У цьому доступному для всіх верств населення закладі за невелику ціну могли помитися під душем (а в жіночому відділенні були навіть ванни) ті львів’яни, яким було занадто дорого відвідувати розкішні купелі, які у той час вже були як у самому Львові, так і поблизу — на курорті в Брюховичах.
“Діло” нагадує, де саме була та баня, до якої ходили львів’яни понад сто років тому.
У той час все ще траплялися епідемії холери та інших інфекційних хвороб, причиною яких було недостатнє дотримання правил гігієни. Тому ще з кінця 19-го століття в європейських містах почали будувати громадські лазні, покликані стримувати поширення інфекцій.
Про необхідність таких закладів у Львові найбільше говорив міський радник (депутат), директор школи Ян Солеський. У 1904 році він видав спеціальну брошуру “Про справу народної лазні”, в якій наводив приклади закордонних банних закладів, порівнював витрати на їх будівництво та доходи від діяльності, вказуючи, що плата за їх відвідування має бути невисокою а для декого – вхід мав би бути безкоштовним.
Такими лазнями, на думку львівського гігієніста, повинні були б користуватися “найширші соціальні класи, наприклад учні народних шкіл, ремісники, військові, робітники всіх професій тощо”. Архітектор і також міський радник Іполіт Сливінський одразу зголосився заопікуватися технічною стороною такого закладу. Але рухалася справа зі спорудженням лазні у Львові дуже повільно.
У 1906 році львівська газета Kuryer Lwowski повідомляла, що у другому за величиною галицькому місті Кракові вже такий заклад почав працювати, описуючи те, як він був облаштований. Окрім власне душових кабін і ванн, у цій будівлі були просторі зали для очікування з газетами та брошурами, у підвалі були розташовані склади для вугілля та дров, пральня, магазин білизни, а на горішньому поверсі — житлові приміщення. Внутрішні стіни лазні були облицьовані штучним мармуром, тому їх легко було мити. Вся будівля опалювалася парою та мала електричне освітлення.
“Ціни у лазні надзвичайно доступні. Ванна коштує 20 гелерів (0,2 австрійські корони — приблизно 20 гривень за нинішніми цінами, – авт.) з милом і рушником; душова ванна – 12 гелерів також з милом і рушником. Ванна з душем для дітей до 15 років коштує 8 гелерів. Додаткове мило – 6 гелерів, додатковий рушник – 2 гелери. Такі низькі ціни дають можливість користуватися лазнями широким народним колам. За рік тут можуть 5 100 разів прийняти ванну і 26 800 – душ”, – писала тогочасна газета.
У львівському виданні нарікали, що попри усі старання радника Яна Соленського міська влада у столиці Галичини ніяк не приступить до будівництва лазні. “Можливо, приклад Кракова пришвидшить появу такого необхідного закладу”, – відзначив Kuryer Lwowski.
Лише у 1910 році кошти для спорудження громадської лазні у Львові нарешті знайшлися. На ці потреби міська рада погодилася виділити 300 тисяч корон із 14-мільйонної позики, яку наважилося взяти місто. Оскільки вартість будівництва та обладнання одного такого закладу становила близько 60 тисяч корон (близько 6 млн грн за нинішніми цінами), магістрат вирішив збудувати одразу п’ять лазень — для кожної міської дільниці.
Першу лазню було збудовано у 1912 році на площі Юзефа Бема (тепер площа Святослава біля вулиці Ярослава Мудрого, – авт), “на вильоті вулиці Кордецького (тепер — Олени Степанівни)”. Судячи з опублікованого у виданні Nowości Illustrowane фото, будівля мала два поверхи і напівпідвальне приміщення. За інформацією тогочасних газетярів, у чоловічому відділенні було 10 душових кабін, у жіночому – 6 душів та 2 ванни.
“Першою умовою здоров’я, безсумнівно, є гігієна, а перша умова гігієни – чистота. Тож для того, щоб полегшити дотримання чистоти тіла для незаможних сфер, у великих містах створюються популярні лазні, належно облаштовані та за найдоступнішими цінами. Такий заклад під назвою “Перша народна купальня” цими днями введено у громадське користування у Львові”, – писав тижневик Nowości Illustrowane.
Учасниками урочистого відкриття закладу був тодішній львівський мер Нойман та інші поважні персони, а священник Ленкевич освятив лазню.
Про плани збудувати наступний такий заклад газета Kuryer Lwowski повідомила у вересні 1913 року. Друга лазня з’явилася для мешканців Жовквівській дільниці — на вулиці Балоновій (тепер — Гайдамацька). Але вже наступного року вибухнула Перша світова війна і усім стало не до великого банного будівництва.
Вигляд на вулицю та площу Бема – посеред плоші будівля лазні. Фото 1944 року, photo-lviv.in.ua
Відомо, що під час Другої світової війни (у Мережі опубліковано світлину з 1944 року) лазня на колишній площі Бема все ще стояла. Тепер тут, поруч з автомобільною стоянкою, височіє готель Таурус. На фото з 2015 року – це ділянка, обгороджена будівельним парканом.
Вигляд площі Святослава (колишньої площі Бема) у 2015 році
Богдан Скаврон
