«Місце в строю мого брата тепер моє»

— Воїн живе доти, доки його пам’ятають. Це трагедія втратити чоловіка, сина… Але воля не буває безоплатною. Це — ціна нашої свободи та незалежності…

Ці слова Олександр Созанський говорив ще у 2020 році, навіть не усвідомлюючи наскільки пророчими вони виявляться.

Капітан, командир роти 1-го батальйону роти вогневої підтримки на позивний «Рагнар» загинув 17 лютого 2023-го поблизу Бахмута. Відважний воїн, грамотний командир, а для Уляни — рідний брат.

Уляну Созанську всі знають як першу українську жінку, що стала диригентом військового оркестру Повітряних Сил. Вона не раз давала інтерв’ю на тему музики, творчості… Зараз, на жаль, привід для розмови зовсім інший… До того ж ще за місяць до загибелі брата Уляна вирішила змінити спеціальність, а відтак і вид Збройних Сил, й зайняти місце у строю ДШВ. Аби бути ближче до брата, у його бригаді, а це означало — безпосередньо на лінії бойового зіткнення.

— Сашко правильно казав — ціна свободи занадто дорога… Він обрав собі позивний «Рагнар» — це образ воїна із скандинавської міфології. Та він обрав не лише позивний, а й шлях воїна. І жив повністю за цим принципом. Дуже жаль… Дуже… Це майбутнє нашої армії. Олександр грамотно думав і діяв, грамотно виховував свій підрозділ, виріс від командира взводу до командира роти у десантно-штурмовій бригаді. Справжній лідер та ватажок, переймався за своїх хлопців, навчав їх, зокрема й історії України, згуртовував. Вони розробили логотип роти, патчі, худі, впровадили challenge coin. Це зовсім інший рівень побудови свідомості бійця. Був націлений на армію стандартів НАТО, хотів багато чого змінити. Дуже жаль, що Україна втратила такого офіцера. А я такого брата. Відверто кажучи, ми в дитинстві, як брат із сестрою, часто бились. Підлітками особливо не спілкувались, а коли попідростали — роз’їхались по різних містах… І тільки потім зрозуміли, що насправді нікого дорожчого у нас немає. Батьки рано чи пізно підуть, а хто може бути ближчим за рідного брата чи сестру? Дуже пишались одне одним, навіть у званнях йшли паралельно. Тільки зрозуміли це, аж трапилось ось так…

Уляна розповідає, що кадрових військовослужбовців в родині ніколи не було. Вона вчилась у музичному училищі й подумати не могла, що триматиме в руках зброю. Та й у брата були інші плани на життя. А потім 2014-й, Майдан, війна. Олександр пішов добровольцем спочатку у батальйон «Золоті Ворота», потім у «Правий Сектор», Уляна вступила до Національної академії сухопутних військ.

— Батьки ніколи не намагались впливати на наш вибір чи відмовляти. Ніколи. Вони дуже боялись, усе розуміли, але ніколи не перечили. Пам’ятаю, як брат разом із «Правим Сектором» їхав до Маріуполя, там знаходилась їхня база, то мама зібрала речі й поїхала з ним. Кілька тижнів готувала їсти хлопцям, допомагала. Ось це я вважаю, справжня турбота, а не принизливі спроби зупинити сина. Загалом батьки із 2014-го працюють і будуть працювати на перемогу. Увесь минулий рік роту Сашка активно підтримувала організація «Волонтери Самбірщини». Це моя мама, тато, родина за кордоном, громада… На такому міцному тилу хлопці спокійно воювали. Вони не думали, на чому їм їхати, чим заправитись, де запчастини взяти, де рації. Тільки машин пригнали близько сорока. І, якби такий тил був у кожній роті — мами, сестри дружини, хлопцям було б набагато легше.

Уляна розповідає, що брат серйозно готувався до війни. Починаючи з 2018-го служив у десанті. Мав безліч конспектів, літератури, вивчав тактику бою, купував спорядження.

— Військовослужбовців — багато, а воїнів — ні. Олександр жив іншими принципами та іншим баченням. Можливо, завдяки підготовці їхній підрозділ і став таким ефективним. Вони штурмували, відбивали території, брали в полон окупантів. Мужньо протистояли ворожим атакам та контрнаступали. За рік війни воювали у різних регіонах: спочатку Південь, потім Харківщина, Миколаївщина, Донеччина… Пам’ятаю, ейфорію хлопців під час контрнаступу. Звісно, рік війни, не на полігоні чи в тилу, а в постійних боях, накладає свій відбиток. Коли я в січні приїхала до брата на Донеччину, я побачила, як змінився він і його хлопці. Змучений, невиспаний, подорослішав на багато років… Що тут скажеш. За рік він лише раз вирвався у коротеньку відпустку на 10 діб.

