Іван Айвазовський (1817–1900) — цар моря та степу. Народився в сім’ї вірменського крамаря, родина якого переселилася до Криму з Галичини в 1812 році. Автор шести тисяч картин. Найбільший благодійник міста Феодосія. Світову славу здобув у двадцять сім років, у тридцять став професором, а одну з найвідоміших робіт «Серед хвиль» написав у вісімдесят один рік. За життя мав 113 виставок (абсолютний рекорд) й започаткував нову мариністику. На запитання «Яку картину вважаєте найкращою?» незмінно відповідав: «Ту, що стоїть на мольберті».
Джерело: huxley.media.
Іван Айвазовський. Автопортрет, 1874 / wikipedia.org
ЗУСТРІЧ З МАРІЄЮ ТАЛЬОНІ
У Петербурзі звично дощило. Сонце сниділо, потроху скисало. Важкі болотяні краплі облизували мости, тротуари, набережні. Іван, студент Академії мистецтв, жваво переходив дорогу й обмірковував новий пейзаж. Раптом — «стусан», крик візника, іржання коней. Молодик і сам незчувся, як опинився на бруківці, а з карети вона — Марія Тальоні.
Балерина, що не мала ваги й танцювала у легких сукнях, а не у перуках та довгих парчевих спідницях, як її попередниці. Жінка, яка вміла стояти на пальцях (підіймалася виключно силою м’язів ступні) та однією з перших взула пуанти (звичайні шовкові туфельки без натяку на жорсткий крохмальний носок).
Балерину обожнювали, платили за виступ сто фунтів, виводили на її честь нові сорти квітів. Наприклад, білосніжну троянду з рожевою серцевиною. Про неї складали легенди на кшталт такої: «Якось митники на кордоні зупинили приму та перепитали, чи не везе коштовності. Марія не розгубилася, хвацько задерла спідницю та показала свої ноги. Мовляв, ось мої коштовності».
Отож, її боготворили, порівнювали з пір’їнкою, складали дифірамби. Навіть Гоголь — поціновувач вареників та галушок — заливався соловʼєм: «Тальоні — повітря. Нічого повітрянішого не бачив». І тут така зустріч. Іванові — всього двадцять. У нього дещо трикутна голова, високий лоб, пишні бакенбарди й амбітні плани на життя.
Балерині — 33. Вона бліда, сухорлява, майже прозора мати-одиначка, але про неї знає увесь світ. Жінка вибачилася, допомогла молодику сісти в карету, відвезла додому, а на прощання подарувала квиток на славнозвісний балет «Сильфіда». Так спалахнув бурхливий роман. Закохані зустрічалися в Петербурзі, у Венеції й навіть ділили на двох один готельний номер.
Щоранку Іван стояв коло мольберта та писав хвилі, прохромлені сонячним та місячним світлом, розморені затоки, бухти, гавані, а Марія розминалася у танцювальній залі. Далі разом снідали, плавали у гондолі, кохалися. З часом Айвазовський освідчився, покликав заміж, але отримав відмову, бо балерина вважала неможливим перебувати в одному човні двом творчим натурам. Для прощання чомусь обрала Вербну неділю. Час, коли заведено обскубувати вербу та прибалакувати «недалечко червоне яєчко».
Тальоні подарувала екскоханому один рожевий пуант та конвалію (символ балету та сліз) і порадила довго не зволікати, чимшвидше шукати свою жінку. Він благав про надію, та Марія залишалася категоричною. З того часу саме на Вербну неділю художнику приносили букетик конвалій як запізніле вибачення чи нагадування про нездійсненне кохання. Жінка навіть доручила доньці підтримувати цю традицію після її смерті.
ПОШУК НАТХНЕННЯ В КРИМУ
Іван заховав у сейф черевичок, розклав триногу й заходився писати шторм. Цього разу хвилі здіймалися надто високо й тягли за собою у безодню. Він відбивався пензлями. Ховав у кобальті ультрамарин. Розбурхував чи то фарбу, чи то воду. Приточував за обрієм берлінську лазур. Незабаром повернувся у Крим, бо де б не мандрував, у яких світах не надихався, завжди тягло до феодосійського неба, витких закучерявлених хвиль, цілющої води з джерела біля підніжжя гори Паша-Тепе.
З тієї пори писав, наче одержимий, по два полотна на тиждень. Завершуючи, ставив безповоротну крапку (ніколи не повертався, не підправляв). На замовлення — море, за покликом душі — український степ. Невтомно зображав різнотрав’я, гнучкий волохатий очерет, чумаків, зморених серпневою спекою. Воли, млини, хати-мазанки. Охоче водив дружбу з селянами й ті любо запрошували митця на весілля, родини, хрестини.
