п`ятниця, 24 травня

Крах однієї львівської легенди

Трагічно-романтична історія поєдинку Урбано Убальдіні і Павла Єльонка за прекрасну Ганну Вільчківну, що трапилася у Львові 1580 року, завдяки схильному до поетизації чи не усіх подій львівської минувшини славетному бургомістру і хроністу Бартоломею Зиморовичу, залишилася у пам’яті львів’ян лише надзвичайно гарною історією кохання, яка аж проситься під перо поета чи на клавіші композитора. Утім наприкінці XIX століття прискіпливий учений, дослідник історії Львова Владислав Лозинський, розшукавши у міському архіві деякі документи, дотичні до цієї історії, розвіяв романтичний фіміам відомої оповіді, фактично спричинивши крах надзвичайно прекрасної амурно-мрійливої легенди, якою так палко захоплювалося не одне покоління львівських дівчат та жінок.

Джерело: ZAHID.NET.

Отож, почнем з того, що мало місце насправді. Головний герой цієї історії Урбано Убальдіні – республіканець і гарячий прихильник старої флорентійської свободи, яка стала жертвою клану Медічі, приєднався до учасників змови 1575 року проти ненависного клану і змушений був, разом з іншими заколотниками, утікати з Флоренції від мстивих трибуналів до Речі Посполитої. У Кракові він опинився разом з одним із найяскравіших заколотників П’єтро Лоренцо Рідольфі, з яким його єднали патріотичні почуття, а, можливо, й дружні, чи навіть кревні стосунки.

Тут Убальдіні ревно зайнявся вигнанцем, якого Медічі вважали своїм найбільшим ворогом. Урбано витягнув його з брудного заїзду, поселив у приватному помешканні і на необхідні життєві потреби в чужому місті офірував 500 скудо. Але слідом за флорентійськими вигнанцями вибралися до Польщі й шпигуни Медічі, і щойно великокняжа поліція довідалася про вчинок Убальдіні, до Кракова прибув один з її агентів. Подати руку допомоги найнебезпечнішому заколотникові, який зазіхав на владу й життя Медічі, вважалося тяжким політичним злочином, таким чином Убальдіні став жертвою своєї доброти: Флорентійська Рада Восьми прирекла його на вигнання і конфіскацію маєтку.

Невідомо, чи мав Убальдіні якийсь маєток у Флоренції і чи вирок вигнання і конфіскації маєтку мав для нього відчутні наслідки, але є певним, що це значно ускладнювало його торгівельні стосунки не лише з рідним містом, яке постачало до Речі Посполитої єдвабні матерії, але й з осілими у Польщі флорентійськими купцями, які відтоді побоювалися мати з Убальдіні якісь відкриті гендлярські справи. Італійські купці так боялися тосканської поліції, яка довела, що має свої очі й вуха навіть у далекій Польщі, що краківський купець Монтелупі, також флорентієць, хоч і підтримував торгівельні стосунки з Убальдіні, у своїх рахункових книгах записує його під вигаданим прізвищем.

Зрештою Урбано Убальдіні змушений був утікати з Кракова до Львова, де 1579 року отримує міське громадянство. Прародич львівських Убальдіні у своїх бізнесових справах виявляв велику пильність і різнобічність. Усі одразу зрозуміли, що це надзвичайно діяльна людина, бо флорентієць, який спочатку просто торгував великими партіями італійського єдвабу, швидко перейшов до банківських операцій, активно закуповував у місцевої шляхти різноманітну сировину і навіть взявся до рільництва, чого досі не робив у Львові жоден іноземець.

Утім бурхлива бізнесова діяльність жодним чином не заважала Урбано провадити й надзвичайно бурхливе світське життя. На той час серед патриціату найвідомішою дівчиною на виданні вважалася Ганна Вільчківна, яка мешкала з батьками у кам’яниці на площі Ринок (нині площа Ринок, 3 – на головному фото). Казково багата, запаморочливо вродлива, з вишуканими манерами, доволі освічена й розумна 18-літня красуня доводила своїх потенційних наречених до шалу. Ганна стала остаточною причиною, яка схилила Убальдіні до думки, що було б непогано навіки оселитися у Львові і дати тут початок новому патриціанському родові.