«Рагнар» загинув поблизу Бахмута 17 лютого…

— Страшний день. Загинув за кермом своєї улюбленої автівки, яку просто обожнював і, на жаль, часто забував, що вона без броні… Приліт, міна, удар прийшовся на його сторону, не було жодних шансів, миттєва смерть. Вони були вдвох разом із командиром батальйону. Брат фактично прикрив його собою під час обстрілу, комбат не постраждав. При собі у нього були документи, телефони, тому за годину ми вже все знали, а наступного дня його тіло було вдома. Сашка ховали у відкритій труні, проте ми досі не віримо, ніхто не вірить. Здається, що він у відрядженні, а закінчиться війна — повернеться. Дуже сумно, але, вірю, що це не даремно…. Наступного дня я підписала артилерійський снаряд до «Граду» — «За брата!» Вдома зберігаються усі його речі — закривавлений броник, каска, одяг… Плануємо відкрити невеличкий музей, присвячений Олександру та іншим воїнам громади. Маємо розповідати людям про воїнів. Сашко хотів не воювати, а сім’ю і діток. На Великдень вони із нареченою планували одружитись. Але він надзвичайно сильно прагнув Перемоги, тому й віддав за неї усе, що міг.

Уляна ділиться, що колись обов’язково разом із родиною поїде на місце загибелі брата і встановить там пам’ятний знак. Та додає, що «уся Донеччина і багато інших регіонів, на жаль, будуть всіяні такими знаками…»

— У Олександра ніколи не було роздратування до людей, які ігнорують війну, думають, що це «десь далеко». У нього просто не було на це часу — величезна відповідальність, багато завдань… У мене часу трішки більше і мені важко усвідомити, як можна не допомагати воїнам, не готуватись, слухати російську музику, бути байдужими… Адже саме несвідомість, небажання думати, небажання пояснювати дітям призводять до таких результатів… Звісно, хороших людей в Україні значно більше. Скільки справжніх Героїв в окопах, в госпіталях, скільки тих, хто ніколи не повернеться… Хочу, аби про мого брата, його друзів та інших воїнів гідно пам’ятали та знали. Адже воїн живе доти, доки живе пам’ять про нього…

Уляна переконує — «Місце в строю мого брата тепер моє»… Каже, що обожнює свою спеціальність, любить колектив. Та нині готова переформатувати свої творчі знання в навички у дещо іншій сфері.

— За рік робота колективу змінилась. Великих концертів ми зараз не даємо, працюємо невеликими мобільними групами. Насправді, багато їздили, виступали і перед військовими, і переселенцями. Пам’ятаю, як у Трускавці до мене підійшла дівчинка і запитувала: «Коли Гімн?» А ми його завжди залишаємо на фінал. Вона до мене потім підійшла ще кілька разів. Стало цікаво, запитала, звідки вона. Каже: «З Маріуполя!» Потім вона так щиро Гімн співала, просто до мурашок. Не буду приховувати, не обходиться і без відлуння «совка» щодо репертуару, сценаріїв. Є над чим працювати. Та це дійсно потрібна робота і музика це не менш важливо. Та переконана, що тут, у тилу, є час і можливість здобувати необхідні знання та навички, чим я і зайнялась..

Тому пройшла курси домедичної допомоги, навчилась стріляти із ПЗРК і навіть маю стрибок з парашутом.

Уляна зізнається, хоч загибель брата добряче підкосила її родину, та війна триває…

— Як-то кажуть, нам своє робити. Я займу місце у строю ДШВ, батьки й надалі активно допомагатимуть військовослужбовцям. Ми будемо боротися до перемоги, цей процес — незворотний. Обов’язково її дочекаємось. Лиш ціна свободи, на жаль, надзвичайно страшна… Зараз збираємо кошти на те, аби придбати потужний ударний дрон, вартістю близько пів мільйона гривень. Назвемо його позивним «Рагнар» і він працюватиме на перемогу. Здається, Олександр би хотів, аби ми зробили саме так, а не просто лили сльози…

Джерело: АрміяInform.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.