Він чаркував, вигукував «Гірко», а вже на наступний день полотно рябіло від шароварів, стрічок, плахт. Художник дивував неабиякою працелюбністю й про свою роботу висловлювався так: «Сюжет складається у мене в голові, як ідея вірша у поета. Я беруся до роботи, але доти не відходжу від полотна, поки повністю не висловлюся на ньому пензлем». Найцікавіше, що море завжди писав по пам’яті. Приходив на берег, вбирав у себе стихію, вогняну кулю, спочиваючу Ведмідь-гору, випростаний кипарис та тарабанив побачене до майстерні.
Митець частенько бував на Херсонщині. Там творив на прохання поміщиці Софії Фальц-Фейн — заможної землевласниці та засновниці заповідника «Асканія-Нова». Приїздив у маєток Преображенка (село Червоний Чабан Херсонської області), оселявся у власній кімнаті й хвацько змішував на палітрі жовту вохру з сієною.
Народжував степ: літній, осінній, сонний, бадьорий, сухий, глевкий, одним словом, різний. Над ним то водянисте, то згущене, то веселкове небо. «Очерет на Дніпрі поблизу містечка Олешки» — небокрай запечений, вечірній. Вода скуйовджена, запашіла. Частину річки осідлав густий, дрімучий, мов ліс, очерет. Човен повзе навпростець у самісіньку гущавину, схлипуючи своїм латаним-перелатаним вітрилом. Спека нарешті вгамована. У сон поринули віддалені обійстя та струджені вітряки.
ІСТОРІЯ ОДРУЖЕННЯ З ЮЛІЄЮ ГРЕВС
Між одним полотном та іншим тридцятиоднолітній Іван одружився. Обраницею стала гувернантка Юлія Гревс, донька англійського штабс-лікаря, яка працювала у знайомого митця. Мариніст навчав його дівчаток живопису й потрапив у тенета темноокої виховательки.
Викладач поставився до своїх обов’язків напрочуд серйозно. Учащав, затримувався, натхненно гопкав пензлем. Господиня схвально кивала та все розмірковувала, котру з доньок обере знаменитий художник для спільного життя, а він узяв та й обрав їхню гувернантку. Згодом написав: «Я одружився, як істинний артист. Закохався, як ніколи раніше. За два тижні все було скінчено. Ми побралися. Тепер, через вісім місяців, так само відчуваю себе щасливим».
Молодята оселилися у Феодосії, в будинку, зведеному за проєктом господаря. Часто-густо запрошували гостей. Юлія Яківна народила чотирьох доньок: Олену, Марію, Олександру та Жанну. Займалася вихованням дітей (дівчатка були погодками) та челяді, поки чоловік пропадав у майстерні коло свого чергового моря.
Іван Костянтинович знімав етикетки з пляшок шампанського та замінював їх на власні водні пейзажі. Хоча мали особистого кухаря, залюбки вигадував десерти.
Та злагода тривала недовго, і подружжя почало сваритися. Одні казали, що жінка обожнювала петербурзькі бали, променади, світське життя, а благовірний змушував марудитися у провінційній Феодосії. Інші зазначали, що у Юлії Яківни були хворі нерви, а ще важкий характер.
Вона постійно дратувалася, без кінця жалілася на життя, зневажала власного чоловіка. Це відбувалося не лише в побуті, але й письмово, бо не втомлювалася шкарябати численні скарги, прохання, заяви, в яких принижувала обранця та применшувала його чесноти. Врешті-решт подружжя роз’їхалося: Юлія з доньками попрямували до столиці Російської імперії (там і кавалери для доньок перспективніші), а Іван залишився.
Звісно, колишня разом з дітьми приїздила на літо, відпочивала, милувалася краєвидами (Айвазовський кожній із доньок відписав по маєтку в Криму), але офіційно розлучилися в 1877 році, коли мариністу виповнилося шістдесят. Художник ніколи не зраджував своїй колисці й не втомлювався це підкреслювати: «Моя адреса завжди у Феодосії».
НАРОДЖЕННЯ «ДЕВ’ЯТОГО ВАЛУ»
«Дев’ятий вал» одразу став знаменитим. Рєпін довго споглядав емоційне полотно, мружився, тримався за підборіддя, а потім вигукнув: «Це ж шедевр!» І дійсно… Світанок щойно зажеврів. Всюди сліди пережитої бурі. На щоглі кілька вцілілих моряків, а попереду та сама хвиля-вбивця. Дев’ята. Сонце пронизує збуджені фіолетові хвилі, вишукуючи в них бірюзу. Де закінчується небо та починається вода — не добереш. Все змішалося в один навал.
Подейкували, що розпочав роботу після того, як сам пережив потужний шторм та чудом залишився живим. Вода у той день була настільки несамовитою, що паризькі некрологи поквапилися оприлюднити звістку про його загибель, та Іван оговтався, відігрівся, замкнувся у майстерні й не виходив з неї майже одинадцять днів, аж поки не наповнив воду титанічною силою та міццю.
Хай там як, всі його полотна дихали, а хвилі накочувалися одна на одну просто на очах. А ще в них достобіса сонячного та місячного сяйва. Один підозрював свічки за картинами, другий — використання флуоресцентної фарби, якої на той час ще не існувало.