Варіант вигідного для флорентійця одруження з Вільчківною і прихильність до нього батьків дівчини були такими очевидними, що все місто вже впевнено говорило про їхнє весілля. Таким чином, шал інших залицяльників Ганни помітно охолонув, адже коли є якась навіть найменша надія закоханого на взаємність, кохання розцвітає, коли ж твій суперник виявляється набагато сильнішим і відтісняє тебе у боротьбі за завоювання об’єкту твоєї пристрасті, остання зазвичай холоне, а коли нема надії, то нема чого й перейматися безплідними мріями і краще зайнятися чимось більш корисним. Так думали, виправдовуючи свою поразку, львівські залицяльники-невдахи, остаточно опустивши руки. Усі, окрім одного.

І ось на цьому місці цієї знаменитої львівської історії починаються романтичні вигадки Бартоломея Зиморовича. Він нам оповідає, що у Ганну безтямно закохався заслужений громадянин міста, неодноразовий райця, бургомістр, муж, який багато зробив для Львова у справі розбудови водогону, брукування вулиць, обладнання хідників, а найбільше у справі подолання багатьох епідемій, що останніми роками буквально затоплювали Львів. Це був Павло Єльонек. Всі були в шоці від того, що порядний сім’янин і батько двох дітей домагається від Ганни невідомо чого, бо на одруження розраховувати йому аж ніяк не випадало, як не випадало й сподіватися просто на прихильність молодої красуні. Всі бачили й усвідомлювали, що його зальоти нічим не закінчаться. Але кохання не знає меж, перепон, заборон і бездумно рветься до мети, наче нерозсудливий воїн, що з дрючком іде на штурм укріпленого міста.

Двоє суперників часто перетиналися між собою у бізнесових і громадських справах, і щоразу очі обох світилися лютою ненавистю, а руки хапалися за шпаги. А тимчасом місто готувалося до весілля, але не Ганни Вільчківни, а іншої Ганни – Лонцької. Не менш багата, але не така гарна, як її подруга, Лонцька сяяла від щастя, бо її чоловіком мав стати шляхетний і турботливий нащадок роду Вольфовичів – Ян. Давно у Львові не було такого пишного весілля, як у палаці Лонцьких, таких вишуканих наїдків і напоїв. На один день усі заплющили очі на закон проти розкошів, який змушував громадян міста не тринькати марно грошей на забави, а витрачати їх на розбудову міських укріплень у часі частих облог.

У залі майже безперестанку грала музика, звичайно ж італійська, яка тоді входила у моду. У Львові власне того року з’явився цех музикантів, що з нот грали лише твори італійських композиторів. Убальдіні увивався навколо своєї пасії, і ніщо не віщувало лиха. Аж тут, одразу після засідання у магістраті Колегії Сорока Мужів, на весілля прийшов Єльонек – саме у той момент, коли всі готувалися до наступного танцю. Убальдіні вкотре вклонився і простягнув руку Вільчківні, але тут між ними, наче блискавка, виринув Єльонек і теж простягнув дівчині свою руку. Ганна, як вона потім розповідала, швидко обдумавши ситуацію, збагнула, що розсудливіше було би піти танцювати з почесним громадянином міста, віддавши йому належну шану, і таким чином уникнути напруження, але хворобливий блиск в очах львів’янина змінив її первісний намір, і вона, радше інстинктивно, ніби шукаючи захисту, віддалася в обійми італійця.

Реакції Єльонка передбачити ніхто не міг, це був крок останнього відчаю людини, коли здається, що все життя і сама земля тікають з-під ніг. Але закоханий – це людина, яка нічого не бачить, окрім своєї пристрасті. Урбан і Ганна розпочали танець, а Єльонек, ще якусь малесеньку мить зволікаючи з рішенням, врешті вибухнув гнівом, підбіг до пари і дав гучного ляпаса суперникові. Всі у залі аж остовпіли, збагнувши, що містові загрожує небачений за всю його історію скандал. Убальдіні миттю прореагував так, як мав би прореагувати справжній лицар і дворянин: він, облишивши Ганну, витягнув шпагу і, блиснувши грізними очима, кинув Єльонку: «Синьйоре, якщо ви шляхтич, обороняйтеся!» Всі очікували поєдинку, але Павло, вочевидь, цілковито втративши глузд, прохрипів у відповідь: «Велика честь для тебе, хлопчиську, битися зі мною», а потім з відразою плюнув італійцеві в обличчя. Безмежна лють засліпила Убальдіні, і він, уже нічого не тямлячи, наче жабу, проштрикнув Єльонка шпагою.

