місці, кіоск приносив йому добрий зиск. Під час щорічного ярмарку, який тривав кілька днів, Цибульський мав обіг до 1000 золотих на день. Заробляв стільки ж, скільки і міністр.

Удень він був чемним, ввічливим кіоскером. Усміхаючись, продавав дітям карамельки та охолоджений лимонад. А вечорами мінявся до невпізнання, влаштовуючи гучні пияцькі бенкети, на які запрошував місцевих люмпенів. Пиятики завершувалися скандалами та бійками. На нічні крики та лайку скаржилися в поліцію мешканці сусідніх будинків, та все безрезультатно, бо поліцейські теж з ним залюбки випивали. Під час обшуку в кіоску знайшли кілька десятків порожніх пляшок «Бенедиктину» з горілчаної фабрики Бачевського – улюбленого напою Цибульського.

Він любив також забавлятися в кіоску з повіями, поводячись із ними агресивно. Згодом декотрі розповідали, що були побиті. Він кидався на них із ножем, часом ранив до крові, а також робив їм збоченські сексуальні пропозиції. Поліція з 1-го Комісаріату знала про всі ці подвиги кіоскера, бо на нього скаржилися дівчата. Але й тут не втручалася.

У Цибульського була дружина Юзефа (на шістнадцять років молодша за нього) і десятирічний син Збігнєв, над якими він жорстоко знущався, бив, погрожував смертю, поводився з ними, як зі сміттям. Це тривало роками. Цибульська вже не могла терпіти життя в пеклі – за кілька днів до злочину вона втекла зі Львова.

Тоді Цибульський запив безпробудно і став жити в кіоску, спати на смердючому ліжку. Коли убив Шеффівну, то перебував у тривалому стані алкогольного сп’яніння.

Кореспондент видання «Gazeta Poranna» знайшов Юзефу Цибульську в каварні в Золочеві. Після втечі від чоловіка вона влаштувалася тут кельнеркою. Сина віддала під опіку батькам Гієроніма в Судовій Вишні, де вони мали велике господарство.

Юзефа Цибульська була вродливою жінкою років за тридцять. У неї було світле волосся, блакитні очі та гарні риси обличчя. Вона розповіла, що її чоловік має цілком пристойну родину – брата-поліцая, його батько до пенсії працював судовим возним, а дід був суддею, одна з сестер працювала в канцелярії міського суду. Брата підвищили до начальника поліції, два інші брати також заробляли на життя чесно.

Також розповіла, що він не раз її лупцював, якось напав на неї вночі, коли вона спала. Їй довелося тікати в самій білизні до сусідів.

Під час обшуку кіоску поліцейські вилучили записник, куди Цибульський занотовував свої таємні бажання. Наприклад, що б він хотів зробити з повіями, які приходили до нього. Багато місця приділяв дружині та синові, погрожуючи: «Я Збишка розіпну, а з тебе зготую гуляш…».

12 лютого 1934 року на Янівському цвинтарі відбувся похорон Емілії Шефф. Проститутки, всупереч попереднім обіцянкам, не приїхали попрощатися з подругою. Причина була поважна: адміністрація призначила похорони на восьму ранку, а о такій порі повії ще відсиплялися після бурхливої ночі. Таку ранню годину вибрано було тому, щоб на кладовищі не збиралися юрби. Церемонія відбулася в тиші. Присутніми було п’ятеро осіб, лише найближчі родичі Шеффівни.

Влада побоювалася не лише заворушень, а й масових отруєнь. Убогий Львів їв те, що впало. Хто не міг собі дозволити нормальну їжу, не гребував навіть падлом, поки воно ще мало вигляд і не смерділо. Тому санітарна поліція застерегла людей не їсти м’ясо полеглих ворон і навіть не торкатися їх, бо був ризик, що птахи, пожираючи розкидані по місту рештки тіла отруєної жінки, могли теж отруїтися. І така ж доля могла спіткати й аматорів «воронини».

Цибульський не склав зброї. Він прагнув, щоб його визнали неосудним і відправили до Кульпаркова, тому казав, що у нього в голові осколок. Коли рентген показав, що у нього немає травми голови, то почав симулювати божевілля, переконуючи, що має галюцинації, ночами його переслідують голоси та привиди. Однак троє психіатрів виключили у нього психічне захворювання.

До того ж один зі свідків заявив, що 1 лютого кіоскер сказав у присутності кількох осіб, що незабаром станеться таке, що сколихне все місто. Того дня газети повідомили про дівчину, яка влетіла з ножем до церкви св. Єлизавети й поранила колишнього нареченого під час вінчання за те, що він її покинув. Власне тоді хтось сказав, що ця історія недостатньо сенсаційна і марно витратив 15 центів на газету.

– Стривайте, за кілька днів вас чекає велика сенсація! – сказав їм Цибульський.

Отже, він вже тоді планував убивство. На користь версії про спланований злочин говорила й попередня закупівля отрути та зберігання в кіоску знарядь, якими він розчленував Шеффівну.

Цибульський боявся, що його повісять, але його засудили на довічне. З першого дня перебування в камері він дотримувався порад своїх адвокатів. Його поведінка була зразковою. Через два тижні після оголошення вироку він попросив у директора в’язниці дозволу працювати у тюремній пекарні. Він знав це ремесло, його хвалили.

У ньому відбулися поважні зміни. Раніше він не був особливо релігійним, а за ґратами щоранку та щовечора молився. Дуже дбав про чистоту і порядок. Після роботи багато читав, цікавився всіма новинами країни та світу.

Цибульський не залишив Бригідки до початку Другої світової війни. Подальша його доля невідома. Однак у тюрмі у нього було більше шансів вижити, ніж якби він потрапив до божевільні в Кульпаркові. Нацисти, як відомо, ліквідовували божевільних. Однак у Кульпаркові вони не розстрілювали хворих, а винищували їх іншим способом, прирікаючи на смерть від голоду та хвороб. У період з липня 1941 року по травень 1942 року (за десять місяців!) таким чином загинуло понад тисячу сто хворих.

Звісно, нацисти не церемонилися з кримінальними в’язнями, однак і не ліквідовували їх в ім’я якоїсь божевільної теорії. Кримінальники мали свої привілеї і за часів російської окупації. Тож, можливо, Цибульський зумів вижити.

21.11.2022

Джерело: Збруч.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.