У таких випадках митець влаштовував привселюдні сеанси живопису. Роззяви зручно вмощувалися і не встигали й ойкнути, як з-під пензля бризкала лазурова та волошкова вода. За деякий час виринали нові плітки, що «маляр» глухонімий, бо лише людина з подібними вадами може так гостро сприймати оточуючий світ».
Головними героями вперто залишались степ та море, хоча не цурався краєвидів Італії, Туреччини і навіть Антарктиди. Писав портрети кримських татар і вірменських діячів. Час від часу повертався до женців, волів, чумацьких обозів. До гостродзьобих тополь, отар нерозумних овець. Селянських буднів та гулянь.
Особливо вдалося одне сільське весілля. На полотні — випалене поле, певно що осіннє. Хата під соломою, гості у святковому, старости з червоним стягом (вірна ознака, що наречена незаймана). Воли набундючені приданим, а з-за стріхи виповзає злостивий буревій.
ЩЕДРА ДУША МИТЦЯ
Іван Айвазовський був заможним, проте вмів не лишень заробляти, а й роздавати. На власні кошти збудував картинну галерею, бібліотеку, школу, провів залізницю від Джанкою до Феодосії. Дбав про питну воду. З його фонтана дозволялося пити всім спраглим, але зі спеціального срібного кухля, поміченого написом: «Випийте за здоровʼя Івана Костянтиновича та його родини».
Крім того, художник став хрещеним батьком великої кількості дітей та справив посаг не одній бідній вірменці. Був особисто знайомий із багатьма митцями. Одного разу в Петербурзі мариніста представили Шевченку, однак особливої приязні не вийшло. Обидва виявились амбітними, дещо самовпевненими, і згодом Тарас Григорович у своїй автобіографічній повісті зазначив, що мариніст не сподобався з першого погляду. Щось у ньому прослідковувалося несимпатичне, ввічливо-холодне, навіть відразливе.
Не вийшло дружби і з Антоном Чеховим. Прозаїк не міг зрозуміти, як так: жити і зовсім не читати та ще й не соромитися своєї необізнаності. Живописець у відповідь перепитав: «А вам не соромно не написати за життя жодної картини?» На тому й розійшлися. Достоєвський теж не розсипався у компліментах, напроти, критикував за повторюваність. Зате з Миколою Гоголем враз знайшли спільну мову. Швендяли карнавалами (Гоголь у шароварах, Айвазовський перевдягнений іспанцем), бесідували українською, Микола залюбки читав товаришу уривки з «Мертвих душ».
Нове кохання спалахнуло у найнепідходящий момент. Одного дня дорогою йшла траурна процесія, а за домовиною чалапала молода та приваблива жінка у темному мереживі. Іван Костянтинович стояв на узбіччі і не міг відвести очей від двадцятип’ятирічої Анни Бурназян. Щось в ній притягувало та спантеличувало. Кажуть, витримав обов’язковий термін трауру і через рік освідчився вдові.
Жінка відповіла згодою й стала найкращою супутницею, дарма що була молодшою за його доньок. Зате терплячою, шанобливою, відданою. Айвазовський не втомлювався повторювати, що щастя йому вкотре усміхнулося. Дружину шалено ревнував, часто малював, а вона не відвідувала виставок, натомість охоче бавила дев’ятьох Іванових онуків.
Чехов і тут встромив свого носа та підкреслив з неабиякою іронією, що дідусь Отелло тримає у «єжах» свою дружину, хоча сам недалекий і балансує між добряком-вірменином та зажерливим архієреєм, зате руку подає по-генеральськи і мешкає у розкішному маєтку Шах-Мамай. Подібні побачиш хіба що у Персії.
Та подружжя і далі жило у гармонії та злагоді, аж поки вночі у художника не стався крововилив у мозок. На мольбертові залишилося незавершене полотно. На ньому: майже чорне водяне плесо та посудина, обплямована димом і вогнем. Одним словом — «Вибух турецького корабля».
Ховали з усіма почестями. Траурна процесія розтяглася від оселі небіжчика до вірменської церкви Сурб Саркіс, де митця хрестили та вінчали. Прапори було приспущено, лавки зачинено, ліхтарі задраповано чорним тюлем, дорогу встелено маками, ромашками, рідкісними гірськими півоніями. До церемонії залучили місцевий гарнізон, що було нечуваним для поховання цивільних.
Місто занурилося у глибоку жалобу на цілих три дні. Вдова Анна Микитівна на знак своєї невтішності двадцять п’ять років не виходила з будинку, а на надгробку встановила саркофаг із надписом: «Народжений смертним, залишив по собі безсмертну пам’ять». Так воно й є.
З дня кончини митця минуло понад сто двадцять чотири роки, а його картини й досі продаються на аукціонах за мільйони доларів. На них розхристане, приголомшене, роздратоване, лінькувате, стримане та флегматичне море, а ще вічний жаристий та просторий український степ.
Підтримайте проект на Patreon