Весілля було зіпсоване, смертельно пораненого віднесли до його кам’яниці, а нападника негайно взяли під варту і відвели до в’язниці «Шаля» у підвалах Ратуші. Лікарі, оглянувши рану, дійшли висновку, що шансів на життя немає жодних, і нещасному Єльонкові залишається бути на цьому світі щонайбільше до ранку. Лавничий суд, що розглядав кримінальні справи, зібравшись на екстрене засідання, постановив, що в разі смерті Єльонка на Убальдіні чекає єдине покарання – страта. Як шляхтичеві йому мали привселюдно відрубати голову на площі Ринок.

Але італійська громада у Львові була дуже потужна, а її реакція на бурхливі події – просто блискавичною. Тож після короткої перерви у залі засідань деякі правники почали доводити, що флорентієць, хоча і є громадянином Львова, все ж не підпадає під юрисдикцію міста. До лавничої зали у Ратуші терміново прибув латинський архієпископ Львова Ян Сененський (1506-1581) і нагадав лавникам, що Убальдіні – родич самого Папи Римського Сикста V.

Усе ж більша частина суддів намагалася довести, що закон є закон, а відтак через пізню годину засідання відклали на наступний ранок. Однак доля італійця вирішувалася і вночі: у подружніх альковах львівських суддів їхні дружини у пристрасних обіймах благали своїх чоловіків помилувати молодого й гарного італійця, бо, на їхню думку, така історія романтичного кохання просто не мала права завершуватися аж двома смертями. Розімлілі від любовних пестощів своїх дружин, лавники вже були готові виправдати італійця, але остаточну крапку у справі, як потім визнали усі львів’яни, поставив сам постраждалий Павло Єльонек. На смертному ложі, вже близький до Неба, шляхетний громадянин Львова визнав, що вчинив хибно, і, як справжній християнин, пробачив своєму вбивці. На ранок Єльонек помер, і його останню волю не карати Убальдіні повідомили лавникам, які щойно зібралися на засідання. Невеликою перевагою голосів судді визнали, що флорентієць захищав свою честь і виправдали його.

До цієї розповіді Бартоломея Зиморовича та інших львівських авторів, включно з автором цього тесту, які згодом оздобили її ще рядом сюжетних прикрас, лавничі акти, віднайдені Владиславом Лозинським, долучають декілька невідомих цікавих деталей, які, утім, на жаль, не підтверджують романтичних причин злочину. По-перше, в описанні цієї події немає нічого, щоби вказувало на дотичність до неї дівчини; натомість з актів довідуємось, що вбитий Єльонек був одружений. Убальдіні завдав йому аж три удари кинджалом, кожен із яких був смертельний, як про це свідчить судово-медична експертиза, проведена львівськими хірургами Єжи Борчом і Домініком Гепнером.

Про причини такого жорстокого вбивства Єльонка Лозинський нічого не розповідає, вочевидь в актах про це він нічого не знайшов. Невідомо навіть, чи був це поєдинок, чи просто вбивство, утім, зважаючи на бурхливий італійський темперамент, цей трагічний випадок не є чимось таким аж зовсім небаченим у Львові. Зокрема відомо, що засновник у Львові першої в Україні пошти 1629 року Роберто Бандінеллі, відстоюючи свій бізнес, неодноразово бився на шпагах з львівськими райцями, бо міська рада у поштовій справі складала для Бандінеллі неабияку конкуренцію.

Отож схопленого Убальдіні ув’язнили негайно, а тіло вбитого Єльонка виставили в Ратуші. Немає сумніву, що на шию Урбано Убальдіні чекав катівський меч, якби не можновладні інстанції і одночасно пробачення вбивці, але не самою жертвою, а її батьками: консулом Павлом і Кристиною Биліновою Єльонками. Однак пробачення, можливо, прийшло б запізно, якби не та обставина, що Убальдіні був флорентійським шляхтичем зі знаного роду, бо міський кримінальний суд зазвичай із блискавичною швидкістю процедури відправляв злочинців на шибеницю.

Щойно батько вбитого, за висловом актів, з плачем виставляє скривавлене тіло сина в Ратуші, як з’являється адвокат, шляхтич Криштоф Скжинецький і вносить протест проти компетенції суду, а слідом за ним виступає підстароста Балтазар Ожґа й іменем львівського старости та цілого грона шляхти домагається, аби Убальдіні, як шляхтича, судили не війт і лавники, а, згідно з Торунським статутом. так званий мішаний суд (judicium compositum). Проти цієї вимоги протилежна сторона закидала те, що Убальдіні зрікся своїх шляхетських прав і піддався під міську юрисдикцію, щойно отримав міське право, відкривши у Львові торгівлю і продаючи на лікті єдвабні матерії.

Лавничий суд не пристав на жодну з обох пропозицій, визнаючи ситуацію сумнівною, і вирішив позиватися до короля з проханням розв’язати проблему, чи може шляхтич, який прийняв міське громадянство, мати те ж саме право на мішаний суд, що й шляхтич не містянин. Тимчасом короля Сигізмунда III не було в країні, саме тоді він був у московському поході, і таким чином настало зволікання, яке врятувало Убальдіні життя. Львовом поширювалися чутки, що нібито Убальдіні був покараний лише тривогою смертельного очікування, пройшовши усі страшні формальності, які були обов’язкові для приречених на смерть; його привели на місце страти і аж тоді оголосили про дарування йому життя, але в актах ми не бачимо жодного найменшого натяку на те, що насправді було розіграно таку понуру комедію.

Натомість відомості про перебіг судового процесу уриваються на ухвалі про відтермінування, а невдовзі перед лавниками постає батько вбитого і урочисто пробачає вбивцеві, якого для цієї процедури припровадили з місця ув’язнення до суддівської зали. Павло Єльонек-батько виступає з промовою, яка дослівно збереглася в актах:

«Пане милий війте і панове лавники милі! Незважаючи на те, що я з дружиною своєю, також і з дружиною небіжчика і з приятелями оплакую марну смерть і замордування сина свого, від якого я у старості своїй усіляку потіху мав, одначе, зважаючи на прохання благочестивих людей, бачачи те, що не лише мені убогому, а й громадянам міста цього на Їхмості (тобто шляхти – І. Л.) ласці належить, не бажаючи, аби через цю мою справу прихильність Їхмості до громади міста порушена була, і аби потім це місту цьому на якійсь перешкоді стало, мусив я більше міську республіку аніж самого себе і свій жаль покохати, аби любов до міста в мені жаль мій і нещастя мого сина перемогла. Беру до уваги й те, що мені, чоловікові християнському, не гоже кров’ю людською, навіть і неприятеля, годуватися й тішитися, бо страта Урбана ніколи мого жалю не зменшить, ані сина не поверне. Не бажаючи також синові моєму милому на перешкоді до спасіння стати, аби Пан Бог до душі його милостивий був, бо Він нам заповів, аби ми милосердними були, як і Він є милосердний – прихиляюся з тих, таких поважних причин до милосердя, і будучи вдоволений на тому покаранні, яке Йогомость пан староста Городельський досі на нього поклав, тобто має він до певного часу ув’язнення терпіти, а решту, позаяк цей Урбан є причиною смерті мого сина, йому відпускаю, кару на горло йому (якби це заслужив) дарую і справу цю на вічні часи припиняю».

Можемо лишень подивуватися християнському милосердю, моральності, шляхетності й патріотизму тодішніх львів’ян, які «міську республіку» любили більше, аніж самих себе.

Та що би там як, а на потіху львівським жінкам і дівчатам судді таки виправдали Урбано Убальдіні, і він одружився з Ганною Вільчківною, поклавши початок славетному львівському патриціанському родові. У міських актах Урбано згадується ще 1595 року, коли бере у шляхтича Каменецького Підгайці, Станимир і Погорільці зі замком і містечком в оренду на три роки за 1 000 злотих річних, а своєму синові Олександрові залишає дуже розлогу клієнтуру серед польської шляхти і магнатів.

Востаннє рід Убальдіні згадується 1648 року, коли онук Урбано – Ян Стефан Убальдіні (прізвище залишилося італійське, але ім’я вже польське), райця і бургомістр, під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького стріляє в нашого гетьмана з гаківниці з Порохової вежі. Хмельницький саме в той час із площі перед храмом Стрітення оглядав міські фортифікації, і, як стверджує хроніст, куля, випущена нащадком Убальдіні, вцілила просто між копитами коня гетьмана і «мало його не вбила». Тут цікаво, що аж цілий бургомістр тодішнього найбільшого міста України як простий вояк, оборонець міста стріляє з гаківниці в головного свого ворога. А ще цікавіше, чи багато нинішніх міських голів хоча б найменших містечок, не говорячи вже про великі, у складі своєї тероборони стріляють з автомата чи гранатомета у сучасних загарбників… Ось такий невеличкий штришок до лицарської епохи…

Головне фото Центру міської історії Львова

Автор: Ілько Лемко.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.